Лариса Горбаченко під позивним "Чайка" – військова лікарка родом з Деражні. В студентські роки була учасницею Євромайдану в Чернівцях. Разом з молодшим братом Анатолієм, який в лютому теж пішов на фронт, проходила вишколи в добровольчій медичній організації "Госпітальєри". З 2015 року Лариса служить на Сході України. На фронті познайомилась зі своїм чоловіком, військовослужбовцем Збройних Сил. Зараз пара має двох донечок. Брат Лариси, Анатолій Горбаченко, загинув 28 серпня в Пісках, поблизу Донецька. Лариса привезла до Деражні його тіло.
Про життєвий шлях, війну, родину Лариса "Чайка" Горбаченко розповіла в інтерв’ю Суспільному Хмельницький.
– Розкажіть про особливість своєї роботи – чим на фронті займається військовий медик?
– Я працюю військовою лікаркою, у 66 мобільному госпіталі. Він підпорядковується Львову, але базується в зоні бойових дій. Я – лікар-терапевт. До повномасштабного вторгнення, це був вузький терапевтичний профіль. Після повномасштабного вторгнення терапія на себе забрала контузії, бо в хірургів і так вистачає своєї роботи.
– Що зараз найчастіше лікуєте?
– Переважна більшість – це контузії. Дивлячись, на якій ланці ти знаходишся. Якщо це первинна ланка, тобто, те місце, куди привозять безпосередньо з поля бою – це діагностика, надання першої невідкладної медичної допомоги, бо домедичну допомогу їм надають. Багато професійних хороших медиків є саме в бригадах і до нас поранені приїжджають вже з наданою медичною допомогою. Далі ми евакуюємо хлопців на подальші рівні лікування. Якщо це вторинна точка, тобто стаціонарне лікування – там інший обсяг надання медичної допомоги, то вже більше лікувальна практика.
– На якій саме точці ви працюєте?
– В нас ротаційне лікування, лікарі по всіх точках працюють.
– Ваш брат Анатолій разом з вами проходив вишколи в організації парамедиків "Госпітальєри". На фронті він теж був парамедиком?
– Вишкіл він пройшов в 2016 році, відповідно, набрався тих знань і вмінь, які необхідні парамедику. Також ми їздили на вишколи з "Правим сектором". І коли його підрозділ вийшов вже в зону бойових дій, брат мав знання в медицині, він був з медиками на первинній евакуації – з точки поранення на первинну точку стабілізації.
– Тобто, з поля бою?
– Так. Потім його перевели на передову, на безпосередні бойові дії.
"Багато разів таке було, що людина, яка отримала на полі бою несмертельні поранення, евакуації могла просто не дочекатися. "Москалі" не дають під’їхати – накривають вогнем…"
– Загалом, наскільки складно забрати пораненого з поля бою?
– Військові домовляються між собою, якщо є поранені – там точка евакуації. Брат розповідав, що є проблема дістатися до точки евакуації транспортом, тому що постійні обстріли. Постійно висить дрон. Ясно, що їдуть броньованими автомобілями. Але багато разів таке було, що людина, яка мала несмертельні поранення, евакуації могла просто не дочекатися. Москалі не дають під’їхати – накривають вогнем.
"Досі сусіди згадують, як ми у «війну» водою грали на даху будинку…"
– Повернемось назад, до вашого з молодшим братом дитинства. Яким воно було, в якій родині ви росли?
– Родина в нас була весела. Ми багато шкодили, але нам і багато дозволяли. Тато працював, мама працювала, я, як старша сестричка, дивилась за братом. І ми скрізь разом були. Досі сусіди згадують, як ми у "війну" водою грали на даху будинку. Так нам захотілось, нецікаво було на землі. Тому вирішили з водою грати у "війну" на даху.
– Менший братик не боявся туди лізти?
– Ні, (посміхається) ми безстрашні були.
– Чому вирішили стати лікарем?
– Це мрія дитинства, яка здійснилась. Я змалечку мріяла бути лікарем.
– Уявляли тоді, що ваша робота лікаря може бути пов’язана з війною?
– Ні. Ніхто ніколи не думав, що буде війна. Хоча, коли я стала спілкуватись із "Правим сектором", почала читати книги провідників українського націоналізму часів Другої Світової війни. Ще тоді говорилось, що москаль прийде на нашу землю.
– А чи відчували ви засилля всього російського – культури, музики – в той період, коли вступили до університету?
– Зараз я розумію, що це було. Але тоді це було нормально. Хоча, я більше слухала українську музику, іноді – зарубіжну. Але російської – точно ні.
"На Майдані в Чернівцях я була з медиками…"
– Як ви опинились на Євромайдані в Чернівцях?
