В Одеській бібліотеці імені М.Грушевського відбулася публічна розмова з сучасним українським письменником, есеїстом і перекладачем Юрієм Андруховичем. Вона була присвячена перевиданню його роману "Дванадцять обручів". Модерувала зустріч журналістка Зоя Казанжі. Говорили не лише про сам текст, написаний на початку 2000-х, а й про те, як він сприймається сьогодні, в умовах повномасштабної війни.
"Ми все ще в тій самій епосі": чому роман знову на часі
Роман "Дванадцять обручів" Андрухович написав у 2001–2002 роках. Події твору розгортаються наприкінці 90-х: група інтелектуалів опиняється в ізольованому карпатському пансіонаті, а подорож поступово перетворюється на майже детективну історію зі зникненням одного з героїв.
Як зазначила Зоя Казанжі, важливо читати цей текст із розумінням часу його створення. Водночас сам Андрухович наголошує: багато речей із того періоду залишаються актуальними й сьогодні. Саме тому і постало питання перевидання роману. Задум вдалося втілити наприкінці 2025 року у видавництві Vivat.
"Мені здається, що за великим рахунком ми в тій самій епосі. Ми все ще там, де були з 1991 року. Історичний сенс цієї епохи для нас — у прощанні з Російською імперією", — сказав письменник.
За його словами, спочатку це "прощання" було м’яким, але з часом переросло у відкрите силове протистояння, бо українці на шляху незалежності були успішними.
На питання, чи вважає Андрухович, що повномасштабна війна допомогла українцям усвідомити свою окремішність, він відповів, що не ставив би воза поперед коня.
"Ми допомогли собі настільки, що змусили їх "допомагати" нам — через агресію, насильство і заперечення нашого права на існування", — додав він.
Горизонтальні стосунки як сила
Окремо під час розмови торкнулися теми "хаотичності" українського суспільства, яка часто сприймається як слабкість. Андрухович натомість пропонує іншу інтерпретацію.
"Те, що маємо ми, можна називати хаотичністю. Але насправді наша сила — у горизонтальності. Українці зневажають вертикальні стосунки", — зазначив він.
За словами письменника, така модель сформувалася історично — через недовіру до держави як інституції. Саме вона, на його думку, стала однією з передумов стійкості суспільства під час повномасштабної війни.
Роман в умовах політичної кризи
Андрухович також розповів, що робота над романом припала на період політичної турбулентності початку 2000-х — зокрема подій навколо зникнення Георгія Гонгадзе та акції "Україна без Кучми".
"Я не міг писати далі. Як тільки зупинявся, знову заходив читати новини... Я раптом побачив, що в зв'язку з цією політичною катастрофою в Україні я заблокував себе", — згадав він.
Письменник тимчасово відклав роман і повернувся до нього лише наприкінці 2001 року. Попри це він заперечує, що текст є депресивним.
"Я намагався весь час викручуватися через гумор, через іронію", — сказав Андрухович.
Чи доречна іронія під час війни
Питання іронії в умовах травматичного досвіду стало окремою темою розмови. На думку письменника, вона не потребує дозволу.
"Іронія — як птах, який співає. Вона не питає дозволу. Але кожен має знайти свою міру", — зазначив він.
Водночас іронія, за його словами, може бути способом протидії надмірному пафосу.
Антонич і право на містифікацію
Один із ключових сюжетних шарів роману — образ поета Богдана-Ігоря Антонича. Андрухович сміливо переосмислив постать улюбленого поета.
Цей прийом спричинив резонанс після виходу книжки: частина критиків закидала автору "літературну провокацію" та паплюження постаті поета, тоді як інші наполягали на праві письменника на творчу свободу. Сам Андрухович наголошував, що йдеться не про біографічну реконструкцію:
"Роман — не про Антонича. Не фіктивна біографія... Роман — про вірші Антонича, про їхню магічну силу не просто оживати в іншій, 1990-х років, реальності, а змінювати її, детермінуючи вчинки й переживання занурених у цю реальність людей, які при цьому навіть не здогадуються, що, вчиняючи так, а не інакше, вони насправді просто виконують волю чийогось вірша, затягнуті в саму середину певного поетичного космосу".
Під час бесіди в Одесі автор підкреслив, що свідомо створив альтернативний образ Антонича — більш експресивний і провокативний, ніж той, що постає зі спогадів сучасників.
"Я в дисертації написав про нього все правильно. А це роман — тут можна було дозволити собі погратися. Мені йшлося про іншу можливість його бачення", — пояснив автор.
Андрухович підкреслює, що йдеться про літературну містифікацію, яка є легітимним художнім прийомом, а не спробою "обману".
Хто напише "великий роман" про війну
Письменник вважає, що сьогоднішній досвід війни вже породив велику кількість текстів, але переважно коротких форм: есеїв, щоденників, поезії.
"Ми ще всередині ситуації. Великий роман потребує дистанції", — сказав він.
На його думку, такий текст має постати зі зіткнення різних перспектив і досвідів — і з’явиться пізніше.
Література як спосіб самопізнання
Говорячи про ідентичність, Андрухович визначає літературу як процес взаємного самопізнання автора і читача.
"Найважливіше для людини — пізнати себе. У письменника це відбувається під час писання, у читача — під час читання", — зазначив він.
Крім розмови про "Дванадцять обручів", Юрій Андрухович прочитав кілька поезій та відповів на питання аудиторії.
Замість традиційного закінчення вечора — розповіді про подальші творчі плани — учасники бесіди влаштували гадання на перевиданій книзі. Відповіддю на питання про те, коли зникнуть північні сусіди українців, став четвертий рядок 15-ї сторінки: "Останнє літо, остання осінь".
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
