"Людина шукає собі те місце роботи, яке її влаштовує". На Хмельниччині зменшується кількість населення в селах

"Людина шукає собі те місце роботи, яке її влаштовує". На Хмельниччині зменшується кількість населення в селах

Останні роки на Хмельниччині спостерігається тенденція зменшення кількості населення в сільській місцевості. Зокрема, із сіл, що віддалені від центрів територіальних громад, виїжджає молодь. А жити там залишаються люди пенсійного віку.

Яким має бути село на Хмельниччині і яку роль в цьому має відігравати громада та держава, розповів Суспільному виконавчий директор Асоціації об’єднаних територіальних громад Хмельницької області Сергій Яцковський.

"До 1964 року сільським людям навіть паспорти на руки не видавали, щоб вони не виїхали в місто…"

Пане Сергію, наша знімальна група побувала в селі Притулівка в Кам'янець-Подільському районі, село, яке поступово занепадає. Буквально на одну вулицю тільки дві хати, де проживають люди. Місяць тому колега знімала сюжет в селі Буцні Хмельницького району. Та ж ситуація – молодь виїхала, залишились пенсіонери. Крім того, в село не хочуть їхати переселенці, оскільки там немає комунікацій. І зазвичай, коли ми запитуємо, а коли ж почало село занепадати, як правило, відповідь одна – коли розпалися колгоспи. Тобто, був колгосп – було село, були люди. І з цього можна зрозуміти, що сільська місцевість була густонаселеною саме за радянської моделі господарювання. Зараз, коли ми воюємо, зокрема, і за те, щоб до цієї радянщини не повертатися – чи є це насправді проблемою, що люди виїжджають з сіл і села поступово занепадають?

Насправді, ви піднімаєте цікаве питання. Його треба розглядати з точки зору сучасного зовнішнього світу. Питання урбанізації – це світова практика. Тобто люди виїжджають до міст з сільських населених пунктів – це не проблема суто України. Це проблема усього світу. При радянській владі багато людей проживали в селах. Давайте не будемо забувати, що до 1964 року сільським людям навіть паспорти на руки не видавали, щоб вони не виїхали в місто, Боже спаси. 20 років тому для обробітки 100 гектарів треба було умовно 15 людей, сьогодні для 100 гектарів треба 2,5 людини. На жаль, ми не змогли жодним чином перелаштуватися. Ні ми, ні мешканці територіальних громад (я маю на увазі сільської місцевості) перелаштуватися на те, що стільки людей не треба буде. Тобто не треба буде стільки людей, щоб сапати буряк. Тому що люди в селі, давайте будемо відверто, займалися польовими роботами ручного типу. Не всі ж були задіяні, рівень механізації був насправді не такий високий. Сьогодні один трактор заміняє з собою 30, 40, 50 людей, бригаду, який здатен використовувати величезний обсяг робіт.

"Я не бачу глобальної трагедії від того, що в селі не буде проживати велика кількість людей…"

Друге. Молоді люди, учні, які закінчують школу, їхні батьки, в першу чергу, вони не хочуть, щоб діти поверталися в це село. Не хочуть через те, що кількість високооплачуваних робіт в селі, в будь-якому випадку, буде нижчою. А подивіться, сама молодь. Вона, крім нормальних заробітків, ще хоче інтертеймент – можливість витратити цей фінансовий ресурс. І це інша історія. Тому що, навряд чи ми побудуємо в кожному селі кафе, нічний бар, клуб і все решту. Я наведу приклад знову ж таки з Хмельницької області. Навіть можу сказати, де – Дунаєвецька громада. Наразі ще в 2015-2016 роках приймали рішення доплачувати молодим спеціалістам, які підуть сімейними лікарями в амбулаторію, до 10 тисяч. На той момент, якщо пам'ятаєте, це були дуже пристойні кошти. І при тому все одно охочих було небагато. Хоча пропонували дуже високу зарплату. Як на мене, для сімейного лікаря, молодого спеціаліста. Люди не хотіли їхати саме в село. Знову ж таки, фактично більшу частину часу людина буде проводити в селі. Я не бачу глобальної трагедії від того, що в селі не буде проживати велика кількість людей. Тому що якщо, би ви об'їхали землі, орні навколо цього села – я впевнений, що ви з зарослими бур'янами не зайшли жодного гектара. Земля вся в обробітку. І вона дає прибуток, дає сільськогосподарську продукцію. В нас оцей лозунг «Нема села – нема держави» будувався на тому, що люди жили в селі і обробляли земельні ділянки в тому населеному пункті і навколо нього. Сьогодні орендарі можуть бути з Хмельницького, Києва, Полтави та звідки завгодно.