– На Майдан до Києва мене не пустила мама. Коли почалась Революція, люди вийшли на Майдан в Чернівцях. Штурмували обласну раду, міська рада сама відкрила двері, якщо я не помиляюсь. Там зробили волонтерський штаб. На Майдані в Чернівцях я була з медиками.
– Якою була атмосфера на Майдані в Чернівцях?
– Атмосфера була схожа до тієї, яка є зараз по всій Україні – там люди згуртовувались. Там люди, які не поїхали в Київ, робили все для того, щоб допомогти тим, хто в Києві. Я теж хотіла їхати в Київ, забронювала місце в автобусі, бо тоді возили безкоштовно. Телефоную мамі, кажу: "Мамусю, я через дві години виїжджаю в Київ". Я стараюсь такі речі завжди говорити, бути максимально відвертою. Вона: "Так, доцю, без проблем, тільки скажи, де зустрінемось" (сміється). І я зрозуміла, що у Київ я не поїду. Тому що маму я туди точно не хотіла відпускати.
"Найбільша помилка була в 2014 році – що не пішли в наступ, як зараз. І не почали оборонятись, як зараз…"
– Чи задоволені ви тим результатом, якого досягли українці під час Революції Гідності? Ті цінності, за які тоді боролись, зараз є чи навпаки за цих вісім років знівелювались?
– Ні, не знівелювались. Найбільша помилка була в 2014 році – що не пішли в наступ, як зараз. І не почали оборонятись, як зараз. Спустили це все на гальмах. Найбільша помилка – що одразу не взяли за шкварки і не викинули. Зараз би цього не було.
– А ось що вас спонукало вийти на Майдан в Чернівцях, тоді ще студенткою медичного університету?
– Навіть не знаю, що мене спонукало. Я не знала, як туди не піти. Як таке коїться: там дітей побили, там люди виходять, а я буду сидіти далі, вчитися. Ні, вчитися ми теж ходили. Але після навчання йшли не в гуртожиток, а виходили на Майдан.
– Чи був Чернівецький Майдан подібний до Київського?
– Таких заворушень, як в Києві, не було. Були заворушення, коли брали обласну раду, тоді там були поранені. Але кровопролиття не було.
– Як ви познайомились з "Правим сектором"?
– В наметі на Майдані. Тоді там зібрались однодумці – і так познайомились.
"Всім на Київ не поїдеш, тому що всім, хто в Києві, потрібна допомога збоку: щоб вони там могли стояти, щоб мали що поїсти, одягнутися…"
– Що то були за люди?
– Вони були мало публічні. Приходили досить рідко, але завжди дуже результативно. Ті хлопці організовували поїздки, волонтерське забезпечення, амуніцію, харчування. Тобто, вони на тому рівні, де ми були, робили все, що можна зробити для Києва. Всім на Київ не поїдеш, тому що всім, хто в Києві, потрібна допомога збоку: щоб вони там могли стояти, щоб мали що поїсти, одягнутися. Там всі так згуртовано працювали – і самооборона, і "Правий сектор", і волонтерські організації, які на той момент створилися за 2-3 дні. Їх було не так багато, але вони всі працювали в одному дусі. Потім вже в 2015 році почали ділитися: «Ти більше зробив, ти менше».
"Я розуміла, що в тилу вистачає лікарів…"
– Наскільки змінився ваш світогляд після Революції Гідності? І як це вплинуло на те, що ви вирішили поїхати працювати військовим лікарем на фронт?
– Я розуміла, що в тилу вистачає лікарів. А я можу бути корисна там, де більше потрібна: на передовій, на якихось волонтерських пунктах, які ближче до передової, де є поранені, де потрібно надавати допомогу. Я знала, що це вмію. То чого сидіти, чекати?
– Як ви познайомились зі своїм чоловіком?
– В "Госпітальєрах". Він після демобілізації приїхав до нас на вишкіл. А я там на вишколі викладала. Але перша наша зустріч – Старогнатівка, серпень, 2015 рік. Він тоді був поранений, я надавала допомогу. І в 2016 році, як роззнайомились, вже згадали ті події.
«В нас була операційна на колесах, кілька реанімобілів і польовий госпіталь-шатро на 10 ліжок»
– Можете більш детально розповісти?
– "Госпітальєри" з "Правим сектором" виїхали на Старогнатівку мобільним шпиталем, тобто, первинною точкою стабілізації. Ми, от як мій брат потім, вивозили з поля бою на свою бригадну точку – первинну точку стабілізації В нас точка була потужно посилена: в нас була операційна на колесах, кілька реанімобілів і польовий госпіталь-шатро на 10 ліжок. Тоді чоловіка до нас привезли і там ми вже познайомились. А потім вже згадали, коли зустрілись.
– А вплинула ця історія на подальші стосунки, як ви вважаєте?
