На півночі Одещини громади відроджують давні традиції, що формували місцеву культуру протягом століть. Тут досі звучить клезмерська музика, зберігаються мури, складені без розчину, а техніка майже втраченої вишивки передається з покоління в покоління. Мешканці зазначають: це не просто спадщина, а основа, яка об’єднує громаду.
Музика, що йде з діда-прадіда
У селі Шершенці живе один із небагатьох на Одещині духових оркестрів, який досі виконує мелодії клезмерської традиції. Музиканти згадували, що колись у селі було сім оркестрів, і музика супроводжувала кожну подію — від весілля до проводів.
"Якщо не буде нашого оркестру, село буде глухе, тихе, німе… Люди дізнавалися про подію по звуку музики", — сказали музиканти.
Оркестр тримається на спадковості: мелодії записані в зошитах дідів і батьків, а в репертуарі є фрейлики, які тут завжди називали "своєю музикою".
Керівник оркестру Петро Васильович розповів, що традиція збереглася завдяки наполегливості кількох поколінь.
"Було сім духових хорів у селі, а зараз лишився один — і то неповний. Але ми тримаємось. Навчаємо дітей, як можемо", — додав він.
У громаді визнають: оркестр — один із найважливіших елементів нематеріальної спадщини Кодимщини. Голова відділу культури громади Людмила Бацько зауважила, що саме тут традиція продовжує передаватися.
"У Кодимі діти не дуже йдуть учитися, а в Шершенцях — так. Є кому передати. Надіємось, що традиція залишиться", — розповіла посадовиця.
Дослідник музики Андрій Левченко пояснив, що Поділля та Бессарабія є одними з ключових регіонів походження клезмерської музики. І тому шершенецький оркестр — унікальний приклад живої традиції.
"У світі багато хто грає єврейську музику. І багато мелодій — саме з України. Але в нас про це мало знають", — зазначив Левченко.
Суха кладка: кам’яні мури, що стоять двісті років
Другий елемент спадщини Кодимщини — метод будівництва "суха кладка". Це мури, зведені без жодного розчину: камінь тримає камінь, правильно підібраний і перев’язаний.
Місцеві мешканці пояснили, що на Кодимщині камінь "росте прямо зі схилів", тому його використовували для всього — меж, підпірних стін, льохів та навіть для житла.
"Його дуже багато. Не треба йти в кар’єр. Камінь склав — і стіна. Село на схилах, земля сунулась, треба було підпорку робити. А з чого? Тільки з каменю", — розказали жителі Шершенців.
Староста Олександр Малінковський показував, як тримається мур: великий камінь ставлять у основу, а менші "чабрики" підбивають для вирівнювання.
"Один камінь тримає два. Чим більше його зверху тисне, тим довше стоїть. Ці кладки стоять років по двісті", — пояснив він.
Мешканці згадували й про "башки" — круглі кам’яні хати, вкопані в землю. Вони тримали тепло взимку і прохолоду влітку, бо конструкція сама себе підтримувала.
Директорка Одеського центру української культури Валентина Вітос наголосила, що громада сама подала елемент до національного переліку, коли усвідомила його цінність.
"Коли ми почали говорити, що це цінується у світі, люди стали придивлятися і зрозуміли: це не буденність, а спадщина", — сказала Вітос.
За словами дослідників, така традиція характерна для всього історичного ареалу Бессарабії — від Одещини до Чернівецької області. Це не просто техніка: у селах мури були ознакою господарності й заможності.
"Колодочка": не гладь і не хрестик
Третій пласт спадщини Кодимщини — особлива техніка вишивки "колодочкою", яка побутує в селах Загніткове, Пиріжна та довколишніх громадах. Вона потребує ідеальної точності: візерунок має бути однаково чистим з обох боків.
Майстриня Кодимського музею Ольга Ревенко згадувала, що прийшла до цієї техніки не відразу.
"Спершу я не розуміла, як це вишивається. А як збагнула — закохалася. Іншими техніками вже не хочу", — поділилася майстриня.
У музеї зберігається близько 200 рушників, серед них — кінця XIX століття. Є й унікальні сорочки низинкою на конопляному полотні.
Одним із найважливіших проєктів став рушник єдності Кодимщини — полотно завдовжки 9,5 метра, яке вишивали майстрині з різних сіл. Роботу завершили вже під час повномасштабної війни.
Директорка музею Зінаїда Севастьянова згадала, чому процес затягнувся на роки:
"Не могли знайти майстринь. Дуже мало хто володіє колодочкою. Лише коли прийшла Ольга Петрівна, все вдалося завершити".
Тепер майстриня сама відтворює давні узори та навчає дітей.
"Хочу, щоб ці узори жили. Це наша історія. І наша відповідальність", — сказала Ревенко.
Спадщина як спосіб жити разом
Експертка Валентина Вітос пояснила, що нематеріальна спадщина — це не експонат і не музейна річ, а те, що живе разом із громадою.
"Елемент не можна забрати чи перенести. Він або є, або його немає. Він живе там, де його передають", — зауважила Вітос.
На Кодимщині це переживається буквально: музика звучить на важливих подіях, камінні мури й досі тримають землі й двори, а вишиті рушники стають символами об’єднання. Тут спадщина — не про минуле. Вона — про те, як громада будує майбутнє, спираючись на те, що не роз’їдає час.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.