Але якщо дивитись на це питання з іншого боку. Є сільські громади, в яких немає таких ресурсів. Як їм розвиватись, якщо люди виїдуть? Адже треба, щоб хтось працював і наповнював бюджет.

Сьогодні територіальні громади Хмельницької області активно займаються залученням інвесторів. В першу чергу в сільській місцевості. В сільськогосподарську переробку, не виробництво. Бо оренда землі, там інвестори самі знаходяться. В переробку. Створення сприятливих умов саме для промисловості сільськогосподарської переробної галузі. Створення так званих виробничих кооперативів. Оце питання насправді не сильно поширене. Наприклад, на Вінниччині воно краще, на Тернопільщині набагато краще, ніж в нас. Коли присадибні ділянки, навіть певні паї для сінокосіння і так далі, які мають мешканці – використовуються насправді з точки зору ефективності отримання прибутку з цієї землі, дуже низько. Наприклад, ми можемо розповідати про успішний кейс Дунавеєцької громади, де малий новий кооператив вже існує, ну, напевно, чотири роки, якщо не більше. До складу якого вже там в них величезна кількість. І починалося воно з того, що тоді ще секретар міської ради сам став членом цього кооперативу, а далі вони виграли якийсь грант, а далі вони почали оптом здавати малину, і оптова ціна суттєво відрізнялася від ціни вроздріб. Але це занятість населення в селі, це додатковий прибуток.

Тобто це один із прикладів успішних кейсів?

Так.

"На 5 гектарів кожна сотка прорахована з точки зору бізнес-плану на 10 років вперед…."

А від кого такі успішні кейси в нас на Хмельниччині залежать? Від самих людей чи від того, що влада тієї громади, можливо, тому якось сприяє?

В першу чергу все одно буде від людей. Громада може сприяти. Громада може розповідати. Громада може провести і сказати: «Ми вам готові на підтримку кооперативу дати 10 тисяч». Але кількість охочих все одно буде насправді низька. Тому що, ну зараз мене, напевно, закидають тапочками, але то так і є. В нас люди звикли висаджувати бульбу на городі, бо так садили її їхні батьки, їхні діди, не розуміючи, наскільки рентабельність цієї бульби. От в мене тут 15 соток все життя було в картоплі. І я там, ну добре, вже 12 буду садити. По селах, там де старші люди. В них питання найбільшої кількості – це картопля. Що робиться навесні? Знову ж таки, давайте будемо чесними. Половину тієї картоплі, або третину, або п'яту частину – куди? Викидають. Тому що вона згнила і не використалась. І вона була неефективною. І з цього все починається. Ви знаєте, в Польщі фермер, який має 5 гектарів –– це в нас от три паї зібрати, чотири – вже буде їздити на хорошій сучасній машині. Тому що він вже буде прибутковий. Бо в нього на 5 гектарів кожна сотка прорахована з точки зору бізнес-плану на 10 років вперед. І тут в нього малина, тут в нього посаджені горіхи, там буде ще щось, а там він буде кожного року робити сівозміну, бо інакше земля виснажується. Тому, як на мене, (якщо от ми вже так перейшли трошки в іншу сторону) розвиток і збереження села залежить, як на мене, від декількох чинників: від напрямку руху, взагалі економіки в сільському господарстві, від того, як буде взаємодіяти місцева влада з сільським населенням і розуміння того. У нас є ж такі села, де і робота є, і підприємці з'явилися, і якийсь бізнес зайшов, і в селі порядки навели.