– Не думаю. Просто так доля звела.
– Скільки зустрічались до весілля?
– Після повноцінного знайомства до весілля зустрічались вісім місяців.
– Загалом, військові, які знайомляться, швидше одружуються?
– Можливо.
"Багато спільного не побутового, через яке часто виникають сварки, а того, що об’єднує – погляди, спільні дії"
– А чому так?
– Можливо, тому що багато спільного не побутового, через яке часто виникають сварки, а того, що об’єднує – погляди, спільні дії. Ми потім, ще як з чоловіком зустрічались, виїжджали разом в одній команді на ротації. Тоді ти людину бачиш з іншого боку і вже на те, як хто хліб порізав – не звертається увага.
– Ваш позивний. Чому "Чайка"?
– Походження мого імені. З давньогрецької перекладається як "чайка".
– Ви самі вигадали цей позивний?
– Так. Я зробила це швидше, ніж мені би причепили щось інше (посміхається).
"Я працювала в Дніпрі сімейним лікарем в амбулаторії і паралельно – в Павлограді, в "Госпітальєрах""
– Як створювалась ваша родина, зважаючи на те, що було багато переїздів?
– В нас дуже довга і заплутана історія. Я навчалась і паралельно була в «Госпітальєрах». Між навчанням я виїжджала в Дніпропетровську область на навчальний центр. Під час першої відпустки в інтернатурі була моя перша ротація на Старогнатівку. Я мала працювати в Хмельницькій області, в Ярмолинцях. Моя спеціальність – лікар загальної практики сімейної медицини. Мені допомогли зробити переведення на Дніпро. Я працювала в Дніпрі сімейним лікарем в амбулаторії і паралельно – в Павлограді, в «Госпітальєрах». Їздити було важкувато, ясно, що виїжджати на ротації по два тижні я не могла. Але чим могла допомогти – там займалась складами, укомплектуванням автомобілів, медичних аптечок, рюкзаків.
"З 2014 по 2019 рік я переїжджала 15 разів"
– Як же ви встигли за весь цей час ще вийти заміж і народити двох донечок?
– Якось так (сміється). Перед весіллям ми з чоловіком перейшли разом в 66 госпіталь, офіційно, з «Госпітальєрів». Але той, хто потрапляє в родину «Госпітальєрів» – залишається там назавжди. Моя душа все одно там. З 2014 по 2019 рік я переїжджала 15 разів (сміється).
– До того ж, з малими дітьми.
– З дітьми переїжджали менше. На якийсь час ми виїхали з Донецької області. Побула тут, в мами. Чоловік служив в 72 бригаді. В нього закінчився контракт. Ми переїхали в Покровськ, до його батьків, жили з ними. Там вже я завагітніла вдруге. Тоді окремо жити ми не могли, бо мені було б важко впоратися з двома дітками. І мені тоді максимально, чим могли, допомагали його батьки.
– Ваші діти зараз в матері, на Деражнянщині. Ви – на лінії фронту. Сумують вони за вами?
– Дуже.
– З якого часу вони тут?
– 23 лютого, коли Путін визнав «ЛНР» і «ДНР», я зрозуміла, що починається "жара". Подзвонила мамі Жені (чоловіка), кажу: «Забирайте дітей, я речі вже збираю». Моя мама з братом мали приїхати за дітьми. Щоправда, мама казала, щоб діти переночували зі мною. Але вночі була бойова тривога, тому вона просто приїхала й забрала їх на потяг з Дніпра.
"Це було зрозуміло. Якби вони не хотіли повномасштабного вторгнення, то би й на Донбасі не тримали ту лінію, яку тримали"
– Зараз в ЗМІ вже говориться про те, що наша влада знала про повномасштабне вторгнення. А от ви знали, що буде така ситуація, ще до того, як про це в січні-лютому стали говорити?
– Це було зрозуміло. Якби вони не хотіли повномасштабного вторгнення, то би й на Донбасі не тримали ту лінію, яку тримали. Це не було дивно.
"В нас дуже мудрий командир. За два місяці до того вже готувалися сценарії, що робити в тому чи іншому випадку…"
– Як для вас розпочалось 24 лютого?
– З бойової тривоги в частині. Всі зібрались. Шикування не було, просто зібрав командир всіх в приміщенні: повномасштабне вторгнення, обстріли там і там, максимальна бойова готовність. В нас дуже мудрий командир. За два місяці до того вже готувалися сценарії, що робити в тому чи іншому випадку. Все було дуже мудро. Якби по всій нашій армії було так – було б прекрасно.
– Військові розповідають, що повномасштабна війна з Росією складніша за АТО/ООС через авіацію та артилерію. Що складніше для лікарів на фронті?
– Кількість поранених. Це цілодобово і це в один момент у великій кількості.
