Марія Цюх — 90-річна жителька села Микитинці, що на Хмельниччині. На її долю припали різні історичні події, від війни та революцій до незалежності та повномасштабного вторгнення, а зараз жінка мріє про мир та про те, аби дочекатись праправнуків.
Свою історію Марія Цюх розповіла Суспільне Хмельницький.
«Народилась я 7 липня 1936 року у селі Яридівка. Колись там було 12 дворів, а зараз вже села там нема. Прожили ми там до моїх трьох років. Потім нас виселили, а село зрівнялиТут у значення "знесли".. Спогадів звідти в мене майже не лишилось, єдиний — це як їхала машина та сигналила мені, а я не втікала з дороги«.
Жінка зазначила, що згадувати прожите їй не легко.
«Жити було важко. Мусили змалечку всі працювати. Відівчилась я лише один клас, а потім займалась різною роботою: бавила дітей людям, доглядала за худобою. Треба було якось жити, щось їсти, на навчання часу не було. Зі школи пам'ятаю не уроки, а те, як хотілося їсти, а не дуже то й було що. Робили коржики з різного, що б хоч щось жувати».
За словами довгожительки, у її батьків було шестеро дітей.
«Жили ми незаможно. Батько наш важко працював і хворів. Помер, коли мені було сім років, бо його побили на роботі. Мама з великого горя пригнула за ним в могилу, так і на ноги стало їй важко. Так сталося, що інші діти в батьків помирали немовлятами, а потім і сестра померла в 10 років від скарлатини, брат загинув в 19 років у шахті на Донбасі, і так я й згодом залишилась одна. Час такий був, що важко людям жилося».
Марія розповіла, що завжди хотіла мати велику родину.
«Коли я лишилась в мами одна, було важко. Вона у мене хворіла і все лягло на мої плечі. Коли я вийшла в 19 років заміж, то собі вже тоді знала, що в мене буде велика сім'я. Коли всі в купочці, то легше. Так у мене четверо дітей, двох з яких я вже поховала, на жаль. Ще маю дев'ятеро внуків та 15 правнуків. Дуже щаслива, коли вони поруч. Завдяки їм і тримаюсь, живу».
За словами довгожительки, для того, аби вижити, приходилось багато працювати.
«Ми з чоловіком важко працювали, аби дітей "поставити на ноги". Я ходила в "ланку«Ланка» в колгоспі — це стабільна, закріплена за певними культурними ділянками група колгоспників (зазвичай 8–16 осіб), яка виконує ручні роботи на своїх ділянках протягом усього періоду зростання культури«, бо нічого більше й робити б при колгоспі Колгосп (колективне господарство) — це форма сільськогосподарського підприємства в СРСР, де земля та засоби виробництва (техніка, худоба) були усуспільнені, а селяни працювали спільно. Вони були створені шляхом примусової колективізації у 1920–1930-х роках і проіснували до розпаду Радянського Союзу.не могла, а він був трактористом. Розрадою малою були співи в хорі. Ми так разом з хором їздили від колгоспу до колгоспу, виступали«.
Жінка поділилась тим, про що мріє.
«Хто ж міг знати, що може прийти війна. Мрію, щоб вже настав мир і спокій. Ще б хотіла праправнуків побавити, ще трошки пожити, якщо на то воля Божа. Хочеться, щоб все було добре».
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook, Threads та TikTok.
