Богдан уже називає нас татом і мамою, хоча тиждень тому, після приїзду з Маріуполя, вперше в житті нас побачив. Так розповідає теперішній опікун 16-річного Богдана, його двоюрідний дядько Леонід Котик. За словами чоловіка, вони з дружиною запропонували хлопцю, після смерті матері, виїхати з окупованого російськими військами Маріуполя, та жити в їхній родині. Також дядько домігся повернення з російської депортації в Україну своєї племінниці – старшої рідної сестри Богдана Анжели з дворічним сином. Зараз молода мама з малюком також живе в родині дядька у одному із сіл Шепетівського району, що на Хмельниччині.
Кличуть нас мамою й татом
16-річний маріуполець Богдан та його 24-річна сестра Анжела з маленьким сином більше тижня живуть у родині свого двоюрідного дядька. Дядина каже: вони з чоловіком запропонували двоюрідним племінникам вибиратися з окупованого міста та російської депортації сюди, в село на Хмельниччині. До цього часу, каже Людмила Котик, ні Богдана, ні Анжелу жодного разу вони з чоловіком не бачили.
"Бачили лише на фотографіях, вживу не бачилися. Спілкувалися з їхньою мамою, тож знали, що у неї діагностували рак. Я ще тоді сказала чоловіку, що якщо вона помре, то заберемо, мабуть, Богдана до нас. Вона померла менше ніж за місяць уже в окупації, коли в Маріуполі було ДНР", – каже Людмила Котик.
Мати, говорить вона, виховувала Богдана одна, і після її смерті хлопець жив з бабусею й дідусем в Маріуполі, де останні тижні нічого було їсти, а за кілометр від хати росіяни активно обстрілювали місто.
"Ми, як тільки дізналися, що там робиться, одразу зайнялися тим, аби Богдан зміг виїхати з Маріуполя на Хмельниччину. І за 2-3 тижні усе вже було вирішено", – розповідає пані Людмила.
За її словами, дуже їм з вирішенням цього питання допоміг Київ, Офіс уповноваженого Верховної ради України з прав людини, до якого вони звернулися, та сам уповноважений Дмитро Лубінець.
"Нам зробили опікунство, і ми так змогли його вивезти. Бо думали спочатку, що зможемо самостійно його вивезти, через волонтерів, а вже опікунство оформимо, коли Богдан у нас буде. Але виявилося, що без оформлення опікунства виїхати йому на територію України не вдасться, бо це небезпечно – ніхто ж не знає, наскільки ті волонтери є надійними", - розповідає Людмила Котик.
Жінка каже, що поки Богдан їхав, вони з чоловіком місця собі не знаходили – хвилювалися. Особливо переживали, поки хлопець їхав від Маріуполя до Запоріжжя. Бо коли вже їхав по Україні, каже пані Людмила, було легше – тут уже свої, між своїх людей була впевненість, що нічого з Богданом поганого не станеться.
"Звісно, йому тут у нас, в селі, трохи важко, бо він жив у місті. Але нічого, звикає, куди дінеться. Я йому казала: ми ще тебе тут женемо. Він то сміється, але вже йому туди, до Маріуполя… Не знаю, може колись повернеться. У них з сестрою там дід з бабою рідні залишилися, то може захочуть до них поїхати, якщо вони ще живі будуть. Але поки вони тут, потроху обживаються, нас з чоловіком он уже й батьком і мамою кличуть", – говорить Людмила Котик.
Її чоловік Леонід Котик, який став опікуном Богдана, каже, що прийняв племінника з племінницею, як рідних, та тішиться, що тепер у нього велика родина.
"Я, бачите, за один момент став і батьком сина, і батьком дочки, і маю внука від цієї дочки Анжели, і ще в мого сина родився син, мій внук. Бачите, я багата людина!", – жартує пан Леонід.
Та зізнається, що опікунство, яке було усвідомленим кроком, під час воєнного стану зробити йому не склало великих зусиль. А от визнати зараз Богдана дитиною-сиротою набагато складніше, адже потрібне свідоцтво про смерть матері.