А де саме? Можете назвати приклади?

Таких сіл можна назвати багато. Я знаю громади, точніше села, або старостати, на Полонщині, на Дунаєвеччині, Чемеровецька, Красилівська громади. Мабуть, по географії багато таких можу назвати, де я був особисто і бачив, що це сучасне, культурне, розвинуте село з комунікаціями: вода, газ, світло, ну, може, каналізації нема в селі. Все решта – оптико-волоконний інтернет в селі. Ну, от умовно там, село Зарічанка, Хмельницької області, Чемеровецька територіальна громада. Нещодавно мій колега підключив собі інтернет оптико-волоконний, тобто 100 Мбіт в селі. Це село, де проживає 1000 мешканців, може, 1100. Тобто це не є якась там агломерація. Тому села змінюються, туди також приходить розвиток. Але ми маємо бути десь з певною мірою свідомі, що в нас, в кожній громаді, не в держави, а в кожній громаді, в першу чергу підкреслюю – має бути програма довготривала, на 10 років, реінтеграції села. Що буде з цим населеним пунктом через 10 років з точки зору стратегії? Тобто це генеральний план, знаєте, раніше був тільки на населений пункт. Мова йде про всю територію.

До речі, це питання, воно стоїть дуже гостро. Ось цього генерального плану територій. В нас, наприклад, під сюжетами про такі покинуті села, жодного разу не було, аби хтось не написав коментар, що це, мовляв, робиться цілеспрямовано, аби знищити нас як націю, аби ми вимерли і відібрати в нас землю. Як в цьому питанні розставити крапки над "і"?

Я, по-перше, хотів би сказати найпростіше – це щось і когось звинувачувати. Я вже починав з того, що це природній процес, який відбувається по всьому світі. Прикладом, коли в Сполучених Штатах, разом з розвинутою демократією, мільйоном можливостей і вільних фінансових ресурсів – цілі міста, колишні продаються за один долар. Тому що мешканці виїхали звідти в силу тих чи інших причин, неважливо яких. У них немає просто сіл, у них все називається містами.

"Людина шукає собі те місце роботи, яке її влаштовує з точки зору фінансів, побуту, зовнішніх впливів…"

А як до цього ставиться їхнє суспільство?

Та нормально ставиться їхнє суспільство до того, що людина шукає собі те місце роботи, яке її влаштовує з точки зору фінансів, побуту, зовнішніх впливів, багатьох чинників. І це особиста справа людини. Держава має і громада має створювати можливості.

"До віддалених сіл – соціальне таксі…"

