24 лютого війська РФ вторглися на територію незалежної України. Першою на їх шляху була Херсонщина. Наразі область знаходиться у тимчасовій окупації. Її жителі мають власні історії, якими поділилися із Суспільним. В них відчай, біль, страх, несприйняття та найбільше - віри. Віри у близьку перемогу України. На неї чекають у всіх містах і селах Херсонщини. Свою історію розповіла херсонка Наталя.
"Війна почалася, Путін все-таки напав!" Таке повідомлення від сестри розбудило мене о 5 ранку 24 лютого. Було страшно, трусилося все тіло, але внутрішньо я була готова.
Задовго до цього дня я почала читати аналітику українських і зарубіжних експертів на цю тему, тому відчувала, що вірогідність справжньої війни дуже висока.
"Давай відсвяткуємо 8 березня в класному грузинському ресторанчику на Грецькій", - запропонувала мені сестра якось в середині лютого. Я погодилася і додала: "Якщо не почнеться війна". Тоді отримала прочухана від сестри, а тепер згадуємо той випадок із сумом...
Залишатися в Херсоні я не збиралася. Напередодні обговорювали з чоловіком і 15-річним сином свої дії у разі війни. Вирішили, що ми з сином їдемо до моїх батьків у село в нашій Херсонській області, а чоловік залишається в місті. Це було його категоричне рішення - він прагнув бути десь корисним, а то і йти воювати.
Тож до 7 ранку того страшного дня нашвидкуруч зібрали якісь речі, документи, і разом із сестрою та її сім'єю ми поїхали в село.
Із собою взяли ще сім'ю друзів з 8-річним сином. Маючи родичів у Чаплинському районі та першими дізнавшись про обстріли, вони вже з 6 ранку того дня сиділи в підвалі своєї багатоповерхівки в Шуменському, тож із радістю погодилися їхати в село. Ми всі сподівалися, що цей жах триватиме 2-3 дні...
До речі, про роботу ніхто не думав - підприємства, де ми всі працювали, закрилися. Зарплатню за лютий нам виплатили, але на цьому все. Тож ці гроші та якісь заощадження (ми, наприклад, збирали на відпочинок на морі) - це все, що маємо невідомо на який період.
Отже, уже 21 день у складі 11 осіб в одному будинку тримаємо свою оборону. Разом, звичайно, легше і не так страшно.
Щоденна турбота - нагодувати всіх. Поки що в цьому немає проблеми, хоча полички всіх сільських магазинів уже пусті, а підвозу товарів немає. Проте в селі, мені здається, усе ж таки легше з харчами - є власні запаси, є домашня птиця, а це і м'ясо, і яйця. А молоко чи, наприклад, рибу, завжди можна купити. У перші дні війни місцеві підприємці та фермери безплатно роздавали жителям села свіжі гриби, муку.
До речі, нашу громаду дуже виручає один безстрашний чоловік, на жаль, не знаю його імені. Він щодня від самого початку війни привозить нам свіжий хліб із Миколаєва (село моїх батьків розташоване ближче до Миколаєва, ніж до Херсона). І навіть тепер, попри бої, що точаться біля міста, він все одно везе нам буханці. Для нашої громади ця людина - справжній герой, дарма що не має в руках зброї. Його зброя - це його небайдужість.
До речі, про небайдужість. Мабуть, кожну свідому людину в цей нелегкий час турбує питання - чим я можу бути корисним?
Насправді - будь-чим! Хтось зі зброєю йде проти ворога, а хтось возить хліб, ризикуючи потрапити під обстріл. І внесок обох - безцінний.
Ми всім селом збирали харчі нашим воїнам, коли оголосили про таку потребу. Переказали на допомогу ЗСУ залишки з карток Є-підтримки (гроші за вакцинацію). Я ще переказала майже 2 тисячі, які мала заплатити за абонемент у спортзал. А мій неповнолітній син переказав ЗСУ всі гроші, що були на його першій у житті банківській картці. Хоч і невелика сума, але то було виключно його рішення. Крім того, я щодня виконую завдання наших "Інтернет військ України" - є така потужна група в соцмережах і мобільних додатках. Адже інформаційна війна наразі - теж важливе "поле бою".
І відтоді щодня ми в постійній напрузі, рівень страху близький до максимального.
Перші майже два з половиною тижні ми прожили у відносному спокої - звуки війни чули тільки звіддаля. Але три дні тому війна підійшла майже впритул до села - бій точився десь неподалік у полі. І відтоді щодня ми в постійній напрузі, рівень страху близький до максимального. Крайньої ночі, під ранок, прокинулися від потужних вибухів, швидко вдяглися, похапали документи - і надвір. Ховатися нікуди, у селах бомбосховищ немає, а підвал у нас ненадійний.
На щастя, минулося. Сподіваємося та молимося, щоб війна скоріше закінчилася. До того ж невдовзі час садити городи, а це для жителів сіл - надважливо.
Березень 2022 року.
Наталя.
Читайте також:
- "Ранок 24 лютого, мабуть, не забуду ніколи", - записки з тимчасово окупованого Херсона
- "Ми прибігли до батьків. Мама плакала, батько наче закляк". Записки з тимчасово окупованого Херсона
- "У перші дні ти боїшся…". Записки з тимчасово окупованого Херсона
Читайте нас у Тelegram: Суспільне Херсон
Підписуйтесь на Суспільне Херсон у Viber
