Лучанка Софія Матюшенко — заслужена артистка України, акторка, співачка, коуч з вокалу. На сцені грає з 17 років. Зараз бореться з онкологією і проходить хіміотерапію. Суспільне зустріло артистку перед прем’єрою вистави "Леся" у Волинському академічному облмуздрамтеатрі.
В інтерв’ю Суспільному волинська артистка Софія Матюшенко розповіла про свої ролі, театр, сцену, двох синів і любов, а також у чому знаходить натхнення боротися з хворобою.
— Софіє, дякую, що знайшли час для зустрічі. Розкажіть, будь ласка, як почуваєтеся зараз?
— По-різному, дякую. Насправді стан, як погода, змінюється. Інколи дуже важко, інколи дуже добре. Зараз весна прийшла, сонечко виглядає і ти вже себе якось трішки намагаєшся піднімати, трішки тебе стимулює до життя.
Попри якісь там фізичні болі, тому що я проходжу якраз лікування онкології і насправді це не просто грати вистави, жити це життя повноцінно, але я дуже люблю це життя. Я дуже люблю свою професію, своїх дітей, свій колектив. Тому живемо, живемо, як Бог дає сили.
— Що відчуваєте, коли ви знаходитесь на сцені?
— Це дуже різні відчуття. Знову ж таки, все залежить від того, яка постановка, яка вистава, тому що в нас є і комедії, є трагедії. І, напевно, ці стани вони залежать від того, який образ ти несеш на сцені.
— Зараз, на цьому етапі життя, виходити на сцену — це про силу, бажання чи про необхідність?
— Напевно, на сьогоднішній день це для мене ліки. Ліки для моєї душі, для мого тіла, тому що все одно рухатися потрібно. Фізичні навантаження мені показані, так як і в принципі кожній, напевно, людині. Це 100% на сьогоднішній день. Я навіть уявити собі не можу. Я сподіваюсь, мій онколог не побачить це інтерв'ю, тому що в мене дуже довге лікарняне. Імунітету в мене немає.
Це дуже ризиковано ходити на роботу, виходити на сцену і оскільки в залі близько тисячі глядачів, і люди бувають всякі і з нежиттю, і з різними іншими проблемами, мені забороняють категорично ходити на роботу. Але я без цього просто не можу. Мені здається, я би не вижила би. Якби я не приходила сюди, не нюхала цей запах, не працювала з режисерами, з колегами, не виходила би на сцену, не співала, не грала... Це просто неможливо було би вижити в цьому світі і в моїй хворобі, напевно.
— Як бореться з вами ваш онколог, чи є якісь заборони?
— Вона втомилася вже. Говорить: "Я сподіваюсь, ти не була сьогодні на роботі. Мені там казали, що бачили прем'єру, була якась в театрі. Ти ж в ній не була?" Я кажу: "Була".
— А можливо є в лікуванні прогрес, коли от саме після виходу на сцену, після участі у виставі є якась ремісія в лікуванні, і ви одужуєте краще?
— Я пройшла тільки половину шляху. Десь найближчим часом я буду мати певні вже перевірки свого організму, щоб знати, як це лікування впливає на сьогоднішній день.
Напевно, саме робота мене стимулює вставати вранці, прибрати себе до ладу, зробити якийсь макіяж, одягнутися красиво і вийти на роботу. Я не звикла себе шкодувати. Я з 13 років працюю. Тато в мене священник, служить в кафедральному соборі міста Луцька. Дядько мій, рідний брат його, теж священнослужитель і служить на Гнідаві в Рованцях. Так склалося, що я пішла туди диригентом хору церковного. Для мене це був дуже цікавий досвід. Вже в 13 років я вже відчувала себе досить дорослою, повноцінною жінкою, напевно, тому що в хорі в мене співали досить дорослі люди, яким там було вже за 50, за 70 років.
Я пам'ятаю, що вони так жартували: "Вона така мала, а вже так нами тут керує". В той час вчилася в музичній школі, я грала трішки на фортепіано, трішки на скрипці, знала нотну грамоту і для мене це було просто в насолоду. Мені було дуже цікаво, особливо вчити церковні партії, служити службу.