"Напевне ідеологічно брат був більше підкований, ніж я. Він більше знав – де, хто кого і чому потрібно забрати русню з нашої землі…"
– Ваша діяльність, як військового лікаря, вплинула на вибір вашого брата Анатолія?
– Ми однодумці з ним були. Я не скажу, що на нього якось повпливало те, де я і чим займаюсь. Тому що в 2015-2016 роках ми з «Правим сектором» виїжджали разом. На вишколи постійно разом їздили. Були такі вишколи, що він їхав, а я не їхала. Він дуже любить історію і напевне ідеологічно він був більше підкований, ніж я. Він більше знав – де, хто кого і чому потрібно забрати русню з нашої землі.
– За яких обставин він загинув в Пісках?
– Обставин я не знаю, сподіваюсь, колись дізнаюся. Дасть Бог, щоб хлопці його вижили, які з ним в підрозділі були. Можливо, тоді я з ними зможу поспілкуватися і дізнатися.
– А як дізнались, про те, що брат загинув?
– Я говорила з мамою по телефону, коли до неї прийшли з військкомату і сказали, що брата вже немає.
– Тіло привезли вже ви?
– Мені командир частини дуже допоміг знайти брата. Тому що брат приїхав загиблим і без документів при собі. Медик, яка його привезла, сказала, що він Горбаченко Анатолій Анатолійович. Але оскільки документів при ньому немає, юридично записати не можна, що це він. Він пішов під номером. Якби не командир частини, якби не хлопці з мого шпиталю, ми б досі ще шукали брата. А так, ми знайшли за день.
"В нього був гарний настрій, він сказав: "Я зі своїми хлопцями, все буде нормально, йдемо "мочити русню"…"
– Можливо пам’ятаєте, що він вам останнє сказав?
– Казав, що виходять на нуль. Казав, що там криють. Я попросила, щоб він передзвонив мамі і татові, щоб почули його голос. Він передзвонив. Я б не сказала, що мені брат сказав щось таке, як ніколи. В нього був гарний настрій, він сказав: "Я зі своїми хлопцями, все буде нормально, йдемо "мочити русню"".
– Тепер, оглядаючись назад, як ви вважаєте – могло б цієї війни в історії нашої Незалежності не бути?
– Якби за якихось умов Російська федерація розпалась – то так. Якщо перегорнути історію, то кожних 100-170 років Росія нападала на Україну. Не тільки Росія, інші, сусідні держави також. Але найчастіше на Україну нападала Росія.
– Як гадаєте, наше покоління змінить щось в цьому постійному циклі?
– Не знаю, як наше, але наших дітей точно.
– Уявіть, що зараз вашим маленьким донечкам стільки років, скільки вам зараз. Це вже минула певна кількість часу. Яким ви бачите майбутнє в Україні для них?
– Це однозначно розвинена держава, це держава-лідер. Вони займаються тим, чим хочуть. Вони успішні в тому, чим займаються. З ними рахуються в їхній державі, їхнє слово має вагу. І вони щасливі.
"Ось ця звичка, що треба за щось заплатити – життя заплатить тобі за те, що ти робиш добре комусь і тим, хто тобі зробив добре…"
– Що нам потрібно робити, аби досягти цього для наступних поколінь?
– Почати з себе. Навіть зараз, вже коли пішло повномасштабне вторгнення, коли здається, люди б мали якось зрозуміти ціну життя. На службі в мене хлопці, які до мене приходять, поранені, пробують мені якусь шоколадку чи гривню всунути. Я кажу: "Йди звідси, бо як тебе там не застрелили, то я пристрелю!" (сміється). Ось ця звичка, що треба за щось заплатити – життя заплатить тобі за те, що ти робиш добре комусь і тим, хто тобі зробив добре. А поки ми не заберемо з себе цю гниль – заздрість, злобу – доти нічого не зміниться.
"В моїй дітей є набагато більше усвідомлення українства, ніж було колись в мене…"
– Порівняно з вашим дитинством, якими ростуть ваші діти? Що в них є такого, чого не було в нас?
– В них є можливість вибору. От коли чоловік розповідав, що в них в Покровську була одна україномовна школа, всі решта – російськомовні. І там, на Сході – по багатьох містах. В нас, на Заході, з цим було простіше – переважна більшість була україномовних шкіл. Виходить, там в них вибору не було. Ми в Покровську жили, то були російськомовні садочки й україномовні. Почалась війна – викладання українською. Я можу їм дати вибір: російська – українська, чуже – своє. І я коли така маленька була, я не співала "Ой у лузі червона калина" (сміється). В моїх дітей є набагато більше усвідомлення українства, ніж було колись в мене.
Читайте також
- «Мамо, повір, їх тут не буде!», - військовий з Хмельниччини напередодні загибелі.
