Вихідними на виїзд до Ірпеня утворилися затори — місцеві повертаються у місто. Хтось — щоб побачити дім, забити вікна і двері, аби вберегти від мародерів. Інші — назовсім, щоб відбудовувати зруйноване. Хто, чому і з якими думками приїжджає додому — в репортажі Суспільного.
Між розбитими будинками й потрощеними фасадами на продірявленій снарядами дорозі де-не-де з'являються чисті, непошкоджені автівки. Перед залізничним переїздом машини вишиковуються в ряд. Ранок суботи. Ірпінь оживає.
Біля новобудови намет. У ньому на вогнищі парує їжа. Вже за звичкою скупчилися сусіди в очікуванні гарячого сніданку, поки з іншої сторони дороги група людей завмерла в обіймах. Олена вперше відтоді, як виїхала з міста, повернулася сюди, щоб бодай подивитися на своє житло.
"Хочеться плакати. Чесно, просто хочеться плакати, в'їжджаючи сюди. Було таке квітуче місто, європейське. А зараз просто сльози на очах. Дім розбитий. Все розбите. У нас жінка одна на весь будинок залишилася і почала розповідати, де кого вбили, де хто помер. Дуже морально тяжко", — говорить Олена.
За декілька метрів на подвір'ї з напівзруйнованим домом кипить робота. Хтось відчищає диски коліс, хтось вантажить рештки покрівлі в мішки для сміття. Один з них — Ігор Сошнєв. Він вивіз родину ще в перші дні російського вторгнення. Сам залишився. 23 березня росіяни розбомбили його дім, тож поки живе у гаражі. "Тільки зайшов у гараж — хлопок. Дивлюся — вже горить все", — пригадує чоловік.
Ударною хвилею вибило вікна і у гаражі, та нині там уже нове скло. З'їхалися друзі Ігоря і спільно стали до роботи.
Почали повертатися і сусіди. На будинку поряд надпис великими літерами: "Я вдома". Плакат висів і раніше, але лише зараз набув особливого сенсу. Сусід Андрій і справді вже вдома. Приїхав, щоб забрати собаку на операцію. У неї осколкове поранення.
Та для багатьох сусідів Ігоря фраза "Я вдома" тепер — мрія. "А куди сусідам повертатися? Там п’ять родин згоріло. За мною згоріли будинки. У мене хоч гараж є. Я там у двадцять першій "Волзі" дивани розклав та й живу. Грубка є, топимо трішки і виживаємо", — говорить Ігор.
На іншому кінці міста біля червоних "Жигулів" метушаться люди. Студентка Дарина Солов’ян приїхала забирати речі із гуртожитку Університету державної фіскальної служби. Три валізи й декілька картатих сумок заповнюють всю машину. Дарині пощастило більше, ніж одногрупникам.
"У мене кімната ціла, але є багато таких, куди влучили снаряди, і їх тепер просто немає. Кімнати зламані, забирали речі, навіть форми університетські, які діти тут залишили. Згоріли всі кухні. Жодної немає. Замість декількох кімнат просто дірки", — говорить Дарина.
Поки збирають речі, годують бездомних собак. Більшість з них — покинуті улюбленці мешканців сусіднього будинку. Дім, наче привид, — поодинокі вцілілі вікна, під під'їздом самотнє порешечене осколками червоне "Шевроле". У лобовому — п’ять дірок від куль. Те, що в домі є життя, видають лише звуки радіо біля підвалу.
"Воно нас дуже рятувало під час окупації", — не встаючи зі стільця поряд із сховищем, говорить місцевий мешканець.
Поки по радіо озвучують останні новини, до будинку підходять двоє чоловіків. Одного з них звати Василь. Він приїхав подивитися на свою квартиру.
На дев'ятий поверх підіймаємось мовчки — під звук хрускоту розбитого скла під ногами. Мовчки Василь відкриває замок. Мовчки заходить спершу на кухню, потім у кімнату. "Важко. Брата вбили 23 березня", — каже.
У цій квартирі, повній книг і картин, минуло їхнє із братом дитинство. Володимир був лише на рік старшим. Жив у сусідньому будинку.
