Фермер з Балаклійської громади Харківщини у жовтні 2023 року підірвався на полі, коли розставляв таблички із попередженнями про небезпеку. Його поля — поблизу села Явірського, через яке пів року проходила лінія фронту. Олег Гірман дістав тяжке поранення кінцівок та хребта.
Свою історію Олег Гірман розказав Суспільне Харків. Далі — пряма мова.
Намагалися розмінувати поля самотужки після деокупації
Наше підприємство "Явірське" працює дуже давно. Заїхали в село після деокупації. Люди не отримують за пай, держава не отримує податки, і кажуть, що розмінування буде 10 років, а то й більше.
Наші ДСНС, на жаль, постійно зайняті, тому що розміновують ЛЕП. Ніяк не могли розмінувати. Приїхали подивилися хлопці з організацій, які займаються гуманітарним розмінуванням, але нічого не робилося.
Ми зробили трактор дистанційного керування. Коли не було щільного замінування, то техніка їхала, і ми думаємо, що розмінували майже 800 гектарів. Але все одно треба, щоб його дослідили оператори протимінної діяльності, щоб нам дали документи, що можемо працювати. У нас був випадок, коли людина загинула. Йшла не там, де ДСНС перевірили, а взяли ліворуч, і підірвалася автівка.
Про те, як Олег Гірман підірвався на власному полі
Я йшов, брав таблички й на полі розставляв. Я вже не розміновував. Спочатку й розміновували. Але з часом, як загинув мій сусід, який теж розміновуванням займався, я більше не розміновував.
Я йшов по нашій землі — це не моя особиста земля, а земля пайовиків. Ми ставили таблички. Ми знайшли ці лінії ОЗМ-72. Міни були по 30-40 штук. Ставили таблички, але поля вигоріли й вже не дуже було видно ці кілки.
Начебто я все розумів. Думав, що зі мною нічого не станеться, впевнено йшов, але зачепив, підірвалося. Це все секунди. Жодних думок, нічого не було, просто бачиш, як з тебе біжить кров. Шрапнель пробила руки й ноги.
Мозок хотів вижити. Я відірвав гілку бур'яну і рухав рукою, щоб мене хтось побачив. Метрів за 150 був Іван (зять — ред.). Він кликав на допомогу рятувальників, викликав “швидку”. Оперативно зреагували, приїхали. Своєчасно зробили операцію, я вижив.
Про життя після підриву на міні
Стосовно уламків: те, що мені попало у хребет, віддали на згадку дружині, а ті, що в руках — лишилися у руках, біля кісток. Зі слів лікарів, немає сенсу витягувати, тому що будуть ще більші рани. Кажуть, що із часом вони будуть виходити. Є деякі, що виходить – один, бачив, вийшов і закапсулювався.
Для мене найважче — страждання родини. Рідні, близькі були дуже стурбовані цим поранення. Вони завжди поруч, першими прийшли на допомогу, дуже мене підтримують.
Лікарі сказали, що я — впевнений фахівець на візку, а там що буде — від Бога залежить. Треба фізично займатися. Треба час від часу робити і фізичні вправи, й інші процедури. Тоді, може, щось буде. Треба йти, тренуватися.
Про реабілітацію після підриву на міні
Дали нам багато інформації. Там я навчився одягатися, перевдягатися, плавав самостійно. Прийшов до тренера. Тренер каже: "Одягаємо пояс". А я кажу: "Давайте я сам". А він: "Ти ж будеш тонути". А я говорю: "Давайте хоч спробуємо". І все вийшло. Я почав плавати.
Головне — басейн. Басейн — це шанс.
Дуже важливо своєчасно все робити. Потрібна література, щоб зрозуміти, з чим ти маєш справу. Від морального стану, від фізичних навантажень залежить, чи буде людина йти.
Про роботу у полях та замінування
Я особисто об'їжджаю, дивлюся, який ґрунт. Багато нюансів є в аграріїв, що треба самому подивитися. Та й мені для зміни обстановки. Але є люди, на яких я розраховую — вони керують. Головне, щоб не зайшли з іншої держави й дали зібрати врожай.
Весна — готуємося до посівної кампанії. Є небагато озимої пшениці. Будемо зараз вносити гербіцид. Посівна почнеться в середині квітня. Почнемо сіяти кукурудзу, тому що іншого варіанту немає. Цін зовсім на пшеницю ніяких немає. А її треба ще виростити.
Є у нас гектарів 200, де ми знаємо лінії щільного мінування — забагато мін, і треба, щоб допомогли ДСНС, або інші організації, які на цьому спеціалізуються. Вони вже розмінували цього року дві лінії ОЗМ-72 щільного мінування.
Ми не можемо на нашій техніці — вони будуть підриватися, і жодні трактори не витримають. Якщо нам допоможуть і ми зможемо розмінувати, то пайовики отримають свої гроші, а держава — податки. Тобто, знімуть нас із пільги, й ми почнемо працювати.
Ми зараз просто виживаємо. Витрачаємо кошти раніше зароблені, ще до повномасштабного вторгнення. Іншого варіанту у нас немає, тому що за нами люди. Маємо працювати. У нас близько 300 пайовиків на підприємстві "Явірське".
Ще у нас є одне підприємство біля Андріївки — воно витягло колись, тому що тут нічого не було. Там ми хоч щось збирали. Закупили насіння, техніку відремонтували — літак скинув вибухівку й комбайни побило, трактори побило. Ми все ремонтували своїм коштом. Працівників у нас 20, а до вторгнення було 80.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