"У нас же є лише довідка з маріупольської лікарні про її смерть, але з ДНР-івською печаткою. Цю довідку у нас не визнають, вона є недійсною. Тому юристи з безкоштовної правової допомоги порадили нам звернутися до суду. Заяву ми вже написали, чекаємо на суд", – каже Леонід Котик.
За його словами, з Богданом вони спільну мову уже знайшли, хоч і хлопцеві трохи сумно в селі, де у нього майже немає друзів.
"Він добрий хлопець, слухняний. Спочатку Богдан трохи хвилювався, як він тут буде, бо не вміє розмовляти добре українською мовою, але потроху вчиться, намагається говорити. Зараз піде в 11 клас в сільську школу, а тоді поїде вчитися на зварювальника до Нетішина, у нас в родині майже усі зварювальники – і я , і двоє моїх синів. А там – життя покаже", – говорить Леонід Котик.
На блокпостах перевіряли, а у поїзді підгодовували добрі люди
16-річний Богдан не говіркий, згадувати про своє життя в окупованому Маріуполі не дуже хоче. Від 24 лютого, коли почалася повномасштабна війна, хлопцеві довелося пережити чимало потрясінь – бойові дії, коли доводилося ховатися від обстрілів, нестачу продуктів, розлучення із старшою сестрою Анжелою, яка змушена була виїхати до Росії, смерть матері. Тож пропозицію дядька переїхати на Хмельниччину Богдан сприйняв хоч і як вимушений, але потрібний крок у житті. Каже, бабуся з дідусем, з якими він жив після смерті матері, хоч і радили йому їхати до дядька, проте відпускати боялися, дуже хвилювалися, що не доїде.
"З Маріуполя їхали мікроавтобусом з іншими людьми до Запоріжжя майже цілий день. Проїжджали блокпости, де нас зупиняли, перевіряли документи, речі. Мене теж перевіряли, але все обійшлося, претензій у російських військових до мене не було. У Запоріжжі сів на потяг до Хмельницького, їхав ним теж майже цілий день", – розповідає Богдан.
Він зізнається, що їхав з Маріуполя до Хмельницького майже без їжі та грошей.
"Ну, були там консерви якісь, а так в поїзді добрі люди підгодовували, ділилися зі мною їжею", – згадує хлопець.
У Леоніда та Людмили Котиків– троє власних дітей. Наймолодша дочка Тетяна, ровесниця Богдана, каже: має двох старших братів і не думала, що матиме третього.
"Не думала, що так станеться, що матиму ще одного брата, тим паче однолітка. Але ми з Богданом дуже подружилися, він мені, як рідний. У нас маленьке село, молоді та дітей тут мало, тож я йому тут намагаюся заміняти усіх друзів", – каже дівчина.
У Маріуполі Богдан займався футболом. Тут, у селі, каже, теж би хотів поганяти м’яча з хлопцями, але немає з ким. Сподівається, що у школі сусіднього села, куди їздитиме на навчання, знайде собі нових друзів, з якими зможе пограти у футбол.
Ми раді, що втекли з Росії, й знайшли тут спокій та родину
Сестра Богдана Анжела з дворічним сином, якій дядько допоміг повернутися в Україну з російської депортації, говорить, що на Хмельниччині почувається, як вдома. "І малому тут дуже подобається", – каже молода мама. Анжела розповідає, як опинилася з дитиною в Росії.
"Ми жили в селищі Кам’янськ, що біля Маріуполя. У перший же тиждень повномасштабного вторгнення до нас зайшло ДНР. Ми відсиділи з ними два тижні, а тоді у нас стала закінчуватися вода, їжа. Я малому манку варила на воді, так годувала. А потім у нас з’явилися російські військові. І сказали: "Або ви виїжджаєте, або ви тут помираєте з голоду". У нас не було якогось вибору, мені треба було рятувати дитину", – каже Анжела.
Вивозили їх через Донецьк, продовжує жінка. В населеному пункті Безіменне на них очікувала фільтрація.
