Письменник та журналіст, представник літературної резиденції "Станіславський феномен" Тарас Прохасько цього року став лауреатом Шевченківської премії. Про те, чи змінилося життя у статусі лауреата, як він ставиться до соцмереж та до рутинної праці творця текстів, - в інтерв'ю Суспільному Карпати.
– Чи змінилося щось з врученням вам Шевченківської премії як письменнику, окрім того, що більше почали "приставати" журналісти?
– Для мене нічого не змінилося. І я дуже сподіваюся, що так нічого і не зміниться. Я вважаю, письменник, якого може змінити премія чи будь-яка інша нагорода, – це особа, якій потрібно зі собою ще трохи попрацювати. Бо такі обставини не повинні впливати на погляди, спосіб висловлення чи інші речі…
– Я мав на увазі чисто практичні речі: нові пропозиції, наприклад…
– Чисто практичні речі… Я зрозумів, якою болісною темою у світі української інтелігенції, у світі інтелектуалів, творців є будь-які відзнаки. Як довколалітературні процеси є поживою для різних переживань, проживань, емоцій. Я побачив, наскільки серйозним є проговорення нюансів нагородження будь-кого: і до , і після…
Я це бачив, я це знав, що будь-яка нагорода у нас пов’язана з такою "живою" частиною суспільного дискурсу. Але тепер я бачу, наскільки це стосується мене. Є такий досвід.
– Я читав інтерв’ю з вами в контексті книжки "Так, але", за яку вас нагородили, і помітив, що часто люди називають її "збірка". Як вам слово "збірка"? Чому питаю, бо багато авторів не хочуть вживати цей термін. Вважають, що це не "збірка", а "книжка", бо вона цілісна.
– У цьому випадку я не можу заперечити поняття "збірка", бо це найточніше означення. Це дійсно є вибірка, підбірка – це вибрані тексти, вибрана коротка проза, яка в різні роки публікувалася на сайті "Збруч". І, незважаючи на те, що на рівні відбирання, і я, і редактор вибудовували якусь певну лінію, якусь ідею магістральну, – все одно, вони вже були ці тексти. Кожен з них жив майже тиждень, будучи актуальним, а потім переходив у минуле, в архів.
Завдання моє, як самоупорядника, було в тому, щоб з кількох сотень текстів підібрати ті, які б укладалися у велику фразу якусь.
– Коли ви їх писали, то не думали, що то має бути книжка?
– Я ніколи про таке не думав. Я вкладав у кожне з них максимум ставлення як до повноцінної творчості. У мене ніколи немає ставлення до газетного чи публіцистичного матеріалу, як до другорядного чи до схеми, яку я знаю, як робити, – і можу зробити у будь-який момент те, що пасує для газети чи сайту. І незважаючи на те, що це триває вже багато років, я щотижня переживаю це як перший акт творення. Хочу втекти від прийому, який вже виробився, щоб по-чесному, по-справжньому це було щось нове та інше.
– Чи колонки дають вам сатисфакцію в літературі? Вас не обтяжує те, що потрібно "за календарем", раз в тиждень писати?
– Повторюся: я до цього ставлюся, як до повноцінного акту творчості. Це не є тим, що можна назвати, знову ж таки не в негативному значенні, "халтурою". Коли робиш те, що вмієш, те, що знаєш, але вимоги не найвищі.
Тут я щоразу ставився як до творчості, і тому сатисфакція є повна. Тому що я кожен раз вклав те, що хотів, і те, що зміг з того, що хотів.
А стосовно режиму… Це просто такий інакший, "розтягнутий" режим справжньої праці прозаїка. Тому що прозаїк, якщо він пише більшу форму, повинен, якщо не кожен день, то принаймні регулярно працювати.
