У переддень Дня захисників та захисниць України Суспільне розповість про військовослужбовицю Надію, яку служить у третьому полку спецпризначення імені Святослава Хороброго у Кропивницькому. Обличчя спецпризначенки не можна показувати, як і називати її прізвище. Жінка з 2016 року служить у Збройних Силах України. Цього року вона вперше їздила в зону Операції об’єднаних сил, де несла службу з бойового чергування. Суспільному розповіла, чому стала військовослужбовицею та що для неї було найважчим на Сході України.
Пішла на службу у 18 років
У 2001, коли Надії було 18 років, вона вступила на заочне навчання в Мелітопольську агротехнічну академію і пішла на службу в першу аеромобільну дивізію. Вона була розташована в Одеській області.
"На той момент я закінчила комп’ютерні курси. У військовій частині тоді був усього один комп’ютер і за ним працювала я".
Після розформування аеромобільної дивізії, Надія вийшла заміж за військового, який перевівся на службу у Кропивницький. Її чоловік працював у третьому полку, жінка – у військовому комісаріаті. У 2016 році теж призвалася на службу у третій полк.
"Нині я маю звання старший солдат. Щоб отримати сержанта, треба пройти навчання. Серед військових я завжди почувала себе своєю. Я пишаюсь тим, що ношу військову форму".
Поїздка в зону Операції об’єднаних сил
Цього року жінка вперше їздила в зону Операції об’єднаних сил. На Донеччині несла службу з бойового чергування чотири місяці.
"У мене був вибір їхати чи не їхати на війну. Звісно, мій чоловік, який теж їздив на схід України і ніс там службу, був проти. А от 12-річний син не відмовляв мене. У нього були страхи та хвилювання, він запитував, чи буде у мене зброя, як я спатиму. Але все ж таки це рішення я ухвалила сама".
Перед поїздкою жінці видали 11-кілограмовий бронежилет та зброю. Каже, на щастя, застосовувати її не доводилося.
"Колеги-чоловіки на війні оберігають та хвилюються за нас, тому що несуть додаткову відповідальність. Мабуть через це трішки і зляться, що ми їдемо на схід. Разом зі мною несли службу ще шість жінок. Як жінки, ми намагались навіть на війні створити кращі умови проживання. Заклеїли вікна та повісили тюль, постелили на спальники квіткові покривала, відразу все змінилося і наче вже й не таке сіре".
Найважче на війні – робити з дитиною уроки
Надія каже: найважче для неї на війні — це робити уроки з дитиною. "Ще думати, чи пішов він на тренування. Я не завжди могла взяти трубку, а можливо саме в цей час йому потрібна була моя допомога. Син з першого класу привчений нести сам за себе відповідальність, у нього не було вибору. У 2014 році, коли почалась війна, він пішов у перший клас. Тато на війні, мама на роботі, родичів у Кропивницькому у нас немає — я з Одещини, чоловік з Львівщини. Він у нас самостійний".
Під обстріли на Донеччині не потрапляли, але під час загострення ситуації, добре їх чули, каже спецпризначенка. Через це доводилось іноді вимикати телефони, бо їх прослуховували. З рідними найчастіше спілкувалися відеозв’язком.
"Раз у місяць ми знімали військову форму та перевдягалися у цивільний одяг і їздили у місто. Було і страшно, і моторошно. Тому що ставлення місцевих жителів, особливо до жінок-військових — неоднозначне, могли і обізвати, і образити".
Кожен військовий має свій оберіг
Кожен військовий, який несе службу, має свій оберіг. За словами Надії, найчастіше вони від дітей. "Це м’які іграшки, чи кулончики. Ці обереги військові чіпляють біля ліжка, або носять у бронежилеті. Усюди розміщенні дитячі малюнки та записки, вони постійно перед очима. Коли військові повертаються додому, то за традицією, намагаються не залишати на війні ніяких речей".
У переддень захисників та захисниць України спецпризначенка Надія побажала усім військовим віри та терпіння. "Вірю, що добро переможе, побільше усім нам позитиву та радості в житті".
Читайте також
- Як відзначать День захисників та зихисниць України у Кропивницькому
- Команда Гайворонської громади перемогла у фінальному етапі національно-патріотичних змагань серед школярів проєкту ”Захисник Кіровоградщини”
