Коли почалася Друга світова війна, Олені Мурашко, яка проживає в селищі Диканька на Полтавщині, було 13 років. Після школи вона працювала у колгоспній конюшні. Нині жінка відсвяткувала своє 100-річчя.
Про це очевидиця Другої світової війни Олена Мурашко розповіла Суспільному до Дня пам'яті та перемоги над нацизмом.
Яким було дитинство у часи війни
Олена Мурашко народилась і жила до 22 років у селі Федунка, нині це Шишацька громада. Суспільному жінка розповіла:
"Німці спалили хату, корову забрали, брати пішли на війну, а ми з мамою удвох були, будували цю хату".
Їй було 13, коли почалася Друга світова. Тоді вона закінчила 7 класів і одразу пішла на роботу.
"Війна ж, якщо я не піду на роботу, а мама вже на пенсії була, —заберуть землю, ні за що жити буде. Пішла я на роботу в колгосп. Дівчина на три роки старша була бригадиром. Кажу: «Дай мені якусь постійну роботу». Вона сміється: «Де я тобі її знайду, ти ж конюхом не підеш?» — «А чом не піду? Піду». Пішла".
У родині було четверо дітей, Олена — наймолодша. Обох старших братів забрали на війну, а батько помер, коли їй було 10 років.
"1914 року сестричка, а брат 1916-го, а другий 1922-го. Батько в ту війну (Першу світову, — ред.) 1914 року без ноги лишився. Говорив лікар-хірург, що лікував його: «Якби не ця війна, твоєму серцю б зносу не було»".
Як жилося у часи війни
Коли окупаційні війська були в селі, за словами жінки, у людей забирали всю провізію.
"Забрали корову, і яйця приходили брали, скільки було в посудині, так і забирали. Поліцаї були, наших хлопців набирали поліцаями. Сусід у нас був. І як оце буде облава, будуть молодь зустрічати на вулицях, забирати, то він перейде через двір і скаже чи мені, чи мамі, щоб ховалась. Ми з подружкою до сусідки на сіновал ховались".
У період Другої світової, окрім колгоспу, Олена Мурашко працювала ще й у лісництві та збирачем молока.
"Мама пряла і ткала, і шила вузенькі мішечки, стільки принесу, зароблю зерно. А братик зробив мельничку з патрона. У нас до війни військові танки приїжджали і були отакі снаряди, і він з того снаряда зробив мельничку. І ото мололи на крупу хоч трішки муки, щось буде на якогось млинця".
Згадує жінка й часи Голодомору. У той період її мама працювала у військовому таборі.
"У селі пекарка одна була, село велике, не вистачало хлібця, гарний такий хлібець. Як табори були оці, займалися, то мама працювала помічником кухаря, Катя звати було, і ми виживали за їхній рахунок. Корівка ще була, ще німці не забрали".
Повоєнне життя
Після війни жінка поїхала до тітки в Ростов, там працювала у пекарні й на шахті. А 1960 року повернулась до Полтави, влаштувалась нянею в дитсадок та вийшла заміж. Своїх дітей не мала, тож усе життя дбала про племінників та родичів.
"Був рід, було до кого їздити з Полтави. Їздила і до сестрички, і до братів, щось допомогти".
14 років тому жінка переїхала доживати віку до Диканьки, адже тут жив син її племінника. Рік тому він помер, і Олена лишилась сама. Нині їй по дому допомагає соціальна працівниця.
"Українцям (бажаю, — ред.), щоб війни не було, щоб дружили, жили мирно, красиво, жили не війною. Хіба це можна отаке робити? Бити, убивати. Це дуже недобре".
Читайте і дивіться Суспільне Полтава на платформах:
Telegram | Viber | Instagram | Twitter | YouTube | Facebook | Тік Ток | Threads | Whatsapp