Знову ж таки, коли ви говорите, що в селах немає комунікацій, то давайте опиратися на якісь статистичні дані. Якщо ви ними володієте, то добре. Бо я не можу сказати. У нас було до реформи децентралізації чітко 604 населених, ну територіальних населених міст. Адміністративних одиниць. Світло є кругом. В яких з них є газ і вода? Вода, я теж думаю, в більшій частині, 95% сіл мають воду. Решта мають криниці. Газ не буду так стверджувати. 60%, 70% можливо. Питання газифікації – це дорого. Це не дешевий ресурс. Автобус? В нас немає державних автобусів. Більшість автоперевезень приватні. Поставте себе на місце приватника. Як часто ви будете їздити туди? Якщо там двоє людей, ну там четверо умовно, які все проживають, яким треба раз в місяць. Вихід з цієї ситуації все одно є. Він придуманий давним-давно. Це соціальне таксі, яким громада, забезпечує, наприклад, раз на два тижні. Безкоштовно, за рахунок управління праці, соцзахисту. І знову ж таки, приклади є в Хмельницькій області. Сатанів, Волочиськ, я не знаю, Полонне, пам'ятаю, запускали. Та багато хто. З громад запустили соціальне таксі. У віддалені села, з певним інтервалом, раз десь на два тижні, на тиждень, на місяць, приїжджає автомобіль. Мешканці, які там проживають, безкоштовно можуть сісти в цей автомобіль, поїхати в центр громади, чи в колишній районний центр, протягом дня зробити там свої справи, сходити в управління праці, в банк, в аптеку, та куди завгодно. Бо швидка приїде на виклик. Але швидка – це екстрена допомога. Вона все одно приїде в то село. Ми говоримо про якісь планові речі, які людям треба зробити. По-друге, це село відноситься до якогось старостинського округу. Це означає, що староста все одно двічі на місяць має відвідувати навіть цих мешканців, бо це село, яке входить до її округу. Вона може збирати якісь проблеми, привозити якісь довідки, оформлювати якісь документи. В решті-решт навіть приносити пенсію, разом приїжджати з листоношею, приносити пенсію. Вихід завжди є. Вихід з точки зору надання підтримки тим людям, які залишились там жити. Бо зазвичай, в основному, це пенсіонери.

"Внутрішньо переміщені особи на Хмельниччині – це ресурс.."

Ми говоримо про те, як зберегти. А от як розвивати – це програма. І тільки на основі довготривалого плану. За місяць, за рік – отак нічого не буде. Зараз дуже складно робити довготривалі плани. Зараз можна і треба робити план, який був би направлений на інтеграцію ВПО. Тому що внутрішньо переміщені особи, які приїхали в Хмельницьку область – це ресурс. Це той потенційний, величезний ресурс, який можна використати. Я був в Теофіполі ще в минулому році. І я пам'ятаю, з яким захватом начальник відділу культури розповідав: "А ви знаєте, а до нас з Краматорська (чи з Маріуполя, не пам'ятаю точно звідки), приїхала жінка. А вона, виявляється, скрипалька. А ми так давно хотіли в музичну школу скрипальку. Ми вже її взяли на роботу. І чоловіка в комунгосп влаштували. І голова сказав, що буде шукати їм в сусідньому селі якусь хату, що будуть купляти навіть за рахунок громади, тільки щоб вона лишилась". І вона працює.

"Ми не так далеко від кордонів з Європейським Союзом…"

Власне, чим в нас на Хмельниччині можна зайнятися? Для якої діяльності ось наша область є привабливою?

Ми, насправді, все життя були аграрною областю. От такого, з самих простих речей. Два роки тому держава передала в управління територіальним громадам земельні ділянки водного фонду. Ставки є. Нас можна займати розведенням риби? Можна. Ну, давайте будемо чесними, це ж прибутковий бізнес, якщо він правильно поставлений.От всі знають, що в нас в Розсоші є равликова ферма. А, виявляється, перша в Хмельницькій області креветкова ферма - в нас в Гвардійському. А друга вже починає знову будуватися на території Розсошанської громади. Це недалеко від Хмельницького, але це сільська територія, яка нічим не відрізняється від інших сільських. От вам бізнес, який пов'язаний з переробкою сільського господарства, з якимись особливостями. Друге, насправді ми не так далеко до кордонів з Європейським Союзом. Ми набагато ближче, ніж Вінницька, Житомирська, Київська і інші області. У нас пряме сполучення – траса "Хмельницький-Тернопіль-Львів" виводить нас на кордон з Європейським Союзом. В нас є в Хмельницькій області виробництва, які орієнтовані на Європу. Починаючи від швейної промисловості, закінчуючи виробництвом певних меблів, яке орієнтовано виключно на Європу, яке практично навіть в Україні не продається.

