"Для нас день закінчується зранку": спогади батька про полеглого в Бучі сина Юрія Чабаха

"Для нас день закінчується зранку": спогади батька про полеглого в Бучі сина Юрія Чабаха

Він був єдиним сином у своїх батьків — Юрій Чабах загинув в Бучі у березні 2022 року, рятуючи мирне населення від російських військових. Його тіло знайшли в братській могилі після звільнення Бучі й пізнали за поліцейським жетоном. На честь Юрія Чабаха названа вулиця в Бучі. Правоохоронця посмертно нагородили орденом "За мужність" III ступеня. Похований Юрій у Хмельницькому на Алеї Слави. Саме тут проживають його батьки. Капітану поліції надали звання "Почесний громадянин Хмельницької місцевої територіальної громади".

Спогади батька Олександра Чабаха про сина та перші дні широкомасштабної війни читайте в інтерв’ю Суспільне Хмельницький.

Олександре, ваш син загинув у віці 37 років? Що Юрій встиг при життю?

Ви знаєте, Юра був обізнаний в багатьох речах. Він багато читав, любив історію. До нього зверталися часто за порадами. Він був сміливою людиною і кмітливою. Він ніколи не ховався за інших. Ще під час навчання в гімназії він активно брав участь в театральній студії. Навіть збирався в театральне вступати. В нього було дуже багато друзів, які його любили та поважали. На жаль, власних дітей наш син не мав.

Ви служили в МВС України, наразі є військовим пенсіонером, майором міліції у відставці. Те, що ваш син пішов шляхом батька й обрав службу в Національній поліції — це закономірно для вашої родини?

Перша його освіта — міжнародна економіка. Він пробував себе в бізнесі. Я запропонував йому обдумати можливість вступу на службу до Національної поліції. Це був якраз перший рік новоствореної Національної поліції. Обміркувавши, він прийняв рішення йти на службу. Тим паче, що друга вища освіта в нього — юридична. Він пішов на офіцерську посаду спочатку дільничим офіцером поліції, а згодом перейшов в карний розшук. Йому вдавалося розкривати резонансні злочини. Я думаю, що його чекала перспективна кар'єра.

"Для нас день закінчується зранку": спогади батька про полеглого в Бучі сина Юрія Чабаха
Юрій Чабах. МВС України

Повернемося до перших днів повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Наскільки я знаю, Юра на той час був у Бородянці?

Так. Перші жахіття війни він зі своїми співробітниками взяли на себе. На службовому автомобілі він здійснював розвідку, виявляв скупчення російських військ, техніки, їхні локації. Також шукав підходи й відходи для наших військових. І все це передавав у головне управління.

Оскільки територіально Бородянка знаходиться дуже близько до кордону, події розвивалися дуже стрімко, миттєво і динамічно. Росіяни обстрілювали й заходили технікою у Бородянку. Було зруйновано дуже багато багатоповерхівок, приватних будинків. Одним таким пострілом з танку був зруйнований будинок колеги, друга Юри Івана Сімороза, в якому знаходилися батько, мати, рідний брат, бабуся, дружина і донечка, який на той час був один рік і три місяці. Одним пострілом будинок був повністю зруйнований і вся сім'я загинула. Юра з колегами діставали тіла сім'ї Івана Сімороза з-під завалів, в надії знайти когось живим.

В Бучі проживала вся ваша родина. Що пам'ятаєте з тих перших днів війни, допоки ви ще не виїхали?

В перший день моя дружина, Ольга Чабах, яка працює в Українському гуманітарному інституті завідувачкою бібліотеки, була на роботі. Щоправда, там вже відбувалася евакуація: автобусами вивозили співробітників. Ми ще не знали, що робити та як діяти. Люди всі кинулись по супермаркетах скуповувати продукти, знімати гроші з банкоматів. Ми цю картину спостерігали. Я не пішов ані в супермаркети, ані до банкомата. Були якісь кошти і я пішов в зоомагазин, щоб купити сухий корм для собаки.

У вас був пес?

Так, це пес Юри — Зевс. Я намагався записатися в територіальну оборону. Коли зайшли російські війська в Бучу, ми були переважно в себе вдома, на своєму подвір'ю. Вже почалися дуже сильні обстріли. Неподалік від нас Гостомельський аеропорт, тому всі ці події із його захопленням, всі бої відбувалися на наших очах. Вже за кілька днів ми навчилися визначати з якої зброї відбувся постріл.

Юрі вдалося вирватися з Бородянки, він приїхав додому на службовому автомобілі й зі зброєю. Ми вирішили спочатку зайняти в себе в будинку оборону. Але згодом, обміркувавши, Юра прийняв рішення не ризикувати нами, тому що він офіцер поліції. Росіяни дуже ретельно обстежували приватний сектор: подвір’я, будинки. Чоловіків роздягали до поясу, шукали татуювання з національною символікою, документи перевіряли. Юра зрозумів, що залишаючись вдома, він наражає нас на ще більшу небезпеку. І він забрав зброю, службовий автомобіль і поїхав. Навіть не попрощався…

"Для нас день закінчується зранку": спогади батька про полеглого в Бучі сина Юрія Чабаха
Братська могила в Бучі, квітень 2022, Київщина. МВС України

Це останній раз, коли ви бачились?

