Під російською окупацією вимушена переселенка з Херсона Любов Халявко з родиною жила дев'ять місяців. До останнього, каже, не хотіла покидати дім. Рік тому ракета потрапила у дім сестри, внаслідок чого Любов отримала осколкові поранення ноги. На Хмельниччину приїхала евакуаційним потягом. Наразі херсонка проживає у селі Томашівка у колишньому дитячому садочку "Сонечко" з донькою та трьома онуками.
Любове Борисівно, ви народилися у Херсоні?
Так. Я прожила там 70 років і ось вже рік через війну живу на Хмельниччині, яка прихистила мене, молодшу дочку та трьох моїх онуків: 15, 13 і 7 років.
Правий берег Херсона наразі постійно обстрілюють російські війська. Коли ви прийняли рішення евакуюватися?
Сиділи вдома до останнього. Ну і стріляло, і кидало, діти у підвалах сиділи. Знаєте, як кожна боїться кинути хату. Все думала, що так якось буде, усе обійдеться. Але, в останню хвилину онук менший дуже сильно налякався, то вже дочка зібралась і виїхали. Вони приїхали у Хмельницький. А потім їх поселили у селі Томашівка у колишньому дитячому садочку "Сонечко". Вони виїхали 30 листопада. А я пішла до сестри пожити, бо я залишилася одна. Ну, до останнього ніби нічого. Потім сидимо, це було рік тому 17 грудня, була тепла погода. Чую — летить. Кажу: "Дівчата! Щось летить чи з "граду" — не знаю". Ну поговорили й сидимо далі. Не встигли озирнутися, а вона — прямо у дім сестри. Сильно оглушило, хвилею пішло. Ми вскочили й тікати у підвал, щоб сховатися. Нас троє сиділо. Їм — нічого. А я вискочила, знаєте, в шоку бігла, ховалася, штовхали одна одну. Забула, що у мене одна нога боліла і забула, що взагалі ноги болять. Потім викликали швидку, викликали міліцію. А лікар мене за руку тримає, каже: "Жіночко, у вас кров!" А у мене — вся нога в крові. І мені оце залетіло два осколки від коліна і до низу. Забрали мене в лікарню, рентген зробили. Лікар каже: "Зараз не можна уламки забирати, тому що ми усе порушимо".
Після цього випадку ви вирішили евакуюватися з Херсона?
Так, перелякалася. Евакуація була нормальна. На залізничному вокзалі багато людей зібралося. Ми виїхали. Їхали вже у цю сторону на Хмельницький. Ну а тут вже дочка мене зустріла.
Що ви забрали з собою із дому?
Ой, з речей я нічого не взяла, ось хіба документи взяла й ото в чому стояла. Зараз у мене сестра в Одесі, так ото щось пришле. Але це ж не головне! Це — не головне. Головне — живі! Аби ж було усе добре і налагодилось в Україні.
Уся ваша родина евакуювалась?
Ні, залишилась старша дочка в Херсоні. Її чоловік, мій зять служить в ЗСУ. Наразі в лікарні лежить поранений, контужений. А ось її не можемо витягнути. У нас там дуже багато собак. У нас алабай велика собака та три вівчарки. Ось вона говорить: "Я їх не можу покинути". Її чоловік Андрій сильно собак любить. Оце завів собі алабая. Вона ж велика, якби це були маленькі, я б їх схопила і сюди привезла. Тримаємось…
Дім часто згадуєте?
Дуже часто, майже щохвилини. Хочеться, звичайно, додому. Я вже збиралась їхати. Старша дочка мене тягнула: "Мам, приїжджай. Наче тихо, тихо" А потім каже: "Ма, не їдь, не їдь і все…" Так оце тут чекаю. Зараз я хочу на Новий рік поїхати додому, бо вже дуже скучила. Ой, без сліз не можна говорити. Хто там не побував, і хто там не це… Вже і сусідів загинуло багато. Ну, нічого не поробиш.
Як вас прийняли у Томашівці, в яких умовах живете?
Тут нас прийняли гарно, все добре. У кожного власне ліжко, є спільні туалет та душ. Нові холодильники, пральні машини. Пластикові вікна нещодавно поміняли. Тепло. Староста Сергій Коляновський разом з односельцями робить усе, аби ми відчували себе "як вдома". Ремонт роблять, аби комфортніше жилося. Але — хочеться додому. Сподіваємося, що все закінчиться. Колись же воно закінчиться. Дочка менша не хоче їхати, бо там же усе заміновано. Боїться за дітей. А я, мабуть, не дивлячись на ризики, поїду у Херсон і там залишусь.
Не боїтесь бомбардувань?
Не боюсь… Я просто дуже хочу додому. Багато людей вже повернулися в Херсон. Тут жінка одна жила, вона вже виїхала. Вона вже може пів року вдома. Я кажу: "Ну як там справи?" Вона каже: "А що? Вночі в бомбосховищі спимо, а вдень виходимо по хатах".
Які настрої у херсонців?
Усі дуже чекають українську армію. Дуже вірять, що наші хлопці прорвуться. Тяжко говорити… Вночі лягаємо спати, малий каже: "Бабусю, на добраніч! "На добраніч!" "Ну давай, "Червону калину" заспіваємо". І ото заспіваємо і спати лягаємо. І там, коли були в Херсоні, постійно співали. А рік уже пролетів…
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
