У школах Львова та Львівщини працюють вчителі, які вимушено покинули свої домівки через активні бойові дії. Станом на травень 2024 року, від початку повномасштабної війни у школах Львова працювали чи досі працюють 96 педагогічних працівників зі статусом ВПО, повідомили Суспільному у пресслужбі Львівської міськради. Більшість із них — з Донецької, Запорізької, Херсонської, Харківської, Одеської областей.
Як розповіли Суспільному в обласному управлінні освіти, зараз у школах міста та області 45 педагогічних працівників-ВПО. Це психологи, асистенти, педагоги-організатори, а також вчителі початкових класів, фізичної культури, англійської мови та інформатики.
Суспільне поспілкувалося із вчителями, які покинули свої домівки і переїхали на Львівщину.
П'ятдесята осінь заради учнів
Упродовж 50 років Віра Овсянікова пропрацювала педагогинею, при тому – всі роки з учнями одного ліцею, що в селі Андріївка на Дніпропетровщині. Вчителька викладала математику і фізику, 17 років була заступницею директора з виховної роботи.
Коли почалась повномасштабна війна, школу перевели в онлайн-режим, тож жінка опанувала гаджети і новітні програми. Не припиняла працювати Віра Григорівна й тоді, коли на війні поранили її сина – Володимира Овсянікова. Просто з палати на лікарняному підвіконні вона продовжувала дистанційно проводити уроки для своїх учнів.
Від цього навчального року 70-річна Віра Григорівна вже не працює. Каже, що вирішила весь свій час присвятити синові, більше йому допомагати, аби швидше піднявся на ноги.
"Відколи сина поранило, а це серпень минулого року, я завжди біля нього. Уламки посікли майже все тіло, син втратив праву руку, частину пальців на лівій руці і око. Також сильно травмувало праву ногу. Думали, що лікарі її збережуть, але довелось ампутувати. На руку вже поставили протез, потрохи вчиться нею володіти. Спочатку сина місяць перевозили з однієї лікарні в іншу: Харкова, Києва, Івано-Франківська, де він 21 день пробув у реанімації, а з 28 вересня у Львові. Скоро буде рік, як ми тут", – каже Віра Овсянікова.
Цього року у Віри Григорівни був п'ятдесятий вересень, відколи вона почала вчителювати. Каже, що рішення припинити викладання було для неї складним, адже любить дітей і свою роботу.
"Я дуже люблю свою роботу, тож із задоволенням на зв’язок виходила навіть з лікарняної палати. Мені важливо було почути голоси дітей. Але зрозуміла, що син і його здоров’я важливіші, тому своє рішення припинити викладання прийняла у серпні. Було важко, але я зібрала сили в кулак і пообіцяла собі, що допоможу витягнути сина з хвороб, того стану і повернутись додому. Досі інколи лягаю ввечері і подумки розв'язую якісь задачі, або заходжу в інтернет і шукаю цікаві завдання", – ділиться Віра і додає, що свої онлайн-уроки вона проводила з учнями 8, 9 та 11 класів три-чотири рази на тиждень.
Знаючи про те, що Віра Овсянікова — педагогиня, 2 вересня, у день, коли школярі розпочали новий навчальний рік, її також привітали. Медичний персонал приніс квіти і цукерки в палату, а дирекція та вчителі Андріївського ліцею привітали її телефоном.
Донька Віри Григорівни, яка зараз у Польщі, й син, який наразі на лікуванні, також вчителі. Зокрема, Володимир Овсяніков кілька років є вчителем біології і географії.
Мрія Віри та її сім’ї – поставити сина на ноги та повернутись на рідну Дніпропетровщину. До вчителювання жінка повертатись не буде:
"Дуже хочемо повернутись додому, але вчителювати вже не буду точно. Роки не ті. Та й хочу, щоб мене діти запам’ятали такою ж енергійною, як була, трохи з вредною вдачею, але точно не засмученою".
"Не хочу розривати ще одну ниточку з рідним місцем"
Вчителька англійської мови з міста Токмак, що в Запорізькій області, Ганна Скидан працює у двох школах. У першій половині дня вчителька викладає іноземну мову офлайн для львівських школярів ліцею "Оріяна", у другій – онлайн для учнів рідного Токмацького ліцею. Навантаження велике, але покинути "своїх" не може, каже вона.
До Львова разом із чоловіком та двома синами Ганна приїхала 30 березня 2022 року. Її мати родом із Львівщини, тому варіантів, куди евакуйовуватись, практично не було — спочатку жили у родичів, тепер винаймають квартиру. Чоловік служить у війську, а жінка спочатку волонтерила, тепер — працює за фахом у школі.
Місто Токмак наразі окуповане. Спочатку школа стояла зачинена, а зараз, за словами вчительки, росіяни організували там міське відділення освіти і бухгалтерію.
Від моменту окупації увесь педагогічний колектив, як і учні, виїхали з міста і долучаються до навчального процесу з різних міст України та з-за кордону, зокрема зі США, Австралії, Канади. На зв’язок виходить близько 60% дітей.
"У токмацькій школі я є класним керівником 6 класу. Крім того, веду уроки у ще кількох класах. Під час дистанційного навчання діти виходять на уроки, ми вчимось, спілкуємось. Все, як на звичайному уроці, тільки весь час онлайн. Покинути цю роботу просто не можу, бо ці діти мені рідні. Та й з вчителями працюю близько 10 років. Коли я це залишу, то розумітиму, що розірву ще одну ниточку з рідним місцем, школою, дітьми, колективом, а я цього не хочу", – каже Ганна.