— Як виявили цей талант до музики? І що такого захопливого у ній є для вас?
— Музика — це, напевно, ще від народження. Тато мій все життя співає. Колись, ще як Чорнобиль був, він їздив, давав свої концерти, в нього був свій колектив із музикантами. Це ще до того, як він став священнослужителем, бо до церкви він прийшов в 32 чи в 33 роки, якраз от віку Ісуса Христа. А тоді він був директором клубу в Маневицькому районі, в селі Прилісному. І вже тоді я прибігала, слухала, як він співає.
Я пам'ятаю, в нас був такий малесенький магнітофон, туди касети вставлялися. І я, напевно, була в класі, мені здається, другому чи третьому. Тато мій давав концерт, і я вже з ним співала: "Я козачка твоя, я дружина твоя". Десь звідти вкоренилося.
Коли ми вчились в школі, в нас були такі цікаві анкети. І вже тоді, коли я тільки навчилася писати, ми заповнювали ці анкети і я написала: "Хочу стати артисткою". Як це працює? Я не знаю. Напевно, воно десь там зверху все програмується Господом Богом. Тато дуже хотів, напевно, щоб я стала скрипачкою.
— Який інструмент найбільше до душі вам?
— Напевно, що скрипка, хоча я нею не оволоділа до кінця. Це дуже складний інструмент. Цей інструмент більше про якийсь душевний плач, напевно, про лірику, точно не про польку і не про радість.
— А душа танцює польку?
— Так, мусить. Я себе заставляю.
— Ваш шлях вимережений музикою, акторством і дуже цікаво проводити паралелі от з різних ваших граней таких. Ви дуже багатостороння особистість. Я слухала пісню "Пригорни мене весна". Чи можете про неї розповісти більше?
— Провокаційне запитання. Микола, вибачай, будь ласка, але мушу про це сказати. Микола Семенюк — це мій колега. Це мій дуже хороший близький друг на сьогоднішній день. Він автор цієї пісні. Він пише прекрасні вірші. І саме він написав цю пісню: текст і музику. І він мене запросив до цієї пісні. Він не працює в театрі так довго, як працюю я, але насправді це один з акторів, яким я пишаюся як актором, як людиною, тому що людина дуже чесна, справедлива і богобоязлива.
— Ви виросли в родині священника. Чи є у вас розмова із Богом зараз?
— Мене привчали до молитви з дитинства. Молитва, напевно, це дуже важливе і дуже…Я не знаю, чи потрібно про це говорити, тому що молитва — це дуже сокровенно. Зараз вона, напевно трішки змінилася.
Напевно, мені здається, вона більш набула якоїсь глибокої мети, прохання, сліз. Тому що я прекрасно розумію, що ми всі живемо під Богом. І я прекрасно розумію, що все в його силах, все, що не в силах людей. Господь робить великі чудеса насправді, як і в одну сторону, так і в другу сторону.
— Молитва допомагає сьогодні?
— Тільки молитва і тримає на сьогоднішній день, тому що з молитвою і починається, і закінчується день, коли важко, коли ти не можеш в чомусь розібратися, щось зрозуміти. Навіть коли виходиш на сцену, так чомусь якось себе навчила, що поки ти не накладеш хрест на груди, ти на сцену не виходиш. Тільки з Богом, тільки з молитвою. Я вважаю, це основний шлях, до спасіння людини і до нормального життя в цьому світі.
— Що ще вам допомагає триматися? Чи хто?
— Напевно, що моя дитина. Це такий маленький промінчик, менший син, бо в мене ще є старший син, якому 21 рік. Він вже є священником на сьогоднішній день.
— Він сам обрав цей шлях?
— Так, він сам обрав цей шлях. Йому захотілось, хоча він поступив у Львівський університет. Він хотів бути політологом, але почалася війна і навчання не склалося. Забрав документи, приїхав сюди і сказав: "Ну, напевно, в якійсь мірі його і, можливо, мій батько чимось надихав теж своїм прикладом".
— Які взаємини у вас з синами сьогодні?
