Після початку повномасштабного військового вторгнення Хмельниччина прийняла тимчасових переселенців – людей, які тікали з окупованих областей та активних бойових дій. З якими викликами зіткнулися люди, які допомагали переселенцям, як були організовані ці процеси та про те, що буде далі - в інтерв'ю з директоркою Хмельницького обласного центру соціальних служб Тетяною Власюк.
За весь період війни область прийняла понад 380 тисяч внутрішньо переміщених осіб,
- Що було найважчим у перші дні війни саме для тих людей, від яких чекали допомоги переселенці?
- Не зважаючи на ті події, які відбувалися, ніхто не розгубився. Керівництво області координували цей процес. Працював штаб, який задіяв усі служби, усі галузеві напрямки. Евакуаційні поїзди зустрічали представники департаментів соціального захисту, освіти, молоді і спорту, ДСНС. Звичайно, і працівники нашого обласного центру чергували на залізничному вокзалі. Була скоординована, злагоджена, чітка робота. До цієї роботи долучилися і волонтерські організації, які надали воду, необхідні продукти харчування, підгузки, вологі серветки. Завдяки цьому у нас у перші дні паніки не було, але було важко працювати: це були нічні, ранішні зміни. Потрібно було розселити людей.
За весь період війни область прийняла понад 380 тисяч внутрішньо переміщених осіб, які були розквартировані як у приватному секторі, так і у місцях компактного проживання. Ці люди залишалися у нас на різний термін – хто місяць, хто два.
- Як ви з’ясовували, кому потрібні соціальні послуги? Адже є люди, які можуть самі про себе подбати – здорові люди, хай там з дітьми, хай старші люди. Але були, напевно, люди, які потребували сторонньої допомоги.
- Коли людей зустрічали на залізничному вокзалі, там працювали і соціальні працівники, і працівники ДСНС і, так би мовити, диференціювали цих людей. Були сім’ї, які спроможні були проживати у приватних будинках. А люди з інвалідністю, похилого віку, одинокі, мало мобільні, з інтернатів відразу транспортувалися до певних закладів. На самих початках це було з’ясовано і зроблено.
- Ви сказали, що до роботи долучилися волонтери, які допомагали вам. А чи збільшилась кількість соціальних працівників?
- Розумієте, перед державою і регіоном постали додаткові виклики. Ми прекрасно розуміємо, що фінансовий ресурс і вільні лишки, якщо вони і є, насамперед повинні спрямовуватися на допомогу військовим – таке рішення прийняла військова адміністрація. Нам нікого не було додано у штат. Ми тісно співпрацювали з громадськими організаціями, благодійниками, простими людьми, які виявляли бажання допомогти, приносили гуманітарну допомогу, продукти харчування.
- Місцеве самоврядування, громади області – наскільки вони активно долучалися до цієї роботи?
- З самого початку, коли ми зустрічали і розквартировували людей, сім’ї, то ми розуміємо, що це не міг бути обласний центр. Хоча у Хмельницькому дислокувалося найбільше людей. Люди роз’їжджалися у громади, де їм пропонували місця для проживання. Дійсно, треба подякувати і керівництву громад, і людям, які там проживають, за те, що вони долучилися до цієї роботи: вони приносили продукти харчування, одяг, допомагали облаштовувати переселенцям побут, давали плити, ліжка, матраци. Донори підключилися тільки згодом, а спочатку це були власні ресурси місцевих людей. Громади досить активно підключилися до цієї роботи.
Нині, за даними громад, у нас майже 110 тисяч внутрішньо переміщених осіб, з них 32 тисячі дітей.
- А чи були випадки, коли люди залишали нашу область і їхали далі, бо їм щось не підійшло чи щось заважало залишитися тут?
- Мені здається, що Хмельниччина не є винятком серед інших областей. Люди прибували до нашої області і якось себе ідентифікували: вивчали можливості і традиції. Хочу сказати, що доводилося і на нарадах чути, і мені самій здається, що Хмельниччина стала дуже привітною для внутрішньо переміщених осіб. Область потоком, хвилями прийняла понад 380 тисяч людей і на сьогоднішній день, за оперативними даними громад, у нас майже 110 тисяч внутрішньо переміщених осіб, з них 32 тисячі дітей.