"Розпитували, звідки і хто ми. Чоловіків роздягали до трусів-носків, перевіряли татуювання на тілі. Могли бути проблеми, якщо бачили якесь патріотичне татуювання чи навіть троянду – вважається, то знак батальйону «Азов». Запитували, чи служили. Ніч ми провели у тому фільтраційному таборі, а зранку нас уже повезли автобусом до Таганрогу. Там евакуаційним потягом до Володимира. У потягові було 8, чи навіть 9 вагонів, і там їхали лише такі, як ми, мешканці Маріуполя, інших населених пунктів Донеччини, які погодилися на російську евакуацію. У Володимирі нас посадили на автобуси і розвезли по області, в села, в оті, як вони називають, ПВР – "пункти врєменого размєщєнія". Коли ми їхали в Росію, нам обіцяли житло, допомогу, оті «путінські» 10 тисяч рублів. Гроші ми отримали, а от житло та їжа були жахливі, годували нас, м’яко кажучи, помиями", – згадує Анжела.
За її словами, місцеві росіяни, які жили там, де був їх пункт розміщення, говорили їм: "Нє пєрєживайтє. Вам там Маріуполь уже отстраівают, будєт єщо лучше". Але куди вже краще, каже Анжела, все розбите.
"У них там така пропаганда, настільки мізки їм промили. Я намагалася там не дивитися їхнє телебачення, бо зло брало цю брехню слухати", – розповідає Анжела.
Жінка зізнається, що з перших днів перебування у депортації мріяла повернутися в Україну.
"Більшість людей сподіваються повернутися додому, бо вдома є вдома, рідні стіни. Але коли ми з сином втікали, то ніяких думок тоді не було, окрім однієї – врятувати життя. Головне тоді було врятуватися, а куди їхати – про це не думалося. На територію України виїхати тоді було нереально", – говорить Анжела.
Вона розповідає, як дядько Леонід, якого тепер називає татом, зв’язався з нею телефоном та допоміг їй через урядові й громадські організації втекти з депортації.
"Ми з ним зізвонилися, він дізнався про смерть мами, про те, що Богдан досі в Маріуполі. Сказав, що візьме опіку над Богданом, забере його до себе. І мені сказав, що теж чекає в себе вдома, прийме як рідну доньку. І було прийняте рішення, що і я з малим, і Богдан, ми приїдемо сюди, до дядька", – каже Анжела.
Російські волонтери, які співпрацюють з українськими, зібрали тих, хто хотів повернутися в Україну, в Москві, розповідає Анжела. Тоді автобусом їх завезли у Білорусь, до Бреста. Там, каже Анжела, вони переночували у білоруських волонтерів, які наступного дня доправили їх до українського кордону.
"І ось ми тепер з малим тут, і дуже раді, що все сталося саме так", – зізнається молода мама.
Анжела каже, що коли побачила Богдана і змогла, нарешті, обійняти брата, не стримувала сліз. Бо за нього, зізнається, хвилювалася більше, аніж за себе.
"Можу лише уявити, що йому довелося там пережити, в Маріуполі, коли місто нещадно бомбила та обстрілювала русня, та й потім, в окупації, коли були перебої з харчами – там же ж досі немає нормального життя. І коли він їхав сюди, до дядька, теж дуже переживала, бо він 16-річний хлопець, і якби він їхав через Росію, як ми їхали, то там йому було б дуже складно. Думаю, і на пункті пропуску біля Запоріжжя теж не легко, але Богдану, мабуть, хороші якісь попалися, що не дуже його шманали", – розповідає Анжела.
За словами молодої жінки, неподалік Маріуполя у них залишилися рідні бабуся та дідусь, батьки їхньої уже покійної мами.
"Вони сюди не хочуть їхати, хоч тато Льоня їх теж запрошував до себе. Але в них там хата, господарство, яке вони наживали усе життя. Старшим людям то все важко покинути і переїхати кудись, на чуже обійстя. Ми деколи з ними спілкуємося по телефону. Вони мріють ще хоч раз у житті нас побачити та обійняти. А ми – приїхати колись додому", – каже Анжела.
Читайте також
- До Маріуполя і назад: історія хмельницького переселенця, який вивозив рідних з окупованого міста
- Історія переселенців з Нової Каховки, які оселились на Хмельниччині
- "Я витримала у Києві рівно 24 дні війни", - переселенка Ніна Андрухівська
- Переселенка з Донеччини працює тренеркою з фітнесу у Хмельницькому
- Діставалася до Хмельницького 4 доби: історія актриси Маріупольського театру