— Старший син вже має свою сім'ю, він вже одружений, дорослий. Ясно, що до цього часу він жив якийсь період трішки зі мною, трішки навчання. Ось, а зараз він живе окремо своїм життям. Як в Біблії написано: "І покине чоловік батька свого і матір, і пристане до жінки своєї, і будуть вони двоє одна плоть".
Я теж відділилася від своїх батьків дуже рано. Мені було 16, як я вийшла заміж. В 17 я вже народила сина. Пишаюся, він великий молодець. Він дуже розумний хлопець, дуже начитаний, цікавий, красивий. Менший він мене зараз тільки обіймає, цілує.
— Старший із меншим комунікують один з одним?
— Звичайно, але в них дуже велика різниця: тому 21, а цьому шість. Ви розумієте, що в них не може бути багато чого спільного, тому що вони і мало бачаться. Але, звичайно, любов безмежна.
— Макар багато часу проводить з вами в гримерці, в театрі. Розкажіть, будь ласка, про цю частинку вашого життя, як він допомагає вам, чи, можливо, навіть поради дає як вжитися в певну роль?
— Так склалося, що він пішов в першу школу (ліцей №1), яка знаходиться близько біля драматичного театру. Я так планувала, щоб він був десь тут поруч, оскільки батьки мої живуть трішки за містом. Нянь я не маю. Не маю людини, яка б мені могла допомагати з дитиною, тому я вирішила, що моя дитина буде зі мною і буде бачити все моє життя таким, як воно є насправді. Він вже, напевно, як маленький актор, який вже десь там розуміє закулісся.
— А він же брав участь у виставі?
— Ні, він не брав участь. Хоча я над цим задумувалась, тому що в нас є багато вистав, в яких задіяні маленькі дітки, діти наших акторів. Але я чомусь цей етап все ж таки трішки відтягую, бо в мене є така надія, що все ж таки він не стане актором. Але забороняти я йому не буду, тому що я хочу, щоб моя дитина була в першу чергу щаслива.
— Гортаючи ваші соцмережі, які ви активно розвиваєте, побачила дуже такий щемкий кліп, який ви записали разом. Розкажіть, будь ласка, хто для вас тато?
— Недаремно той кліп з'явився, так, тому що з татом в нас особливий зв'язок, насправді. Мама мене родила в татове день народження. Ми з татом дуже схожі. Характер, потяг до творчості, напевно, якась така душевна доброта. Можливо, людям зі сторони краще видно. Я не вважаю себе якоюсь злою, вредною, строптивою. Ні, це не про мене. Я би сказала більше про свого тата, що він дуже добрий, занадто вразливий. Напевно, десь це і в мені інколи відгукується, мені так здається.
Тато — це якийсь еталон для мене був від самого початку, тому що він був артистом, а я ж теж хотіла стати артисткою. Я хотіла бути на нього схожою у всьому. І цей зв'язок він триває по сьогоднішній день. Татові вже 65, і я досі відчуваю себе поруч з ним маленькою дівчинкою. Він досі ходить на мої концерти, на вистави, і він пишається мною як маленькою дівчинкою. Це для мене дуже важливо. Я дуже щаслива, що в мене саме такий тато.
— А чи радитесь ви з ним на рахунок якихось ролей? Він може порадити вам щось?
— Ні, він до театру не має ніякого відношення. Він приходить сюди як глядач. І він же ж не є не актор. В нього дуже красивий голос. Він в свій час дуже багато конкурсів, пройшов як соліст, оперний соліст.
Зараз він просто вже служить в церкві, як священнослужитель. Інколи вони не приходять з мамою часто до мене на вистави, тому що вони більше в селі, там більше господарства, більше чимось зайняті. Вони просто приїжджають інколи мене підтримати. В нас була прем'єра "Леся", то вони не були на прем'єрі, але в мене ніколи не виникало якоїсь образи до батьків, що в них немає часу. Буде час — приїдуть. Я знаю, що вони і так мене люблять, вони мене підтримують, допомагають, як можуть. Інколи і Макарчика мені поглядять.
— Він в село любить їздити?
— Дуже. Кури, свинки — це ж для дітей взагалі! В мене ще є сестра, і в сестри є двоє діток. І вони як троє збираються, то хату перевертають (сміється — ред.).
