Олена Овчаренко родом із села Юнаківка на Сумщині, нині живе у Кам'янці-Подільському, що на Хмельниччині. За час повномасштабної війни вона втратила колишнього чоловіка та кума, а її товариш понад пів року вважається зниклим безвісти. Олена збирає історії загиблих, бере участь в акціях на підтримку військовополонених і створює книги пам'яті. Жінка хоче, щоб про полеглих знали не лише їхні рідні.
Свою історію Олена Овчаренко розповіла Суспільне Хмельницький.
За її словами, її колишній чоловік до повномасштабної війни не мав стосунку до армії — не служив і не тримав зброї в руках. Вони прожили у шлюбі десять років, виховували трьох спільних дітей. Після початку повномасштабного вторгнення чоловік пішов захищати Україну, попри серйозні проблеми зі здоров'ям.
«Він сказав, що все одно має стати як справжній чоловік на захист. Щоб інші чоловіки мали змогу виховувати своїх дітей, щоб в інших дітей був батько».
Спочатку він служив у теробороні на Сумщині, згодом потрапив до 44 окремої механізованої бригади. Після навчання його направили на Куп'янський напрямок. Олена пояснила, що попри розлучення вони продовжували спілкуватися. Остання їхня розмова відбулася 28 серпня 2023 року. Тоді вона відмовляла його їхати на позиції.
«Я його відмовляла не йти. Він каже, що має».
На початку вересня чоловік перестав виходити на зв'язок. Згодом Олена дізналася, що на позиціях, де перебував підрозділ, стався приліт. Його тіло знайшли та ідентифікували. Поховали військового 21 вересня того ж року на Алеї Слави в Сумах. Йому було 45 років, пригадала жінка.
«Він справжнім чоловіком був, батьком гарним, гарним сином, вірним другом. Він, якщо попросили щось про допомогу, ніколи не відмовив. Він завжди підтримував. Він такий, знаєте, людяний був, добрий був».
Він любив дітей і не розділяв їх на «своїх» та «чужих», пригадала жінка. Любив риболовлю і перед відправленням на службу навіть встиг здійснити одну зі своїх мрій — упіймати білого амура для мами на день народження.
Діти, з її слів, також мають свої спогади про нього. Олена розповіла, що її донька досі згадує момент, коли батько став перед нею на одне коліно і подарував зроблене з дроту кільце.
«Каже: "Мамо, пам'ятаю, коли ця пісня грала, то тато став на одне коліно і подарував мені таке колечко з проволоки. Каже: "Будеш моєю, типу, нареченою?"».
Після смерті колишнього чоловіка Олена намагається зберегти пам'ять про нього. Вона власним коштом видала книгу «Обличчя пам'яті». Пригадала, щоразу, коли приїжджає до Сум, разом із дітьми їде на кладовище.
«Інколи мені здається, що я дуже мало для нього роблю. Бо хочеться, щоб пам'ятали більше про наших героїв. Бо, на жаль, так склалося, що про героїв пам'ятають лише тільки рідні».
«Своїх хлопців він не кине»
Ще одна близька для Олени людина — її кум Федір Радько. Він загинув у 39 років, служив у Національній гвардії. За словами Олени, Федору пропонували стати інструктором після навчання, але він відмовився.
«Він сказав, що своїх хлопців він не кине».
Федір не був одружений і не мав дітей, розповіла жінка. Натомість багато часу приділяв батькам, сестрі та племінниці. Після смерті чоловіка Олени він став підтримкою і для її дітей.
«Він для моїх дітей став опорою. Міг дати дружню пораду, підтримати мого сина. Він був ніби духовним татом».
Федір мріяв про власний будинок і сім'ю, але не встиг здійснити ці плани. Його мати також створила книгу пам'яті про сина. Олена хоче долучити його історію до власної ініціативи.
«Від зниклого безвісти до загиблого пройшов дуже короткий шлях»
Ще одна історія, яку Олена наразі не може завершити, — історія її товариша Артема. 21 лютого 2026 року він зник безвісти на Сумщині. Чоловік служив у 95 окремій механізованій бригаді. Його досі шукають.
«Разом із дітьми ходжу на акції на підтримку військовополонених. Після власного досвіду втрати особливо добре розумію, через що проходять родини зниклих безвісти. Ми були в такому моменті, як я говорю, що від зниклого безвісти до загиблого пройшов дуже короткий шлях. І я знаю, як це важко, і як це важливо родинам знати, що вони не самі».
На акції Олена приходить разом із дітьми. Пояснює їм, що навіть кілька годин на площі можуть мати значення.
«Якщо ми стоїмо п'ять хвилин, годину — це нічого не дасть. А одна людина вийде з полону, повернеться додому, і ти можеш собою пишатися, бо ти дотична до цього».
«Не хочеться, щоб було цього поділу»
Олена розповіла, переїхала із Сум до Кам'янця-Подільського три роки тому — діти навчаються тут у військовому ліцеї, а сама вона працює у видавництві. Саме через роботу з книгами вона вирішила створити стіл пам'яті — зібрати історії загиблих не лише з Хмельниччини, а й з інших регіонів України.
«Хотілося показати, що на сході є також і втрати, великі втрати, і ми також втрачаємо. І не хочеться, щоб було цього поділу».
За її словами, спочатку Олена думала, що збере близько десяти історій. Зрештою їх стало близько двохсот.
Так само вона збирала імена загиблих сумчан для прапора, який хотіла використати під час автопробігу на підтримку міста. Через безпекову ситуацію автопробіг не провели, але ідею зі збереженням пам'яті продовжили. Для Олени, пригадала, це не лише про її родину.
«Хочеться, щоб люди розуміли ціну нашого сьогодення. Ціну того, що ми можемо спокійно жити під мирним небом, що ми можемо виховувати дітей, можемо вільно говорити українською».
Олена Овчаренко пояснила, хоче щоб історії загиблих не залишалися лише сімейною пам'яттю.
«Хочеться, щоб про них пам'ятали, а не вони були важливі тільки рідним».
Оберіть Суспільне Хмельницький в обрані теми, щоб читати нас у Google Новинах.
Також слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook, Threads та TikTok.