За її словами, у школі "Оріяна" її зустріли привітно. Таке ставлення зберігається й досі, тож жодних бар’єрів не відчувається. Навпаки – спілкування з людьми рятує вчительку від поганих думок і дає наснаги рухатись вперед:
"Я не можу не комунікувати з людьми і вдячна школі "Оріяна", що знову і знову беруть мене до себе працювати. Для мене онлайн – це як капсула, але я б не хотіла в ній себе закривати. Мені потрібен контакт "очі в очі", живе спілкування, соціалізація. У мене і так забрали все: будинок, місце роботи, набуте майно, а залишились лише дві валізи. Чоловік служить, я з двома дітьми. Якби не робота і спілкування, був би прямий шлях до депресії", – додає Ганна Скидан.
Як вчителька, так і двоє синів, менший з яких ще школяр, а старший вже другокурсник Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, назад у Запорізьку область повертатись не планують.
"Навіть якщо наше місто звільнять, все одно небезпека залишатиметься довго. Швидше за все, Токмак зроблять буферною зоною з Росією, бо розташоване не так далеко. Ми ж хочемо, щоб війна чимшвидше закінчилась, чоловік повернувся і ми почали будувати своє життя далі. Практично з нуля, бо свого мало що залишилось", – каже Ганна Скидан.
"Люблю дітей і просто роблю свою роботу"
Вже третій рік у дев’ятирічній Соколянській школі, що біля Бродів на Львівщині, Інна Міщенко працює вчителькою фізкультури. У перший день, коли почалась повномасштабна війна, вона разом із сім’єю виїхала з Голої Пристані, що на Херсонщині. Вранці 24 лютого 2022 року жінка прокинулась від телефонних дзвінків знайомих і родичів, які попередили, що почалася війна. В родині всі швидко зібрались і виїхали з міста. Буквально через пів години російські танки вже були в Голій Пристані. Місто досі під окупацією.
На Львівщину переїхали, бо хоч мама Інни родом із Буського району.
"Моя мама з Львівщини, працювала провідницею на потязі "Львів – Херсон". Тато — з Херсонщини, але у Львові навчався. Так вони і познайомились, потім одружились. Старша сестра народилась ще тут, я вже у Херсонській області, бо сім’я переїхала. У Львівській області поховані мої бабуся і дідусь, до яких майже кожного літа приїжджала школяркою", — каже Інна Міщенко.
Свого часу жінка працювала вчителем фізкультури в одному ліцеїв у Голій Пристані, але звільнилась. Головною причиною називає невелику заробітну плату. Коли переїхала Інна переїхала на Львівщину, сина потрібно було влаштувати у дитячий садок — для цього була потрібна офіційна робота.
"Ми мешкаємо у Буську, тож пішла у відділ освіти, розповіла про проблему і мені запропонували роботу в селі Соколя, що за 30 кілометрів від Буська. Спочатку відмовилась, бо далеко, треба доїжджати, та й зарплата невисока. Але через тиждень передумала. Зрозуміла, що і дитина буде в садку, і я із роботою, і менше думатиму про події війни", – розповідає співрозмовниця.
Колектив нової школи прийняв нову вчительку добре. Спочатку багато хто допомагав з продуктами, іншими необхідними речами. Бувало, що самі розпитували, чи приїхала вона до них надовго. Інна казала, що ні, бо хоче додому.
"Я дуже сподівалась, що за кілька тижнів війна закінчиться і ми повернемось додому. На жаль, війна затягнулась. І ми тут", – додала вона.
У сільській школі на Львівщині Інну дивувала найперше мала кількість учнів. У Голій Пристані в школі навчалось 650 дітей, а тут — 60. Каже, що також довго не могла звикнути, що у класах по 6-7 учнів, а коли взимку діти хворіють, то приходять по двоє-троє.
"Коли влаштувалась на роботу, одразу попросила директорка показати спортивну залу. Мене привели у звичайний маленький клас. Я була шокована. Спочатку думала, що це жарт. Там нічого не було, то тепер у нас є і тенісний стіл, і інший інвентар", — розповідає Інна.
Крім викладання фізичної культури у школі, Інна Міщенко бере участь та координує соціальний проєкт "Активні парки – локації здорової України".
У межах проєкту діти й люди старшого віку активно проводять час на свіжому повітрі, відпочивають і знайомляться. З Києва для них надіслали інвентар, тож вчителька пропагує спорт для всіх. За активну участь і популяризацію спорту Інна Міщенко отримала нагороду від Міністерства молоді та спорту України та Львівської ОВА.
"На роботі колеги сказали, що за всю історію школи не мали нагород такого рівня, а я просто робила свою роботу, не чекаючи нагород та якогось визнання. Наші військові – ось герої сьогодення", – додала вчителька.
У перший рік переїзду з Херсонщини на Львівщину в сім’ї була надія на повернення. Зараз вона стає все меншою — бажання не зникає, але є пересторога щодо безпеки. Зі слів жінки, спочатку місто було практично повністю затоплене, а тепер є інформація про те, що велика територія замінована: не лише ліси і парки, а й самі будинки і майданчики. Наразі Інна разом з сім’єю планує жити на Львівщині.