І мені для того, щоб зробити якусь велику форму, бракує передовсім робочого часу. Тих кількох годин в день, коли можна сидіти і працювати. І я насправді не знаю, що моїй голові, моїй психіці пасує: чи віднаходження кожного дня цих кількох годин для спокійної повільної праці, чи цей, передбачуваний раз на тиждень вибух, коли я знаю, що це все одно буде, і я до нього готуюся та відтягую його до останнього моменту, а потім перебуваю в ньому. В кожному разі це є інша робота. Тому що всі ці короткі тексти є дійсно написані за годину-півтори максимум. Це є річ, яка з великою інтенсивністю випускається в той момент.
– І з мінімальною редакцією…
– З мінімальною редакцією. І що найважливіше – залишається оцей момент співпраці з тим часом, з тим днем, з тим моментом. Тому що навіть при такій короткій формі неможливо (принаймні я такого не роблю), щоб наперед спланувати кожен абзац, усю схему, як усе має бути. Це, як їзда на санах по якомусь горбі, коли їдеш не по трасі – з’їжджаєш, і сам не знаєш, як далі буде, –куди тебе поверне думка за цей короткий час.
– В одному зі своїх інтерв’ю ви говорили про одвічну мету – передати спокій. Бо коли людина має внутрішній спокій, то легше жити. Мені цей спокій завжди відчувався у ваших творах. Але таким умовним антонімом "прохаськівського спокою", можливо, є амбіційність кудись рватися, щось пробувати. Виїхати в Київ, там чогось досягати. Те, що так притаманне молоді – якось там себе проявити. Мені здається, це заперечення спокою. У вас таке було – "битися головою об лід"?
– Я не можу стверджувати, що інтенсивна діяльність або пошук чогось є антонімом спокою. Я від цього відмовився. З того, що я пишу, може здаватися, що цей спокій пов’язаний з певним способом життя, з певним поглядом на весь цей темп і все таке інше. Але я знаю, що схованка, відмежування чи втеча від ритму, від суєти – це не є гарантія спокою. У способі життя спокою не слід шукати. Спокій можна віднайти лише всередині – мені йшлося про внутрішній спокій. Це потребує занадто багато часу, щоб про це говорити. Але, коли є внутрішній спокій, можна "спокійно" кидатися у гонитву, у переслідування, у втечу, у хаотичний пошук. Можна перебувати в хаосі довколишньому, зовнішньому, але при цьому зберігати спокій.
Той спокій, про який я говорю, - це усвідомлене життя. Тобто, здавати собі справу, що з тобою відбувається, який ти є, що ти відчуваєш, який у тебе зв’язок зі світом, що ти можеш і хочеш зробити. Що є твоєю ілюзією, що є твоїми марними рухами, що ти можеш, що ти не можеш, чого ти хочеш.
– Спокій – це розуміння?
– Спокій – це усвідомлення самого себе і свого стосунку зі світом.
– Він у вас є?
– Я намагаюся, щоб цей спокій був. Принаймні рідко зауважую, що я з’їжджаю з тих рейок, коли я сам можу стежити, що зі мною відбувається, який я, який мій вибір.
– Що ви думаєте про соцмережі, якщо ви взагалі про них думаєте?
– Я думаю, що це дуже новочасний інструмент. І відповідно він не є річчю в собі. Тому важливо, які вміння, бажання, мотиви кожного, хто ним користується. Я не присутній у соцмережах. Але є сторінка моїх прихильників. Це роблять незнайомі мені люди, які підбирають матеріали про те, що стосується моєї діяльності чи навіть приватних речей.
Я не вважаю перебування у соцмережах чимось недобрим чи негативним. Це знову ж таки поєднано зі спокоєм. Це дуже точно у побутовому сенсі можна порівняти з алкоголем. Він сам по собі є нейтральним – чудесна штука, чудесна хімічна формула, чудесна історія, чудесна дія, чудесний вплив на ту чи іншу реакцію, яка відбувається в організмі. Але, залежно від ставлення до алкоголю, він може опанувати людину – вона може перестати контролювати, впливати на свої стосунки з ним, бути ним побореною і поглинутою звичайною залежністю.