"Мама з братом була тут, коли його застрелили. Він її забрав з квартири в інший дім. Вони у підвалі сиділи місяць. Вийшов надвір з другом і їх обох вбили", — пригадує Василь.
Каже, що росіяни дозволили поховати брата, але лише біля будинку. Тепер родина хоче перепоховати його на кладовищі.
П'ятьма поверхами нижче мешкає Олександр. Повернувся до Ірпеня у п’ятницю. Спершу перевірив, чи немає на дверях розтяжок, оглянув кімнати. "Зайдіть ще до мене, зніміть, що вони наробили. Он що — осколок пробив холодильник. Прийшов. Поплакав. Та й встав до праці. Приїхав позабивати вікна, бо, думаю, не дай Бог мародери. Поїду, думаю, що буде, те й буде. Уб'ють так уб'ють, — говорить чоловік. — Тиск підскочив до 210 на 100, дуже тяжко".
Веде на балкон. Один — повний інструментів, інший — потрощених вазонів. У невеликій трикімнатній квартирі до війни мешкало велике сімейство: Олександр з дружиною, діти й онуки. І 10-річна Мар'янка, і 14-річний Мирослав — каратисти. "Онуки — спортсмени, кубків назаробляли, кажуть: "Дідусю, збережи хоч їх". Ось, розбився кубочок Мар'янки", — стираючи із нагороди пилюку, Олександр ставить кубок до декількох десятків інших.
Зараз його родина в безпеці на заході Україні. П'ятого березня вони виїхали з Ірпеня. "Я виїхав, коли вже в нас три снаряди кинули. Дочка дзвонить, каже: "Виїжджайте, буде страшне діло". Ми у підвалі просиділи шість днів і таки виїхали", — пригадує чоловік.
Повернутися в рідне місто виявилось непросто — їхав шість годин із Києва. Черга з автівок, які у п'ятницю намагалися виїхати в місто, розтяглась на декілька кілометрів. Сніжана, щоб не стояти у заторі, прийшла із Києва пішки. Та повертатися, каже, по суті нікуди. Її дім згорів вщент.
"Тут будьте обережні, не наступіть на мішок, ми не знаємо, що у ньому. Заходьте на подвір'я", — запрошує до свого обійстя.
На подвір'ї — дві обвуглені машини, дім без покрівлі і гори цегли з розвалених стін. "Все згоріло. Фосфорна бомба впала. Дім знищений. Мене всю трусить. Ніщо не вціліло. Я в чому вийшла, у тому і прийшла. Добре, що самі вижили. Ми вийшли по воду, це було о сьомій ранку. Почали бомбити десь о пів на восьму. Воно як сюди на подвір'я влетіло, я була в шоці. Ми два дні не могли вийти — сиділи у підвалі моєї мами. А коли прийшли сюди, дивимось: нічого немає", — розповідає жінка.
Додому Сніжана повернулася заради своїх дев’ятьох котів і собаки. Та пес загинув, коти — втекли. Нині доглядає за сусідськими улюбленцями. Жити теж планує у сусідки.
У сусіда Сніжани теж все знищено вщерть. Два будинки. Іван показує рештки вікна після бомбардування. Скло від температури розплавилось. Єдине, що вціліло, — лазня.
"На ній весь цей час був прапор України, з яким я був на Майдані. Може, це і вберегло", — говорить чоловік, показуючи невеликий будиночок серед саду.
На сходах спить чорний кіт Чарсі. Зараз він єдиний співмешканець Івана. Разом живуть у лазні. Родину чоловік поки не поспішає привозити в місто. Спершу разом із сусідами розбирають завали на подвір'ях одне одного, розчищають територію і мріють відбудувати заново домівки. "Я не уявляю свого життя в іншому місці", — каже чоловік.
Читайте також
"Ми ще тут, і будемо, сподіваюся. Вистоїмо". Історія херсонця, який залишився в окупованому місті
“Ми доводимо, головне не стіни, а люди” — Маріупольський державний університет переїхав у Київ
Як волонтери рятують тварин на звільненій від РФ Київщині. Фоторепортаж
"Ми їх залякали, що станція взлетить": працівниця ЧАЕС про російську окупацію
