Проєкт Суспільного «Nostos. Повернення героїв»

Шлях повернення від військової служби до цивільного життя не може бути простим. Особливо, коли людина несе в собі досвід війни. Цей шлях мав в давньогрецькій літературі назву — Nostos. Як і наші сучасні ветерани, грецькі герої долали монстрів на своєму шляху, і будували своє життя заново.

Наш проєкт — про ці історії. І про те, як суспільство може і має цей шлях полегшити, як практикувати вдячність у щоденних діях.

Тема невидимих поранень і психотравм у суспільстві часто оповита або страшними міфами, або байдужістю. Але чи дійсно ПТСР буде у 100% військових? Чи правда, що люди з травмою обов'язково агресивні?

Директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації «Лісова Поляна» МОЗ України Ксенія Возніцина ділиться своїм 12-річним досвідом роботи з військовими, починаючи з 2014 року.

Возніцина розповідає, як працює посттравматичне зростання і чому кожному українцю варто вчитися будувати «Королівство Гідності» навколо себе.

Андрій Голопапа — ветеран російсько-української війни, громадський діяч, засновник волонтерської ініціативи «Студентський штаб». Він проводить лекції з комунікації між цивільними та військовими для бізнесу та освітніх закладів.

«Найважче після поранення — це не біль чи операції. Найважче — це адаптація назад у суспільство», — каже Андрій.

У своєму виступі Андрій Голопапа ділиться своєю історією: отримавши поранення у 18 років, він відчув, як важливо не залишитися наодинці зі своїми думками в лікарняній палаті. Він розповідає про способи підтримки військових.

Олександр Баталов говорить про повернення до життя після поранення. Після ампутації адаптивний спорт став для Олександра першим кроком до нової ідентичності.

Через власний досвід — від першого тренування з адаптивного гольфу до міжнародних змагань з баскетболу і регбі на кріслах колісних — Баталов пояснює, що адаптивний спорт: повертає відчуття контролю над тілом, а отже – і над життям, дає коло спілкування, включає ветеранів і ветеранок назад в активне життя.

Баталов пропонує інтегрувати адаптивний спорт у корпоративну культуру: коли цивільні пробують ті самі види спорту разом із ветеранами, вони починають бачити не “слабкість”, а силу, витривалість і характер. Це спосіб зруйнувати бар’єри через спільний емоційний досвід.

Він також говорить про менш очевидний, але критично важливий аспект — сексуальне відновлення після поранень. Баталов відкрито підіймає тему, яка часто замовчується: труднощі з тілесністю після травм, страхи та невпевненість у стосунках, необхідність говорити про це як з лікарями, так і з партнерами.

Єгор Бабенко — ветеран та психолог, який отримав поранення у 2022 році. Сам він каже, що через це має «фору» у реабілітації, і поставив собі за мету допомогти іншим ветеранам пройти той самий шлях. Він охоче розповідає про досвід акторства у Театрі Ветеранів: тернистий шлях репетицій і підготовки до першого виступу, а також про унікальну щирість, якої, крім театру, немає ніде. Він запрошує всіх охочих на п'єсу «Енеїда» у Молодому театрі. Окремо Єгор висловлюється про повагу до ветеранів лише на словах, коли люди вважають, що особа з інвалідністю зобов'язана їм тим, що їй надали видимість. Він радить: якщо ви не знаєте, як поводити себе з людиною з інвалідністю, — просто будьте щирими. Найпростіші побутові питання можуть допомогти ветерану поділитися наболілим досвідом.

Ксенія Лавріна — громадська діячка, яка з 2022 брала участь у рятівних місіях на лінії фронту, але так ніколи й не стала частиною ЗСУ. Їй постійно відмовляли через пухлину мозку та чотирьох дітей, але кликали допомагати.

Зараз вона занурена у проблематику реабілітації ветеранів у маленькому містечку Брусилів на Житомирщині. На її думку, найважче ветеранам знайти своє місце не у великих містах, а у маленьких громадах. Якраз такі містечка можуть стати плацдармом, з яких продумана ветеранська політика має поширитись Україною.

Валерія “Нава” Суботіна — колишня військовослужбовиця «Азову», яка пройшла оборону Маріуполя і полон, ділиться досвідом повернення.

Вона з гумором говорить про буденні речі, які раптом стають складними: розмови з людьми, питання від лікарів, очікування суспільства.

Несподівано, її історія — це приклад того, як нас формує не лише війна, а й усе, що було до неї. І як часто люди бачать не тебе, а твою історію — і намагаються під неї підлаштувати, навіть коли тобі потрібно зовсім інше.

Валерія вкотре нагадує: іноді найкраще, що ми можемо дати одне одному, — це нормальне, уважне ставлення без зайвих припущень, без рамок, без очікувань.

До повномасштабної війни Владислав Журавель створював скульптури та святкові декорації (зокрема для Milk Bar та Rozetka в Києві). Попри пропозиції працювати в міжнародній компанії у Німеччині, він обрав залишитися в Україні і стати на захист країни в лютому 2022 року.

Під час служби у Владислава виявили пухлину. Поки він лежав у лікарні після важкої операції, його підрозділ зазнав великих втрат під Кліщіївкою.

Це породило почуття провини. Попри фізичні обмеження, він повернувся на службу в Часів Яр, де виконував обов'язки чергового на КПП, і в якийсь із днів знайшов під ногами кажанчика.

