У Луцьку відбулася презентація книги "Таборові діти". Її авторка — журналістка та письменниця з Івано-Франківська Любов Загоровська. У книзі вона зібрала свідчення 63 людей, які в дитячому віці зазнали репресій радянської каральної системи. Серед них є історії трьох волинян.
Суспільному авторка розповіла, що сталінські репресії щодо українських дітей — це малодосліджена тема. Хоча каральні заходи радянського режиму вони переживали на рівні із дорослими.
Письменниця впродовж пів року їздила різними регіонами України та спілкувалася з українцями, яких вивезли до Сибіру та Казахстану, про досвід перебування їх малими — в тюрмах, бараках чи спецінтернатах, про важку дорогу на сибірські морози в товарних вагонах та досвід виживання в нелюдських умовах.
Сім'ї, з яких вивозили дітей, умовно можна поділити на три категорії, зазначила авторка.
"Перша — це батьків виселяли за їхню патріотичну позицію, допомогу УПА. Друга — це діти із заможних родин, так звані куркулі. Хата, крита бляхою у селі — це вже була поважна причина для заслання. Є розповідь чоловіка, якого виселили за релігійні переконання", — розповіла Любов Загоровська.
Модераторка презентації книги, представниця Українського інституту національної пам’яті Леся Бондарук зазначила: зараз в Україні повторюються описані в книзі історії — Росія чинить такі ж самі злочини щодо дітей.
"Коли ти розумієш, що робилося і бачиш, що робиться зараз, то ти розумієш, що ти не можеш бути спокійним і байдужим і аполітичним чи неактивним в цей момент, який ми переживаємо зараз", — сказала Леся Бондарук.
Історія героїні книги, ветеранки УПА Надії Забіроніної
Серед героїв книги з Волині — мешканці Ківерців, Горохова, а також 88-річна лучанка Надія Забіроніна. В 11 років її вивезли до Сибіру за зв’язок старшої сестри з УПА.
"УПА — це було для нас святе діло. А я була мала й була з тими грипсами. Я не розуміла, що таке грипси. Я знала, що то папірець, і його треба з'їсти, якщо НКВСівці затримають", — пригадує Надія Забіроніна.
Жінка пригадує, що тоді проживала у селі Борохів Луцького району. Зранку, коли вона збиралася йти до школи, до її будинку прийшли працівники НКВС і під дулами автоматів їх з мамою повезли до Луцька. З її слів, тоді з Борохова вивезли 14 сімей. Вона їхала у 12 вагоні, а за ними було ще стільки ж.
"Холодні, брудні, смердючі вагони. Я досі їх пам'ятаю. Як кувалдою їх відкрили й нас всіх туди запхали. Як скотину, то були вагони, де перевозили скотину", — говорить ветеранка УПА Надія Забіроніна.
Не всі пасажири витримували дорогу до Сибіру, каже Надія. Діти помирали від холоду, голоду та хвороб. Їх скидали з вагонів, інколи навіть не зупиняючись. Їхній шлях до російського міста Кисельовська тривав 21 день. Найстрашніше, пригадує жінка, був перший день, коли їх привезли й поселили в барак.
"Барак був довгий і був тільки метр проходу. По обидва боки в бараці стояли домовини. Навіщо ж ті домовини? Виявилося, що то вже нам наготовили. Але якось ми вижили", — каже Надія Омелянівна.
У Сибіру Надію та інших дітей заставляли працювати. Пригадує, що під час того, як чистили сніг, дівчата постійно перегукувалися. Від виснаження і холоду їм хотілося спати й щоб не замерзнути контролювали одна одну.
"Ми їздили на полігони, невідомо куди возили нас, щоб сніг розчищати. Такі дівчатка 12-13 років. Ми чистили сніг, щоб не переметало залізницю, по якій поїзд тягнув вугілля з шахти", — розповіла Надія Забіроніна.
Під час заслання Надія вивчилася на операторку баштового крана, працювала в шахті. Там і зустріла свого майбутнього чоловіка — Володимира Забіроніна. Зі слів жінки, він був не із засуджених, а з комсомольців. І вона, тоді не вірила у їхні стосунки.
"Я казала, що я бандерівка, перебуваю на спецобліку. Я — нікуди, а ти — вільна пташка. Він казав, що йому пощастило, що його дівчина політиканка. Ми одружилися і він став ходити по комендатурах, щоб мені дали вольную", — говорить Надія.
У Кисельовську Надія народила двох синів і після 20 років у Сибіру, отримала звільнення й поїхала з чоловіком жити до Білорусі. Там її Володимир будував мости. Згодом брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС. Через це, впевнена Надія, раніше пішов із життя.
Під час проживання в Білорусі, колишня засуджена, була обрана до однієї із районних рад. Вже після проголошення Незалежності України Надія повернулася жити в Україну з одним із синів. Нещодавно він помер. Другий син залишається жити в Білорусі.
Жінка каже, що понад усе чекає на перемогу України й впевнена, що скоро це станеться.
"Я хочу написати Путіну листа. Я б написала: пацюкові твої очі, совість май! Я в Сибіру відробила все життя, безплатно. Із-за таких як ти. І ти ще зараз мене мучиш на моїй рідній землі. Я приїхала, щоб тут вмерти спокійно. А ти не даєш!У війну народитися і війна не дає вмерти", — говорить ветеранка УПА.
Надія Забіроніна на початку повномасштабної війни пошила з брезенту військовий рюкзак, щоб бути готовою йти на фронт, якщо знадобиться.
"Як хлопці не хочуть воювати, то нехай чекають бабу Надю! Баба Надя ще піде на фронт, аж гай буде шуміти! Тільки бублики треба купити. Вони не псуються", — жартує ветеранка.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.
