Дмитро Прокопович з Бердянська провів 22 місяці в полоні у російських таборах. Потрапив туди чоловік 1 березня 2022-го, коли намагався покинути вже окуповане російськими солдатами місто. Із перших днів повномасштабного вторгнення військову частину Дмитра евакуювали до Запоріжжя. Він із кількома побратимами залишились виводити з ладу техніку. Із полону чоловіка звільнили 3 січня 2024-го.
Серед 230 полонених в Україну із російського полону повернувся Дмитро Прокопович. Сталося це 3 січня 2024-го року.
"Я чекав обміну кожен день. У мене не було такої прив'язки, що до якогось свята там обмін"
У перший день повномасштабного вторгнення військову частину, де Дмитро служив командиром інженерного відділення, евакуювали до Запоріжжя. Він із кількома солдатами залишився виводити з ладу техніку та зброю.
"І потім з гуманітарними колонами ми повинні по одному чоловіку виходити. Під час перевірки документів мене затримали. Сказали: «З речами на вихід». Я почав ставити питання: «Що трапилось?» Він каже: «Вы же действующий военнослужащий украинских вооруженных сил». Називає мені посаду, номер частини, дивлячись на гаджет. Я, чесно кажучи, поплив трошки. Я не чекав, що таке може бути"
У полон військовослужбовець потрапив 1 березня 2022-го року. У російських таборах провів 22 місяці. Був, зокрема, в Таганрозі, Воронезькій, Володимирській областях та у Мордовії.
"Я перебував постійно в приміщеннях камерного типу. В крайній локації в Мордовії режим утримання був стоячи. Тобто, в 6-й годині підйом і до 22-ї години ти не сідаєш, стоїш постійно. Природні потреби по команді, тому що камера спостерігає за тобою 24 на 7. Не дай бог, ти сам підеш в туалет, це все. Виводять на коридор і «прилітає», скажімо так"
За час полону чоловік втратив понад 20 кілограмів ваги.
"Я перед полоном важив 86 кілограмів. З полону повернувся, перевезли нас в медичний центр для відновлення, зважився, в мене 63 кілограми було. Я не розумію, як ми жили, за рахунок яких резервів наш організм існував, дійсно святим духом якимось. Не без цього обійшлось це точно"
Про те, що везуть на обмін, полонених не повідомили. Завантажили в автозаки, переправляли літаком, далі був переїзд автобусами, згадує Дмитро.
"Їхали хвилин 40, приїхали і сидим же ж, голови опустили. Зупинився автобус, двері відчинились. Хвилин п'ять тиша, потім хтось зайшов і я чую: «Слава Україні, хлопці». І все, всі зааплодували, зайшов представник наших силових структур, каже: «Хлопці, зараз я вас ідентифікую по списку, що ну це така процедура»"
Після повернення в Україну, з першими поспілкувався з сином та дружиною, які перебувають за кордоном, каже Дмитро.
"Це знаєте, як у кіно точно таке, почути цей голос. Мені навіть сни снилися, що я чую її голос. В мене в руках слухавка і я з нею говорю. От просинаюся таке відчуття, що дійсно у тебе в руках слухав і ще чути її голос. І постійно вона каже одну фразу: "Ти потрібен тут"
— Що перше сказали дружині?
"Я тут. Вона просто почула мій голос і все це. Каже: «Це ти точно?» Кажу: «Ну я, так, так». Сльози, це емоції. Дуже, дуже, дуже приємно"
Нині Дмитро Прокопович проходить лікування в одному із медзакладів Полтавщини та планує повернутися на службу.
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
