У довоєнному житті харків'янка, яка нині носить позивний "Мамба", була реабілітологом, мала приватну практику та виховувала доньку. Коли почалася війна, волонтерила, потім стала резервісткою. Від початку повномасштабного вторгнення "Мамба" рятує життя побратимів: "Мені дуже приємно, що я недаремно живу".
Суспільне Харків розповідає історію "Мамби". Далі — пряма мова.
Коли для "Мамби" почалася війна
З 2014 року я була волонтеркою, потім їздила в зону АТО, як медикиня-волонтерка. У 2019 році уклала контракт резервістки з бригадою тероборони. 24 лютого 2022 року я прийшла служити як мобілізована доброволиця.
Мені було зрозуміло, що велика війна буде. Для мене війна почалася не 24 лютого, це було жахливо, приголомшливо, але сюрпризом це не було. Ми готувалися.
23 лютого я вирішила, що якщо повномасштабна війна ще не розпочалася, то вона буде не зараз, і якось я розслабилася, хоча у мене все було готове: форма, наплічник стояли. Але на збірний пункт я прибігла у цивільному, на підборах, у діамантових сережках, без документів. Кричала: “Пустіть, ви ж мене знаєте, я на контракті". Я вже рік була на контракті резервістки, їздила на збори.
За освітою я спеціалістка з фізичної реабілітації. Я займалася приватною практикою, і з 2014 року проходила підготовку з тактичної медицини неодноразово. Плюс моя робота як медика-волонтера на медичній евакуації, 2015 чи 2016 рік. Ми виявили, що цього недостатньо, бо це зовсім інша війна. Це тільки база виявилася. Дуже багато чому довелося вчитися на ходу.
Спершу ми були на обороні Харкова, стояли на північних околицях Харкова — майже через вулицю до окупантів. Потім у Харкові стало трошки легше, нас перекинули на ізюмський напрямок, і там ми були до звільнення Ізюма, Балаклії, потім поїхали на Донбас. Зиму ми були під Бахмутом. Зараз нас вивели на кордони Харківщини.
Під час бойових дій я відповідаю за медичне сортування та евакуацію поранених.
Про втрати на війні
Як кажуть на навчанні бойових медиків, є ті поранені, хто у будь-якому випадку виживуть, і ті, хто у будь-якому випадку загинуть. А ось ті, хто виживуть, якщо надати їм вчасно допомогу — це наші клієнти. На жаль, довелося звикнутися з думкою, що всіх не врятуєш. Що когось доведеться втрачати.
Ми втратили командира загальновійськового резерву: його всі любили, це хороший командир був, і хороша людина, і мій друг. Він залишився прикривати хлопців, коли виходили з позицій, які зайняли "вагнерівці", і його не знайшли.
І ми втратили бойового медика взводного, мого підлеглого, з позивним "Док". Це теж було дуже боляче, це людина, яка реально герой — він дуже багато поранених хлопців витягнув з-під вогню, врятував. Він такий був, що з будь-якої халепи виходив.
Він пішов зі штурмовою групою, вони потрапили під вогонь. Йому було років під 50. Він пройшов Афганістан. У нього досвіду було більше, ніж у мене, я з ним радилася.
Як отримала поранення під Бахмутом
Я дістала поранення під Бахмутом. Важкі часи у нас були, ми були в бліндажі й по нас цілеспрямовано лупили з міномета. Пристрілялися, і було пряме влучання в бліндаж. Але якимось дивом вижили всі — нас там було шестеро. Отримали поранення, контузії, але всі живі. У мене осколкове поранення було біля коліна. Мені дуже пощастило, тому що осколки потрапили не в магістральні судини, ні в нерви, і не в суглоб.
Наскільки важлива підготовка з тактичної медицини і наскільки важливо мати засоби при собі. Це я собі плюсик ставлю, що своїх хлопців я задовбувала, вони мене вже зненавиділи трошки з цими турнікетами, бандажами, ношами й так далі.
Я їх примушувала накладати турнікети, коли вони приходять з наряду, замість чаю попити чи кіно подивитись — накладай турнікет при поганому освітленні. А потім вони після якихось пригод мені дякували.
Це мені дуже приємно, що я недаремно живу.
Не бачила доньку з 24 лютого 2022 року
Я — українка латиноамериканського походження. Я себе називаю іспаномовна українка. Батько з Куби, а мама — українка. Я була на Кубі у дитинстві. Часто мене приймають за іноземку, усілякі жарти про НАТО, натівських інструкторів, десант. З гумором це сприймаю.
У мене є донька, вона мене підтримує, дуже переживає за мене, але каже, що пишається мною. Вона зараз у Європі живе, і вона там спілкується з місцевими, розповідає про те, що у нас відбувається. Їй 15 років, звуть Ера.
Я не бачилася з нею з першого дня повномасштабної війни. Вона виїхала відразу, я її відправила на евакуацію, дуже страшно було залишати дітей.
Те, що відбувалося на окупованих територіях — такого не можна було уявити взагалі, що таке буває. Коли ми дізналися про Бучу, про Ізюм... Але приблизно щось таке очікували. Тобто, було зрозуміло, з ким ми маємо справу.
Готові стояти далі, тому що варіантів нема. Перемога, звісно, перемога буде: не швидко, не легко. Але вона буде. І ми до перемоги тут.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Facebook, Viber, Instagram, Telegram, Youtube