Я би хотів ще сказати, що нам потрібно зараз брати приклад з Закарпаття. Тому що, давайте чесно, в Закарпатті немає такої кількості сільськогосподарських земель. Але якщо ми з вами їдемо по Закарпаттю, ми бачимо, що в кожного другого господаря є якесь мікровиробництво. Той сирами займається, той козами, той вівцями, той ще щось, той щось з дерева робить, там щось переробляють, там щось ріжуть, там щось вирізають. Давайте цей досвід поширювати і масштабувати на всю Україну. Це ж можна робити.

"В нас не було стратегії розвитку села…"

І головне – довготривала, правильно порахована програма розвитку території громади. Громада – це не тільки голова. Це депутати, члени виконкому, всі решта мають опрацювати питання розвитку своєї території, бо вони за неї несуть відповідальність. Децентралізація – це не тільки передані гроші, фінансові ресурси і можливість купити бруківку і облаштувати стадіон. Децентралізація – це і відповідальність за свою територію. Сьогодні, якраз в рамках реформи децентралізації, першим, хто відповідає за територію – є територіальна громада. 24 лютого після повномасштабного вторгнення більшість громад Хмельницької області починали приймати переселенців, не чекаючи жодної команди. Обласна адміністрація зібрала на нараду через три тижні. При тому, що за цей час хтось вже умудрився прийняти сотнями, а дехто тисячами. Голови громад дуже швидко організували цей процес. Чому? От якраз реформа децентралізації передавала їм повноваження. Вони розуміли, що це їхня відповідальність, їхні люди на їхню територію приїхали. І тут схема має працювати так само. Тільки ми просто не навчилися робити програмні довготривалі документи. Стратегія – це не про один рік. Це про довготривалий період. Як ви кажете, 15 років чи 20 тому в селі ще може жило 200 людей, а сьогодні живуть дві хати. Тому що весь цей час, на жаль, в нас не було стратегії розвитку села. Я розумію, що зараз військовий стан, і всі це розуміють. Але, в принципі, з точки зору розвитку села все ж дуже просто. Ось зараз кредити ці 5, 7, 9. Напишіть кредит, якщо хата в сільській місцевості, де проживає в селі не більше півтори тисячі. І подивитись, яка буде реакція. Тобто, сам факт придбання там житла. Бо охочих там купити вже буде небагато. Або, наприклад, без права перепродажу протягом наступних п'яти років. І це буде програма не про те, щоб вкласти гроші в сільську хату. А про те, що, "ми не витягуємо, умовно, чи в місті, або ми готові переїхати в село. О, давай кредит візьмем, ми 10 років живемо на орендованих квартирах в місті, так давай купимо хату в селі". Тому що держава готова це стимулювати. Це ж теж можна зробити. Тобто, такі штуки, такі речі довготривалі, програмні, їх треба робити.

"Нам треба більш з розумною головою приходити на наступні вибори і думати, кого ми вибираємо…"

Яким ви бачите ідеальне село на Хмельниччині? Вже, звісно ж, після нашої перемоги над російською армією, коли ми зможемо робити якісь довготривалі плани.

Ідеальне село, в моєму розумінні – це село, в якому живуть щасливі люди. Для кожного з нас щастя – це буде суб'єктивний фактор. У кожного воно буде різне. Ідеальне село – це коли ми зробимо опитування за індексом щастя, і більша частина мешканців скажуть, що вони щасливі від того, що вони живуть в цьому селі. Хтось буде щасливий від того, що в нього є комунікація, хтось – від того, що в нього є асфальт, хтось – від того, що в нього є медичне обслуговування. Ще якісь інші речі: побут, вуличне освітлення, чого, наприклад, не було. А відколи з 2016 року то поробили сотні, якщо не тисячі кілометрів вуличного освітлення, в тому числі по селах. Але все це – супутні фактори. Ідеальним село стане, коли люди в селі будуть жити щасливо. Ми повинні прагнути це зробити.

Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.

На початок