— Ви близькі з сестрою?
— Я не можу сказати, що ми дуже близькі, тому що знову ж таки ми живемо в різних в різних селах, скажемо так, вона зайнята своїми дітками, я більше роботою. Звісно, по буль-яких питаннях я до неї завжди телефоную чи вдень, чи вночі. Вона ніколи мені ні в чому не відмовляє, так само як і я їй. Зрозуміло, що була якась в дитинстві певна конкуренція, оскільки тато більше був прихильний, напевно, до мене, бо я як артистка, і він дуже цього хотів. Вона більше пішла по бухгалтерії, по фінансах. Але все одно її любили, так само, як і зараз люблять. І я її теж дуже люблю і я дуже щаслива, що в мене є сестра.
— У житті кожної людини важливе кохання. Мати щось в серці таке, до дитини, можливо, до рідних, до близьких, до друзів. Кохання — це загалом така окрема тема. Що для вас означає кохання?
— Кохання для мене — це, напевно, про те щоб віддавати. Я по-іншому, напевно, не вмію. Про це можна дуже багато говорити, насправді, для мене це дуже така сокровенна, напевно, теж тема. Оскільки в моєму житті було багато таких болючих моментів, пов'язаних саме з коханням.
Я би не хотіла би своє особисте життя якесь виносити на глядача, тому що воно і так все всім відомо і зрозуміло. Але от саме про кохання, то це тільки щоби віддавати. Щодня, щогодини, щохвилини. Якщо з двох сторін люди віддають, з того щось вийде.
— Якщо дозволите, запитаю, от як жінка, жінку. Чи відчували ви те почуття, те кохання, ту любов справжню, таку, про яку пишуть у книжках?
— Я її зараз відчуваю, насправді. Напевно, жінці жити без кохання. Наприклад, я постійно повинна бути закохана, я постійно повинна бути окрилена кимось і захоплена кимось. Це дає мені певні стимули до життя і боротися зі своїми хворобами та різними моментами в житті.
Коли жінка закохана — вона вся вона світиться, в неї очі горять. Вона хоче працювати, вона хоче дома щось там прибирати, щось там робити. Вона хоче на роботу бігти, вона хоче виглядати красиво.
— Пригадуєте той момент, коли вам було 17 років, ви тоді вперше вийшли на сцену. Цікаво, як це поєдналося з народженням сина і з дебютом у театрі. Перша ваша роль — Наталка Полтавка. Пригадуєте себе тоді?
— Я дуже добре пам'ятаю це. Я її тоді і не зіграла Наталку Полтавку. Тільки мене призначили на цю роль. Федір Стрегун зі Львова приїхав з театру Заньковецької ставити цю виставу в нас, і я дізналася, що я стану мамою. І Богдан Степанович покійний Береза, наш директор, сказав: "Ти що, діти, це ж прекрасно. Ви народжуйте і зразу виходьте на роботу". І так воно, в принципі, сталося. Я в січні народила сина старшого Іллю, а 8 березня була на концерті, і мама моя гляділа дитину. Я між репетиціями їздила, годувала. Виставу Наталку Полтавку, напевно, що я зіграла, через декілька років, можливо, вісім, і по сьогоднішній день я її граю, а це вже 25 років.
— Про що для вас ця роль?
— Оскільки вона перша і досить смілива, мені так здається, тому що Наталка Полтавка — це ж якраз про сміливість дівчини, яка могла в той момент сказати матері: "Ні, я не хочу, я чекаю свого судженого, свого коханого". Десь вона, звичайно, зламалася, так, не могла матері відмовити, але це якраз про сміливість української дівчини, про її тверді почуття до одного хлопця, якого вона чекала, якого вона любила. Це про Петра. Мені здається, що наші українські жінки, вони десь в чомусь і схожі з Наталкою Полтавкою.
— Як героїні ваших ролей вплітаються в вашу долю?
