Півтора-два місяці в дорозі й два-три тижні вдома — за таким графіком уже шість років працює 30-річна далекобійниця Ірина Перегрим-Фединяк. Жінка родом з селища Івано-Франкове, що на Львівщині, разом з напарником-чоловіком встигла об’їздити понад десять країн, взяти участь у "Голосі країни" та періодично долучається до збірок для військових ЗСУ.
Більше про життя серед доріг Ірина розповіла Суспільному.
Після закінчення Львівського інституту економіки й туризму Ірина здобула спеціальність менеджерки готельно-ресторанного бізнесу й кілька років працювала за фахом. Згодом перекваліфікувалась, працювала візажисткою, робила макіяжі. Але й ця робота була для неї не такою цікавою.
А ось автомобілі та кермування для Ірини завжди були цікавішими. За кермом жінка з 18 років, відколи отримала водійські права. Спочатку їздила на легкових автомобілях, а завдяки чоловіку, який був далекобійником, почала їздити ще й на великогабаритних машинах. Вперше за кермо вантажівки жінка сіла у 23 роки.
"Мій чоловік, як і я, дуже любить автомобілі. Ще раніше постійно біля них крутився, завжди їх ремонтував, а оскільки я була увесь час біля нього, доводилось інколи десь щось потримати, допомогти в ремонті. Коли чоловік став далекобійником, одного разу в рейс взяв і мене, згодом при нагоді дав покерувати. Відтоді я зрозуміла, що хочу їздити саме на таких машинах. Це були мої розміри", – розповідає Ірина Перегрим-Фединяк.
За її словами, висота авто, на якому вона їздить, становить 4 метри, а довжина — 17 метрів. Далекобійниця, якій 21 жовтня виповнилось 30 років, працює на подвійному екіпажі з напарником. Ним уже шість років є її чоловік.
"З чоловіком на пару ми перебуваємо щодня 24/7. За роки бувало різне, але практично не сваримось. Щоправда, були дні, коли хотіла його залишити десь на заправці, а самій сісти й поїхати", – розповідає співрозмовниця.
Фірма, на якій працюють напарники, нідерландська та має філію в Польщі. Вони перевозять здебільшого квіти, овочі та фрукти. Загальна завантаженість — 40 тонн.
Товар Ірина з чоловіком возить лише за кордоном — зокрема, вже об’їздили Польщу, Німеччину, Чехію, Словаччину, Словенію, Австрію, Бельгію, Францію, Італію, Угорщину, Швейцарію, Швецію, Данію. Практично всюди Ірина купує собі сувеніри. Серед них, наприклад, статуетка годинникової вежі Біг-Бен, бременських музикантів, скляна снігова куля тощо.
За роки роботи за кордоном у далекобійниці є кілька країн, до яких вона приїздить охоче. Якщо раніше Швейцарія вкрай не сподобалась, то зараз від цієї країни кайфує найбільше, розказує Ірина. Особливо через самих людей, їхній побут. Також їй подобається Італія, зокрема кухня, місцевість і манера їзди водіїв.
"Італійці по дорогах їздять без особливих правил, багато махають багато руками, кричать, можуть виїхати перед тобою без всяких увімкнених поворотів або зупинитись просто на кільці. Звісно, я так ніде не їжджу, але від них кайфую", – каже вона.
Щоб не виникало неприємностей на дорозі, зі слів Ірини, найперше далекобійник повинен знати правила дорожнього руху. В кожній країні вони можуть бути дещо видозміненими, тож варто це враховувати. Серед правил далекобійників – на 100% відчувати машину, вміти правильно завантажити та вивантажити авто, заповнювати документи тощо.
До жінок-далекобійниць відносяться по-різному. В Європі вони не дивина, а ось в Україні ставлення особливе, здебільшого суперечне.
"Коли люди чують далекобійниця, відразу кажуть, що такого бути не може і починають піддавати під сумнів вправність у водінні, перепитувати чи розуміємось в авто, чи вміємо його ремонтувати, замінювати колеса. Я ж кажу, що цього мені й не потрібно знати. Я насамперед водійка і, крім того, що працюю, повинна мати час і на відпочинок, і їжу", – каже Ірина.
З її слів, в Європі є одиничні фірми, де водій усе робить сам. У фірмі, де працює Ірина, водій завжди залишається водієм, а механік – механіком. Навіть якщо в дорозі в її машині спустить колесо, їй не дозволено абищо самій щось робити. Вона зобов’язана подзвонити до чергового, пояснити ситуацію, а той викличе механіка. Максимум, що водійка може зробити сама – це замінити лампочку в авто.
В Україні, як додає Ірина, все не так: водій, коли щось стається, сам може ремонтувати машину, а потім з нього ще можуть зняти за простій.
"Вважаю, що в Україні недооцінюють далекобійників. Насправді це складна, стресова і досить небезпечна професія, адже ми несемо відповідальність за всіх, хто поруч нас на дорозі. Зокрема, маємо наперед передбачити, що може зробити водій авто поруч, бо легко звернути чи загальмувати нам вкрай складно", – додає вона.
Рейс у подружжя може тривати півтора-два місяці й тільки на два-три тижні вони приїздять додому.
Графік роботи в дорозі та відпочинку в них чіткий і внормований. Працюючи з чоловіком у подвійному екіпажі, тривалість робочого дня становить 21 годину, з яких 18 годин у дорозі: 9 годин один водій, 9 годин – другий, і кожні 4,5 години міняються. Після зміни мають 9 годин паузи. Одиночний екіпаж працює 15 годин — 9 годин в дорозі з перервою 45 хвилин теж через 4,5 години.
Як би складно не було, своєї улюбленої роботи жінка б не покинула. Хоч уже кілька разів задумувалась, а чи не перейти працювати на український ринок. Наразі цього робити не буде, принаймні доти, поки не покращать умови.
"Якщо в Україні будуть такі ж умови роботи для далекобійників, як за кордоном, то я б подумала про зміну роботи. На жаль, в Україні водії працюють нон-стоп, у нас не надто добре розвинена логістика, немає нормальних паркінгів з душовими й туалетами, тим більше для жінок. Ось коли ми виростемо, можливо й перейду працювати сюди", – додає вона.
Наразі жінка не перестає спілкуватись з іншими далекобійницями, у них є навіть створена окрема сторінка в одній з соцмереж.
А ще Ірина Перегрим-Фединяк розповіла, що до свого 30-річчя оголосила збір для військовослужбовців, які служать у 45 полку оперативного призначення Національної гвардії України, та допомогла зібрати гроші на дрони, тепловізори та зарядну станцію.