Так, 5 березня 2022 року. Це було його рішення. Він виїхав, і більше ми його не бачили. На жаль, вже й не побачимо. Своїм вчинком він в першу чергу врятував свою родину. Ще до того у нього була розмова з мамою. Він говорив, що бачив ті жахіття, які в Бородянці відбувалися, і він знав, чого очікувати від російських військ. Єдине, що він нам сказав: "Я буду бити цього ворога до кінця, я не буду зупинятися, я буду йти до перемоги". Згодом, наскільки мені відомо вже стало пізніше, він долучився до однієї з груп територіальної оборони в Бучі. Брав участь в бойових діях.

Ви знаєте, як він загинув?

Остаточно не знаю. Але більш вірогідно — це був російський снайпер. Є ще дані, що він, начебто вийшов з пляшкою з запальною сумішшю на бронетранспортер. Наскільки це відповідає дійсності, я не можу сказати. Я шукав тих людей, які безпосередньо брали участь в бойових діях. Переважна більшість із них загинула. Інша частина зараз воює на сході, півдні, півночі України.

Юра вважався зниклим безвісти. Після звільнення українськими військами Бучі, розрили братську могилу і запросили вас на впізнання?

Десь орієнтовно 11 квітня нам зателефонували. Дружина сказала, що Юру начебто знайшли в братській могилі. Тіло знаходилося в Боярці в морзі. Всі тіла були в автоконтейнерах. Я сказав дружині, що ми повинні набратися терпіння, мужності, зціпивши зуби, ми повинні впевнитися, що це він. Я її дуже просив, щоб вона трималася. Перед нами було впізнання, на якому мати так несамовито кричала, впізнавши свого сина. Я сказав: "Давай будемо триматися". І, на жаль, ми його впізнали: берці, в яких він був, підсумок для зброї так і на ньому був. Важко було обличчя впізнати. І поліцейський жетон був на ньому. Власне, по ньому ми його впізнали.

Звичайно, нам дуже важко, бо втрата єдиного сина — це взагалі важко мільйонами слів передати наші почуття. Одна тільки думка зранку, що ти його вже не побачиш, вона вже тобі говорить, що день на цьому закінчився. Що нам чекати від цього дня? Проте ми розуміємо, що він був вже дорослий чоловік. Це вік якраз апогею розвитку людини, чоловіка зокрема. 35-37 років — це якраз такий вік чоловіка, який має певний життєвий багаж, якісь професійні знання. І ми розуміємо, що він, як справжній чоловік, як офіцер, виконав свій обов'язок до кінця. А він по-іншому і не зміг би.

"Для нас день закінчується зранку": спогади батька про полеглого в Бучі сина Юрія Чабаха
Олександр Чабах, квітень 2023. Олександр Чабах

Олександре, я вперше вас побачила на презентації книги "Герої серед нас", до якої увійшли ваші вірші та розповіді про сина і родину. Як давно пишете?

Творчість раніше почалася. Я навіть готував поетичну збірку, але то пандемія коронавірусу завадив, повномасштабне вторгнення не дало можливості видати мені збірку. На жаль, мало що збереглося: всі комп’ютери й всі носії інформації погоріли в Бучі.

Скажіть, будь ласка, от кажуть "час лікує". Час лікує?

Ні. Це я з упевненості, на жаль, можу сказати, що час абсолютно нікого і нічого не лікує.

Зачепило усе про що ви писали, але особливо в душу, як голка увійшла фраза, що "Для нас день закінчується зранку". Вона красномовно говорить про те, що батьки відчувають щоранку після втрати єдиного сина.

Ви ж розумієте, десь якусь річ, можливо якийсь спогад ти пригадав: де ми зустрічалися чи щось інше син сказав… І все — тебе вже щемить. Вранці день закінчується — це дійсно так, тому що до тебе приходить усвідомлення, що, на жаль — це реальність, це правда. І ти, дійсно, більше ніколи не зустрінеш сина.

Але ще один такий момент, я пригадую, дуже важкий — це коли ми знаходилися вдома і готувалися до оборони, приймати бій, і мене дружина попросила, щоб я її вбив. Так, щоб я її застрелив, щоб вона не прийняла ті муки, які вона могла прийняти. Як ви думаєте? Як ти б міг... Вже після того, як вдалося виїхати, будинок наш згорів. Сусіди, які залишилися, розповідали, що російські солдати декілька разів приходили, перевіряли: чи є хто вдома, чи немає. Шансів вижити практично ні в кого не було. Ні в кого. Якби не відбили Гостомельський аеропорт, якби не відбили Васильківський аеропорт, Васильків, Бучу, Гостомель, Ірпінь, як би їм вдалося оточити Київ, взяти Київ — України б вже не було як такої. Дуже важлива участь і роль тих воїнів, які зупинили ворога у перші дні повномасштабного вторгнення. Це дало надію Україні — надію на виживання.

Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.

На початок