— Вони ніяк не вплітаються в долю, тому що бачите, на сцені бувають же ж і вбивають, хоронять, декілька разів я виходила заміж на сцені. Офелія в "Гамлеті" взагалі зійшла з розуму і її похоронили на сцені, тобто це неможливо перекласти на своє життя. Це можливо тільки в процесі творчої роботи, коли працюєш з режисером. Ти десь проживаєш і намагаєшся зрозуміти того персонажа, якого тобі дали, перевтілитися і зрозуміти, чого він хоче той персонаж чи той режисер від твоєї героїні. Наприклад, коли мені дали зіграти роль Джульєти в "Ромео і Джульєтті". Мені було тоді років 25. І я думала: "Господи, як це, як це красиво, коли люди настільки закохані. Як це можливо, коли люди готові померти ради один одного? Невже таке можливо?" Це була така цікава роль і був такий цікавий якийсь післясмак після вистави, коли ти виходиш, що ти такий ніби ти вже вийшов з ролі. Вже закінчилась вистава, а ти ще такий окрилений і в тому коханні перебуваєш. І, звісно, ти готуєшся до ролі теж. Ти не можеш прийти і за півгодини ввімкнути свій мозок і вийти на сцену. Мусиш трішки налаштовувати свій психологічний стан, але ні в якому разі жити.
Ви уявляєте, якби я сьогодні жила, наприклад, в стані Проні Прокопівни, яку я теж зіграла в театрі. Це професія, яку я дуже люблю. Здається, що мені це трішки виходить, тому що, напевно, вже якісь етапи пройшла і чогось досягнула в житті й на сцені.
— Потужний досвід і дуже приємно спостерігати, як ви граєте на сцені театру. Нам пощастило побувати на прем'єрі вистави "Леся". Про що вона для вас?
— Багато хто думає, що це про Лесю Українку. Ні. Насправді, Леся — це про дівчину сильну, розумну, яка теж могла би стати Лесею Українкою. Тому що п'єса написана близько 120 років тому назад. Якраз Марко Кропивницький дуже і дружив тоді з матір'ю Лесі Українки, і вона була причетна до його життя і до театру. У Марка Кропивницького була донька, яку звали Олександра. Є такі підозри, такі думки, що, можливо, він і писав про свою доньку, але наш режисер, який приїхав з Одеси Олександр Самусенко зробив свій проект цієї вистави. В нього своя фантазія, своя якась проекція на цю виставу.
— Наскільки вам близька творчість Лесі Українки?
— Звичайно, що в нас дуже багато є Лесі Українки. Тим більше, я граю Мавку в "Лісовій пісні". Тобто вивчити роль Мавки — це вже який об'єм тексту потрібно вивчити і віршів. Звичайно, що відгукується. Це дуже цікаво, насправді. Тим більше, це наша землячка. Вона нам дуже близька і ми її по сьогоднішній день граємо.
— Про що ви мрієте?
— Мрія, напевно, на сьогоднішній день в мене одна — бути здоровою. А все інше можна купити, заробити, знайти, вивчитися, попросити зрештою. Все інше можна, я думаю, людині досягнути в цьому житті, аби тільки було бажання.
— Я хотіла би ще запитати, як змінилися ви від моменту, коли дізналися, про хворобу .
— Не можу сказати, що дуже суттєво змінилася. Змінилися якісь пріоритети. Якщо до хвороби ми постійно кудись бігли, чогось хотіли, то зараз трішки так призупинилися і все по мірі надходження. Трішечки і повільніше, тому що все ж таки графік він трішки змінився, бо хіміотерапія впливає на кров і на стан здоров'я загалом. Тому за цим постійно потрібно слідкувати. Ранок мій починається саме з лікарні в основному, а потім вже робота і все інше.
— За що ви можете сказати слова вдячності сьогодні всесвіту, собі, людям?
— Я дякую Богу за те, що я жива. Я дякую Богу за те, що я можу бути комусь корисною, глядачу. Я можу бути корисною в першу чергу своїм дітям, можливо своїм батькам трішки, бо я ще є дитиною, театру, людям. Богу дякую за те, що я можу жити, ходити по цій землі, бачити цю весну, відчувати це сонечко на собі і жити це життя, не зважаючи ні на що.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільне Луцьк. Також ми є у WhatsApp.
