Кулеметник 22-го окремого мотопіхотного батальйону Євген Пономарьов понад рік писав щоденник з окопів про життя на фронті, загиблих побратимів та атаки росіян. З першого дня повномасштабного вторгнення житель села Яковлівки на Лозівщині став на захист країни — у складі 92-ї бригади у вересні 2022 року він звільняв Харківщину. 26 березня він загинув у боях під Стельмахівкою на Луганщині. Через пів року після смерті Євгена волонтери та батьки видали сотню примірників його "Щоденника війни".
Писав вірші та реп у дитинстві: історія полеглого кулеметника з Харківщини
Мати кулеметника Євгена Пономарьова Людмила вдома показує куточок пам'яті 29-річного полеглого сина: у ньому лежать його щоденники та книжки.
"Рукописи — це найдорогоцінніше. Найбільший щоденник — другий, перший він починав писати російською, а тоді принципово перейшов на українську. А третій — "Криваве Заоскілля". Їх усі надрукували у книжку", — розповідає Людмила.
Син займався творчістю зі шкільних часів: писав вірші та реп. Також з дитинства проявляв інтерес до військової справи, каже Людмила.
"Йому був рік з чимось, він вдягав кашкет дядька, маршував і цікавила його лише зброя, машинками не грався", — розповідає мати.
У перший день повномасштабного вторгнення Євген одразу пішов до війська.
"Пам'ятаю, він вже одягнувся, взувся, тоді грязь була 24 лютого, він сказав: "Давай бігом пакуй мені речі, бо я зараз зайду взутий, а якщо я не зайду, то зайде до тебе бурят або калмик". Зайшов він до старокругу, сказав: "Давайте мені машину, я піду добровольцем на фронт", — згадує слова сина Людмила.
Про службу Євген майже нічого не розповідав, зокрема, й про те, де саме воює.
"Колись перед нарядом він з нами розмовляв відеозв’язком і паралельно займався своєю справою. Бачу, він паралельно набиває "магазин". Питаю: "Жень, ти що там, готуєшся?". А він відповідає: "Так, чищу патрони, магазин. Завтра гостей зустрічати, а ми ж народ гостинний, не буду ж я їх зустрічати брудними патронами". Дуже відповідально ставився до військової справи. Він був патріотом", — говорить батько загиблого бійця Олег Пономарьов.
Звільняв Харківщину та бився за Луганщину: загибель військового
Євген разом з побратимами брав участь у торішньому вересневому контрнаступі —звільняв Харківщину, потім майже пів року воював на Луганщині, у боях зазнав поранень. Востаннє чоловік був вдома наприкінці лютого 2023 року після лікування у шпиталі, розповідає мати.
"І поїхав звідси він 9 березня. Тоді його наче хтось не пускав. Не ходили електрички — не було світла. Він на таксі поїхав у Харків, звідти теж не ходили автобуси, але він добрався. Я тоді так плакала, чому — навіть не знаю. І він хвилювався дуже", — говорить Людмила.
Євген загинув 26 березня у боях під Стельмахівкою на Луганщині.
"Він ніколи не прощався, а в останній свій вихід на позиції попросив маму, щоб вона покликала мене до телефону і відеозв'язком помахав мені рукою, хоча ніколи так не робив", — згадує батько Євгена Олег.
"Тоді він ще відправив мені смс, написав: "Що ви робите? Як справи?". Я йому відповіла, попитала, як він — і так вже ніхто мені не відповів. Минув вечір, день… не було такого, щоб він не дзвонив після бою. Потім подзвонив невідомий номер, чоловічий голос представився заступником командира батальйону і сповістив, що Женя при виконанні бойового завдання загинув", — згадує Людмила.
Побратими Євгена привезли батьками його речі, серед яких — шолом, у якому він загинув.
"Шолом лежав, увесь залитий кров’ю. І всередині. Я, м’яко кажучи, жахнулася, коли його побачила. Спочатку я не могла це все переносити, у нас хотіли його купити. Теж місцевий воїн, але ми не змогли його продати", — говорить мати загиблого бійця.
За пів року після смерті Євгена видали його щоденник про війну
Після себе Євген залишив батькам свої щоденники війни та кота Люльчика, якого йому подарував друг на новорічні свята перед повномасштабним вторгненням, каже батько.
"Кожного разу, як дзвонив, просив його показати, фото надіслати. А коли Женя вже загинув, я не знаю, який був зв'язок між ними, кіт ходив до нього на кладовище, зникав там, його днями вдома не було. Я чув таке про собак, але не про котів. І після його загибелі кіт щоранку приходив до його портрета і кричав несамовито. Місяці чотири минуло, доки він заспокоївся", — говорить Олег.
Свій перший щоденник Євген надіслав спочатку своїй дівчині, згодом про нього дізналися батьки.
"Найперше враження було, коли прочитав його щоденник, що я погано знав свого сина. Поки цей щоденник не потрапив до мене у руки, я не знав, як він воює, у розмовах казав лише загальні фрази, а коли вже читав, розумів, через що йому доводилося пройти", — говорить батько загиблого.
Найбільше його вразило, як сильно син переживав поранення та загибель своїх побратимів.
"У нього був побратим з Краснокутська Влад Гусь. Женя пообіцяв його мамі, що оберігатиме його, і з ним все добре буде, а потім привіз Влада додому ховати. Як він дивився мамі побратима у вічі", — розповідає про один з записів у щоденнику Олег.
В одному з розділів Євген описав свій останній бій.
"«Ми вискочили з автоматами на поріг, стали по ньому стріляти. Дімон здоровий — не даремно снайпер, бо саме його постріли й відправили кацапобомбоквадрик в утиль. Ставили міни, щоб унеможливити прорив бронетехніки». Потім три крапки. Це був останній запис", — зачитує щоденник сина Олег.
Прочитати усі записи за один раз не зміг, повертався до них кілька разів.
"Плакав, коли читав. Підходів за 10 впоралися, бо морально було дуже важко. Цю книжку треба почитати, тому що навіть далека від війни людина зможе якось зрозуміти фронтовиків: що вони переживають, про що думають, чого хочуть. Щоб наблизити людей до того, що відбувається насправді", — каже батько Євгена.
"Він описує багато, яка ця країна — московія, які ці орки. Він усе аналізує і докладно пише. Як вони рили мерзлу землю під кулями, як у Харкові горіли будинки. Це його дуже обурювало", — говорить мати Євгена.
Видавництвом займалася знайома військовослужбовця, волонтерка Зоя Журавка. За її словами, надрукувати його щоденники перед смертю попросив сам Євген.
"Я набрала цей текст. Багато було незрозумілого. Багато тексту було написано олівцем в окопі до коліна. Ці записи з часом затиралися, і їх важко було зрозуміти. Дещо я фотографувала і надсилала батькам у соцмережах, вони допомагали", — говорить Зоя.
Щоденник Євгена видали накладом у сто примірників. За словами матері бійця Людмили, книжки передадуть у бібліотеки, відправлять рідним та волонтерам до Франції, Італії, Канади та Америки.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
