Ніна Андрухівська приїхала до Хмельницького з Києва через 24 дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Каже, до останнього не хотіла покидати власний дім, але згодом нерви таки здали, бо щодня доводилося змагатися зі страхом обстрілів.
Донька приїхала до Хмельницького раніше і стала волонтерити
З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну вХмельницькому проживає донька Ніни Андрухівської - Вікторія Яновська. Жінка переїхала сюди з Києва у перший день війни, у яку Вікторія не могла повірити.
Той перший день жінка згадує так: «Для нас ранок, як і для дуже багатьох людей, почався з дзвінка батька мого чоловіка, який сказав: «Війна почалася!». Ми від того просто зірвалися з ліжка. Ми не могли повірити, звичайно, ми цього не очікували, і мій чоловік сказав: «Та ні, то не війна, то ти щось переплутав». А батько каже: «Та ні, вже так вибухає все навколо, що це війна». Вибухи, які ми чули в той день, змусили покинути рідну домівку».
Як розповідає Вікторія, тоді збиралися в дорогу протягом години. Жінка хотіла забрати із собою стареньких батьків, але ті відмовилися залишати Київ. Сама ж Вікторія вирішила їхати до Хмельницького.
«Це місто ми знали раніше, ми були тут багато разів і любимо його безмежно. Вже протягом десяти років ми приїжджали сюди по роботі. І тут для нас вже були знайомі дороги», - розповідає про свій вибір Вікторія.
Житло їй допомогли знайти знайомі - прихисток для людей, що втікали від війни надала Марія Домосілецька. Марія - волонтерка, у своєму домі жінка сушить овочі для наборів борщу українським бійцям на фронт. У цьому їй почала допомагати й Вікторія Яновська. Разом жінки шинкують капусту, моркву, ріжуть цибулю та сушать їх в електричних сушках. Згодом з цих овочів формують набори у волонтерському центрі.
«Найбільша цінність Хмельницького – це люди. Ви, мабуть, як хмельничани, це не усвідомлюєте, але це найбільша цінність. Мене дивує масштаб, масштаб, наприклад, волонтерської діяльності. Бо, коли я в Києві чую слово «волонтери» і думаю, що хтось щось робить, але масштаб того, що роблять люди в цьому місті, мене дивує. Коли ми заходимо в школу, де мій син зараз вчиться, там вчителі плетуть сітки, зайшли ми в гімназію там, де ми фасуємо борщові набори, крім нас там щодня люди виготовляють енергетичні батончики», - ділиться соїми враженнями від Хмельницького Вікторія Яновська.
Чоловік залишився у Києві на господарстві, за нього страшно
Через місяць після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, з Києва до Хмельницького таки приїхала мати Вікторії - Ніна Андрухівська. Жінка не одразу їхала з міста, бо не хотіла лишати домівку: «Я подумала, все-таки приватний будинок. А там залишається собачка, киця, чоловік не дуже здоровий, бджоли. Бджоли - це вам просто не передати, яка це радість у дворі. І тому-то я подумала: «Діти, ви їдьте, щасливої вам дороги, а ми залишимось».
Ніна Андрухівська родом із Кам’янець-Подільського району. Там зараз проживає її сестра, у якої жінка планує пожити деякий час.
На питання, який був цей місяць війни у Києві, каже: «Перші десять днів хліба не було. Причину цього пояснили, що заготовку робили для військових. Перші дні ще не так було страшно, а десь через днів 8-10 я відчула страшну тривогу, бо навколо Києва стріляє, бахкає. Постійно ось ця тривога, страшно. Майже через кожних 2-3, будинки залишилися порожніми - люди виїхали. Я витримала рівно 24 дні. На 24-й день моя нервова система не витримала. Тому, коли донька зателефонувала і сказала: «Мамо, збирайся!», я й зібралась. О 10-й ранку виїхала потягом. Їхали дуже класно, думали, що буде багато людей, а я прийшла, це був сидячий вагон, і була десь третя частина потягу завантажена, напівпорожній, можна сказати. Їхали дуже добре, спокійно доїхали, мене діти зустріли в Хмельницькому. Я дуже вдячна їм. Поїду до рідної сестри в Кам’янець-Подільський. Там у мене дві сестрички є, тому-то я поїду далі».
Виїхала Ніна Андрухівська без чоловіка. Він вдруге відмовився покидати дім.
«Мій тато 37-го року народження, він з Київської області. Ще малим, коли йому було 5-7 років, він бачив німців, пам’ятає, як вони заходили, хотіли їх розстрілювати дітьми. Він все пам’ятає. Те, що називають «діти війни», так і є. І він сказав: «Я нікуди не поїду, я тут залишаюсь і все». «Я, фактично, при війні народився, і я готовий при війні померти», - це його фраза, яку він мені повторив двічі», - розповідає про розмову з батьком Вікторія Яновська.
Ніна Андрухівська розповіла, що поряд з їхнім будинком у приватному секторі в Києві живуть сусіди, з якими сім’я підтримує гарні стосунки. Ці люди зможуть допомогти чоловікові в разі потреби.
«У нього все є: продукти, ліки йому необхідні залишила. Там і собака, і кицька, і бджоли залишилися - ціле господарство. Тільки ось страшно, що… стріляють», - каже Ніна Андрухівська.
Вікторія Яновська та її мати Ніна Андрухівська дуже вірять у перемогу України у війні, яку розв’язала сусідня Росія. Жінки мріють найближчим часом повернутися до рідного Києва.
Читайте також
- Діставалася до Хмельницького 4 доби: історія актриси Маріупольського театру
- «Я жила в Маріуполі і буду жити в Маріуполі»: хмельницька переселенка Тетяна Максименко
- Вимушених переселенців у Хмельницькому безкоштовно годують у місцевому ресторані
