Лучанка Світлана Косинець стала мамою у 36 років. Її єдиному і такому бажаному синові Максу — скоро 11 років. Він народився передчасно на 30 тижні вагітності, довго був в реанімації, як наслідок діагноз – ДЦП.
Про те, як жінка виховує сина, які труднощі доводиться долати щодня та те від чого отримує радість, Світлана Косинець розповіла Суспільному.
Жінка каже: діагноз ДЦП сину поставили у півтора року, спочатку він шокував, але змусив боротися далі.
"Поки в тебе ще мала дитина, ти якось сподіваєшся, що ви вигребетеся, ви зможете, ви все подолаєте. Він піде, сяде, їсти сам почне. То чим далі, тим більше ти розумієш, що в принципі в тебе не так багато шансів добитися того, що він буде це робити. І це певною мірою давить. Те, що в тебе така невідворотність", – говорить жінка.
Каже: попри щоденні труднощі Максим допомагає їй з чоловіком відкривати у собі багато нового, з ним можна завжди посміятися і для нього постійно треба бути цікавою.
Максим – щирий, позитивний і цілеспрямований. У нього гарна усмішка і велика лінь, – каже мама Світлана. Мультфільмів та музики син не слухав з народження. Любить читати книги. Профільний заклад не відвідує упродовж року – навчається вдома.
"З Максом це в першу чергу – це відповідальність велика. І з кожним роком все важча ноша", – говорить жінка.
Родина мешкає на четвертому поверсі у будинку без ліфта. І тепер, коли Максим підріс, самотужки спустити його з коляскою, а потім підняти сходами одній мамі несила. Каже візок важить приблизно 30 кілограмів і дитина - 45. Тому, – каже мама, – зараз гуляють лише у вихідні, коли чоловік вдома і може допомогти.
"Зараз вже стало тепло, то просто мозок вибирає чайною ложкою – він хоче гуляти. А ти сидиш і розумієш, що ти не можеш його вивести погуляти", – говорить жінка.
Світлана розповідає: у 2014-му році почала волонтерити. Разом з Максимом малювали. Картини продавали, а виручені гроші передавали на потреби війська. Торік, коли почалася повномасштабна війна, Світлана почала пекти ночами печиво, а вранці передавала його у волонтерський штаб "Ангар".
Зараз, коли триває навчальний рік, жінка пече менше, бо вчителює в одному з луцьких ліцеїв. Але час від часу проводить розіграші солодощів серед друзів у соцмережах, зароблене переказує на ЗСУ. Каже: таке волонтерство для неї — розрада та необхідність.
Виїхати у місто чи піти бодай у магазин – це неабияке випробування для сім’ї. Адже в місті практично немає установ, – каже Світлана, – пристосованих до потреб дітей з інвалідністю. Тому жінка мріє, аби у їхнього сина Максима, хай і на візку, життя було максимально комфортним.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.