- Це ті люди, які залишилися на, скажімо так, відносно постійне проживання?
- Так, відносно постійне. А щодо постійного проживання, то ми проводимо роботу і нас цікавить кількість людей, які можуть залишитися в області. Деякі з них купували житло за власні кошти і робили ремонт, але на сьогодні переважна більшість розквартирована у місцях компактного проживання або орендують житлові приміщення.
- Ви сказали про понад 110 тисяч внутрішньо переселених людей у нашій області, то виходить, що це майже кожний десятий житель. При такій кількості можливо ви вже якось плануєте свою роботу з ними?
- Ми підвели підсумки нашої роботи за 2022 рік. Зважаючи на те, що до нашого населення додалося населення з інших регіонів, 32 тисячі людей були охоплені нашими послугами. Надавачі соціальних послуг є у кожній громаді, їх зараз у нас 105. Це різноманітні центри, центри надання соціальних послуг, реабілітаційні центри, центри матері і дитини , гуртожитки для дітей-сиріт тощо. Кількість людей, які охоплені нашими послугами, зросла більш ніж на 50 тисяч.
- Тобто це не ті люди, які потребували якоїсь консультації, поселення, а люди, які дійсно потребували соціальної підтримки?
- У кожну сім’ю завітав соціальний працівник, фахівець з соціальної роботи. Були складені акти оцінки потреб після детального вивчення і оцінки ситуації: кількість членів родини, умови, потреби. Залежно від того, чи потребувала людина допомоги, чи ні, продовжувалася робота.
- Скільки багатодітних родин приїхало до нас?
- Є багатодітні родини, ми й таку статистику ведемо. На багатодітних родинах робиться акцент. У нашій області зараз пілотується проект «Велика родина» з метою, аби ці родини залишилися. Ми знаємо, що декому немає куди повертатися, їхні рідні міста перетворені на руїни. Для нас це важливо, бо таким чином збільшиться наше населення, діти з цих сімей підуть до шкіл і садочків. У нас в області зараз живе 636 багатодітних родин. Ми провели моніторинг: з них 240 сімей виявили бажання залишитися на Хмельниччині. Ми й далі проводимо роботу, аби всі 636 сімей залишилися у нас. Ці сім’ї виховують 2214 діток.
Дуже багато дітей залишилося без батьків. Сім’ї хотіли всиновити дітей, взяти під опіку.
- Після подій останнього року, та й попередніх років, відколи триває війна, ми всі, напевно, переглянули пріоритети у своєму житті. Ви, як керівник центру, звернули увагу на речі, які раніше здавалися не такими значимими? Скажіть, що це?
- Скажу. Це збентежило не тільки мене, а й працівників нашого центру, та й взагалі сім’ї нашої області. Гадаю, така тенденція спостерігається загалом в Україні. Коли почалася війна, - не можу говорити, мене переповнюють емоції й зараз, - дуже багато дітей залишилося без батьків. Почалися дзвінки до нас: сім’ї хотіли всиновити дітей, взяти під опіку. У нас такого ще не було, такої кількості бажаючих допомогти діткам. Це дуже хвилююче. Це свідчить про те, що ми людяні.
- Але ж це яка відповідальність, відповідальний крок! Як проходить оцей процес перевірки готовності людей стати для дитини новою родиною, що робиться для того, аби дитина вдруге не залишилася сама?
- По-людськи ми цих людей розуміли. Але включаються інші запобіжники, які ми маємо вивчити. Наприклад, якщо людина навіть захотіла взяти до себе у сім’ю дитину, має обов’язково бути власне або наймане житло. Людина має пройти перевірку стану здоров’я, чи вона не була судима, чи вона не зловживає алкоголем, чи не вживає наркотики і чи не перебуває на обліку у диспансерах. Після того, як є усі документи у належному стані, ми беремо людей на навчання. Якщо у цьому ланцюжку чогось бракує, то ми цю людину не можемо взяти на навчання, і вона не може взяти дитину. Хоча, мені здається, у певних випадках можна було довірити. Але держава ставить запобіжники, і це правильно.
Спілкувалася Алла Самойленко.
Читайте також
- На Хмельниччині релоковане підприємство з Донеччини ремонтує підіймачі до "Мрії"
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.
