Ліна разом із родиною жила в центрі Харкова. З дня повномасштабного вторгнення Росії жінка близько тижня залишалася в місті, після чого виїхала з дітьми до Польщі.
Про евакуацію під обстрілами, табір біженців у Львові та підтримку українців у Польщі жінка розповіла Суспільному.
"Ми стали персонажами антиутопії"
24 лютого жінка прокинулася від звуків вибухів. Каже, одразу зрозуміла, що розпочалася повномасштабна війна. За півтори години Ліна з чоловіком зібрали речі, документи та їжу.
"Ми реально не розуміли, що тепер робити. Ми навіть тоді не вірили, що можлива повномасштабна війна, яка затягнеться на довгі місяці, а, можливо, й ще довше. Дітей ми не будили. Коли донька встала, спитала, чого ми її не розбудили, в неї ж контрольна: "Доню, контрольної не буде", — згадує жінка.
У перший день вона з родиною спустилася в метро: "Пам’ятаю, як на платформі спали хлопці, в одного з них на грудях лежала розгорнута книга [Джорджа] Оруела "1984". Люблю символізм, але не в той день. Я стояла і дивилася, як на підлозі метро сидить мій п’ятирічний син і малює.
Я ніби випала з реальності. І це відчуття, що ми стали персонажами якоїсь антиутопії, не полишає мене й досі".
1 березня російські окупанти обстріляли Харківську обладміністрацію, що розташована за три кілометри від будинку, в якому жила родина. Ввечері армія РФ направила на Харків винищувачі.
"Так, певно, звучить сама смерть — невідворотно і рішуче. Ми сиділи в коридорі, я закривала дітям голови подушками, хоча розуміла, що ніяка подушка їх не врятує, якщо впаде бомба. Ми побігли в бомбосховище", — згадує Ліна.
"Рішення без рішення"
Напередодні їй написала родичка з Польщі та повідомила, що 2 березня з Харкова по гуманітарну допомогу до кордону їхатиме водій. Вранці він зателефонував жінці та сказав, що за годину проїжджатиме повз.
"Це було рішення без рішення! Це був інстинкт самозбереження: підібгати хвоста й тікати. Ми зайшли в квартиру і замість збиратися всі обнялися й плакали. Через те, що в машині не було місця, ми взяли лише один рюкзак з мінімумом речей, документами і кількома бутербродами", — розповідає харків'янка.
Поблизу ОВА пасажири почули вибух, водій змінив маршрут та збільшив швидкість.
"Ми мчали десь під 150 км на годину, а я шукала в пам’яті всі можливі молитви.
Цілком серйозно. На виїзді з міста ми застрягли в першому заторі", — згадує жінка.
За її словами, дорога до Львова зайняла чотири дні. Там жінка з дітьми потрапила до табору біженців.
"Була їжа, душ, матраци, ковдри, подушки і можна було взяти всю необхідну гігієнічну продукцію, рушники. Рано вранці ми рушили до кордону. На кордоні був намет, де можна було погрітися, роздавали харчі, теплі напої, одяг і ковдри. За кілька годин ми пройшли кордон. Моє тіло потрапило в безпечне місце, але моя душа залишилася вдома", — каже Ліна.
"Нас видрали "з м’ясом" з рідної домівки"
Перші місяці сім’я жила у родичів у Лодзі. Наприкінці червня жінка орендувала окреме житло.
"Війна просто не залишила нам вибору. І, звісно, це зовсім не те ж саме, що приїхати як турист.
Бо іммігрант планує виїзд, він внутрішньо готує себе до змін. Нас же видрали "з м’ясом" з рідної домівки", — каже Ліна.
"Діти вивчали польську"
Донька Ліни Вероніка закінчила навчальний рік у польському класі польської школи: "Для українських дітей в деяких школах була спеціальна програма, де викладали вчителі-українці. Разом з тим діти вивчали польську. З нового навчального року, наскільки мені відомо, вже не буде українських класів, діти підуть в звичайні польські. Хоча чула, що, наприклад, у Варшаві відкрили повністю українську школу з відповідною для України програмою".
Жінка каже, що особливо здивувало вивчення релігії.
"Абсолютно в кожній школі є такий предмет, українцям можна було від нього відмовитися. В садочках також є заняття з релігії. Як не дивно, [син] Ярослав дуже зацікавився ними і багато розповідав про Пана Єзуса, традиції тощо. Це чи не єдине, що він розумів польською. Якимось дивом. Хіба самі янголи до нього промовляли", — розповідає харків'янка.
"Бачитися з нашими людьми — це особлива радість"
Жінка каже, що в Лодзі сформувалася невелика українська діаспора. Місцеві жителі співчутливо ставляться до українців.
"Бачитися з нашими людьми — це особлива радість, ніби шматочок дому. Особливо радіють діти, вони бачать своїх здалеку й одразу товаришують", — каже Ліна.
За її словами, у Польщі вона почувається в безпеці, але відчуває наслідки психологічних травм, отриманих від війни.
"Ми живемо поблизу аеропорту: спочатку лякали й звичайні літаки, та з часом призвичаїлися. Проте, нещодавно над будинком пролетіли кілька військових літаків. Цей звук. Без перебільшень я зіскочила зі стільця під стіл і мене охопила якась панічна атака", — згадує жінка.
"Записатися до лікаря на завтра нереально"
У Польщі діє безкоштовне медичне обслуговування для переміщених із України, однак записатися на прийом до лікаря важко.
"Швидка приїжджає, коли людина реально у тяжкому стані. Записатися до лікаря, особливо спеціаліста, на завтра нереально. Дуже багато ліків тут можна купити лише за рецептом, які в нас вільно продаються", — говорить Ліна.
Усі послуги, за словами жінки, в Польщі дорожчі. Нині вона шукає постійну роботу.
"Робота в Польщі є, але без знання мови, зрозуміло, що це буде щось досить важке і не дуже престижне.
Наприклад, багато пропозицій роботи у змінах по 10-12 годин. Для заробітчанина такий графік, можливо, і прийнятний, але не для мами з малими дітьми", — каже жінка.
За її словами, перші місяці за кордоном вона перебувала у пригніченому стані, схудла на 10 кілограмів.
"Напевне, у мене були всі можливі синдроми, в тому числі синдром біженця. Мені неймовірно хотілося додому, я вважала, що я могла б бути корисною вдома, могла б щось робити.
Але в якийсь момент я зрозуміла, що не існує життя на паузі, особливо у дітей. Іншого дитинства в них не буде, і мені необхідно бути живою заради них", — ділиться жінка.
"Шлях трансформації був дуже важкий, моя Голгофа. Сподіваюся, що колись я вийду з цієї ситуації сильнішою. В Харкові залишилася вся родина, це важко і дуже тривожно. Раніше я ніколи не думала, що так люблю наш Харків. Кожне відео з новими руйнуваннями знову й знову розбиває серце. Я завжди казала, що куди б ти не поїхав, ти всюди береш з собою себе. Тепер я знаю, що іноді ти залишаєш серце вдома", — каже харків’янка.
Читайте також
"Ніхто не сказав, що я гірша, бо біженка". Харків'янка — про досвід життя у Швейцарії через війну
"Дарую на знак подяки янголів". Майстриня з Ізюма — про евакуацію з міста та життя у Франції