І те ж зі соцмережами: якщо вміти ними користуватися як безпечним інструментом і безпечною речовиною, то з них можна користати дуже сильно. А коли людина схильна до залежності і не має внутрішнього стержня, тоді соцмережі перетворюються на одну з форм залежності. Коли є залежність, то воно все однаково працює.
– А ви чому не користуєтеся соцмережами – нецікаво чи теоретична залежність?
– Я знаю, що я схильний до залежності, і в мене їх вже стільки, що додавати до них ще й соцмережі я б не хотів. Крім того, воно не має для мене практичного значення: там нема таких речей, такої інформації, яка була б для мене посутньою, важливою. А просто фрагменти людських життів ціною непроживання своїх, власних моментів, – я такого не хочу.
– В одному з ваших інтерв’ю ви казали, що нам бракує культури саморефлексії. І я собі подумав: соцмережі – це форма саморефлексії чи ексгібіціонізму?
– Можливо, це форма саморефлексії. Але до неї завжди додається оцей момент того, що це є публічне, відкрите. І мало хто з людей, пишучи текст чи роблячи фотографію як текст, може переступити відчуття, що це будуть оцінювати інші люди. Тобто, мало є саморефлексій, які би стосувалися тільки внутрішнього вжитку.
Текст ніколи не є чистим у сенсі саморефлексій, тому що це є елемент вибудовування свого уявного "Я". У будь-якому випадку. Коли я комусь себе представляю, то уявляю, яким я є у чиїсь уяві і ким би я хотів бути.
Тому найвідвертіші тексти все одно стають цеглинками побудови отого свого "Я–на–показ". Я не хочу сказати, що це є свідома маніпуляція чи махінація. Просто важко переступити через цей "образ". Такі саморефлексії повинні би бути більш інтимними і більш реалістичними. Саморефлексія має сенс тоді, коли ми очищуємося від ілюзій, від самообману. А назовні це дуже важко зробити будь-кому, навіть найчеснішій і найщирішій людині.
– Вас завжди називали і називають філософом. Які ваші стосунки з філософією?
– Мої стосунки з філософією є приватними і такими, які безпосередньо відповідають цьому поняттю "філософія". Любов до розмислів, до думки. І саме цей акт роздумування і спостеріганнями за своїми ж роздумами є для мене тим, що можна назвати "моєю філософією".
Я не є фаховим філософом у тому розумінні, який передбачає знання дуже багатьох поглядів, думок, оцих кроків мисленнєвих багатьох філософів. Це не ерудиція. Це є сітка, якою можна "ловити рибу". Та "риба", яка стає результатом професійної філософії, вона якраз забезпечується знанням різних думок і їхніх пов’язаностей. А я цього не знаю. Я не є освіченим у філософії – не знаю, хто що сказав…
– Читаєте їх?
– Мало. Був час, коли читав більше. Звичайно, прочитав тих, яких вважаю підставовими – без знання яких, вважаю, тяжко думати про конструювання думки.
– У літературі що вам ближче: любов до думки чи любов до письма як стилю, слова, якихось лінгвістичних штук?
– Мені найбільше подобається відповідність, адекватність – коли є думка, історія, мова і композиція як спосіб висловлення, – коли всі вони відповідають головному задумові, настрою книжки. Тобто мені подобається, коли є цікаві думки, вкладені в матеріалізовані певні важливі історії, висловлені доречними реченнями.
Мені подобається адекватність втілення відповідно до задуму, мети. Якщо хтось хоче написати еротичний твір, то я би волів, щоб він збуджував. Якщо хтось хоче написати якусь сагу, в якій хочеться перебувати годинами щодня, я хочу, щоб вона була так зроблена, щоб це було мікросвітом, в який пірнаєш.
Немає літератури гіршої чи ліпшої. Є література адекватна до мети, поставленої автором.
Автор: Богдан Ославський