У найтемніші часи маленька добра справа може стати містком до відновлення та нового сенсу життя, каже Владислав. Його порада ветеранам: вести соцмережі, фіксувати здобутки в LinkedIn та не боятися пробувати нові сфери.

Медійність та активність допомогли Владиславу адаптуватися до цивільного життя. Сьогодні він працює у фонді Razom for Ukraine, де зокрема опікується засобами радіозв'язку.

Упродовж десятиліть слово «ветеран» асоціювалося з війнами, які давно завершилися. Але реальність XXI століття змінила це уявлення. Сьогодні ветеранство — це не досвід далекого минулого, а частина нашого теперішнього.

Івона Костина, голова правління Veteran Hub розповідає про те, як Україна вперше в своїй історії формує власний досвід ветеранства — досвід людей, які повертаються з війни в незалежну країну.

Повернення з війни не має чітких термінів і не піддається простим оцінкам. Для когось цей шлях займає місяці, для когось — роки. Йдеться не про «повернення до колишнього життя», а про пошук нового себе після пережитого досвіду.

Важливим є те, що ветеранська політика — це не лише допомога тим, хто вже пройшов цей шлях. Це питання майбутнього всього суспільства, адже в країні, яка захищає свою незалежність, досвід служби може стати частиною життя багатьох.

Слухаючи історії ветеранів сьогодні, ми формуємо знання, які допоможуть тим, хто йтиме цим шляхом завтра.

Ігор Безкаравайний — ветеран і державний службовець, який вже багато років працює всередині системи.

Безкаравайний чесно розповідає, як усе виглядає зсередини, як доводиться балансувати між здоровим глуздом і тим, “як тут прийнято”.

Якщо ви:

• ветеран чи ветеранка і хочете поділитись своє історією із Суспільним
• представляєте відповідальний бізнес, який системно працює з реінтеграцією ветеранів
• заснували ініціативу і хочете поділитись власним досвідом

Пишіть на пошту нашого проєкту: [email protected]

«Чи можливо після чотирьох місяців поранення заснувати благодійну організацію і стати її головним виконавчим директором? Можливо. Чи можливо працевлаштувати трьох ветеранів із повною втратою зору? Можливо.

Напевно, ми зараз перші, єдині, хто в Україні надав перекваліфікацію ветеранам із повною втратою зору, надав змогу знову приносити користь суспільству і працювати в кайф разом зі своїми коханими» —дивіться повну промову ветерана Владислава "Самурая" Єщенка:

«Ми всі зараз ще не усвідомили, скільки людей повернеться назад. Багато хто уявляє ветерана передусім як людину з інвалідністю, але це лише частина. Нас чекає повернення великої кількості людей, які пройшли фронт, і це виклик для всього суспільства»

Дивіться промову Масі Найєма, військовослужбовця, засновника правового центру "Принцип":

«Нам не потрібні ноги, якщо нема куди ходити. Не потрібні руки, якщо нам нема кого обіймати або щось брати. Нам руки й ноги потрібні для чогось. Якщо людина не має приводу виходити з квартири, то скоріш за все ноги й руки їм теж не потрібні. Неважливо, який крутий протез ти даси людині, якщо нема куди ходити, то скоріш за все цей крутий протез буде стояти в куточку. Ми тут, цивільні, які поки що в тилу, маємо робити все, щоб хлопці й дівчата, які повертаються з фронту, знаходили ту Україну, за яку вони воюють, і це — наша місія».

Дивіться промову Ольги Руднєвої, засновниці центрів Superhumans:

«Полон — це не кінець життя. Це точка неповернення до класного життя, та саме в полоні був час дуже багато чого переосмислити. Першою спільнотою, яка мене оточила, це були люди, які дотичні до теми полону: близькі військовополонених, хлопці, які перебували в полоні. Друга бульбашка — байкерська, я з 14 років їжджу на мотоциклі, для мене це вкрай важливо. Третя — це квір-бульбашка, бо я є представником квір-спільноти. Ці бульбашки дають мотивацію розвиватися, мотивацію жити. Закликаю вас шукати можливості — їх в Україні багато. Просто треба піднятися і щось зробити. Ніколи не здавайтеся, оточуйте себе правильними людьми».

Дивіться повну промову Олександра "Демона" Деменка, оборонця Маріуполя, ветерана:

«Після того, як ми взяли на роботу ветерана, наші продажі впали на 45%. Перестали до нас приводити дітей. Ті, хто приводить, роблять це свідомо. Але інші вважають нас білими воронами, не дуже окей.

Для того, щоб не профукати далі і ця війна мала завершення перемогою, треба починати вчити свою Конституцію і згадати, що ми є люди і це нас об'єднує. І ставитися всім і кожному як до людини.

Будь-яка людина, яка має інвалідність, яка пережила дуже важку втрату, і не обовʼязково була учасником війни, вона заслуговує на адекватне нормальне ставлення, вона заслуговує повернутись в нормальні умови, щоб її прийняли, новою, зміненою, яка вона тепер є. Тому якщо ми не будемо забувати про це, то нам не доведеться вчити інших, як ставитися до ветеранів. Тому що ветерани — це частина нас, це частина нашої зграї»

Дивіться повну промову Ксенії Лавріної, керівниці дитсадка в Житомирі: