За рік після втрати ноги повернувся на службу, щоб допомагати побратимам. Піхотинець 13-ї бригади Нацгвардії «Хартія» з позивним «Террі» влітку 2025 року наступив на міну й втратив частину ноги, щоб врятувати коліно його прицільною евакуацією відвезли до Львова, нині він служить на посаді айстара — координатора безпілотних систем, таким чином координує роботу дронщиків та своїх побратимів на позиціях.
Про шлях до повернення у військо, реабілітацію та головну мотивацію військовий розповів Суспільне Харків.
«Дивлюся — ноги немає, пальці валяються, все — добігалися»
До поранення «Террі» служив у піхоті. Військовий каже, що якраз заходив на позицію, коли підірвався на міні.
«Ми зібрались, вже все було готове, сіли в елькуТактичний пікап, доїхали до села, пішки пройшлись багатенько. Зайшли, закріпились на точці, яку нам вказали, переночували й 30-го вийшли на допомогу хлопцям. Захід був нормальний на першу позицію, на другу теж, почали виходити — й нас побачив дрон. Прилетіло, мабуть, три міномети по нас», — згадує військовослужбовець.
Перечекавши кілька годин, бійці знову вирушили вперед, до побратимів, у яких закінчувався боєкомплект й були поранені військові, говорить «Террі».
«"Відкритку", тобто 350 метрів чистого поля, пробігали — я був четвертий з п'яти. Хлопці стрибали, стрибали. Я теж спочатку бачив, а потім у траву наступив ногою — і усе, вибух, впав на спину. Дивлюся — ноги немає, пальці валяються, все — добігалися», — згадує «Террі».
Хлопці затягли, надали мені першу допомогу — два турнікети. Скинув бронік, каску, потягли по мінах, закинули в бліндаж, і у них почався контакт — почалась перестрілка. Десь три години я лежав у ямці, поки хлопці відбивали штурм, почав виходити по радійці на старших, сказав, що треба витягувати.
«Я був 24 години без знеболювального, мені ніяких ліків не давали»
Евакуювали пораненого «Террі» понад добу через щільність дронів та постійні обстріли. Спочатку, каже військовий, йти допомагав побратим.
«Я виламав собі палку, він ішов попереду, казав, де міна, де "пелюстка". На оцій "відкритці" 350 метрів я на нього застрибнув, метрів 100 він мене протягнув, і ми впали. Дуже було спекотно. Він каже: "Давай назад, тут дрон висить". Я кажу: "Ні, назад — ні, додому, до малих, зараз усе буде нормально"», — згадує «Террі».
Я попив води, обмотав ногу футболкою, вдягнув шкарпетку, полив водою її, і він мене потягнув. Було дуже важко, дуже жарко, пити хотілось, ще й крові я багато втратив. Увесь цей час, як відірвало ногу, я був 24 години без знеболювального, мені ніяких ліків не давали.
«Террі» каже, що триматися під час евакуації допомагали думки про дітей, які чекали його вдома.
Три години побратим ніс пораненого «Террі», а коли надійшла підмога, у бійців, які евакуювали, влучив російський FPV-дрон. Військовослужбовець каже, всі, хто його несли, дістали поранення.
«Я встав і на одній нозі метрів десять дострибав до кущів. Впав — у мене не було сил взагалі. Мене затягнули, тих хлопців теж забрали, і все, нормально. Чекав евакуації. Мені просто хотілось додому, додому — і все. Я нікому не казав, що боляче», — розповідає «Террі».
Евакуація теж була весела: за мною прийшли, тільки ми вийшли — прилетів дрон зі скидом. Хлопці — в бік, я теж у кущі. Антидроновим плащем накрився, дрон полетів, мене почали витягувати, потім ще прилетів дрон. Дотягли мене до позиції, де треба було переночувати. Десь з 22:30 до 04:00 я весь час прокричав — так у мене нога боліла. По сіряку сказали, що вихід. Я встав, бо треба було йти, і втратив свідомість.
Про відновлення та повернення до служби
З Харкова військового прицільною евакуацією доправили до Львова у центр «Superhumans». Там йому змогли зберегти коліно й відновити рухливість, каже «Террі».
«"Superhumans" — це взагалі, я таке навіть у кіно не бачив. Вони все чітко зробили: приїхав, мене оформили, бабусі мене покупали, на крісло колісне мене посадили. Поміряв — і одразу пішов. Я тримався за бруси, бо я звик, що я два місяці на милицях, і пішов одразу. Було незвично, що взагалі можна ходити. Всі кажуть, що я дуже швидко відновився. А що ж, треба ж було додому», — згадує військовослужбовець.
«Террі» через рік після поранення повернувся до служби. Для віськових, які повертаються після ампутацій у бригаді шукають альтернативні посади за їх можливостями і знаннями, каже командир батальйону 13-ї бригади Нацгвардії «Хартія» «Старий».
«Ми для кожного знаходимо місце і робимо ці умови, якщо людина бажає залишитись. Ми робимо ці умови для того, щоб вона працювала разом з нами в одній команді», — говорить командир.
На посаді диспетчера безпілотних систем «Террі» служить вже третій місяць.
«Задач дуже багато: взаємодія з дронщиками, з вампіристами, з піхотою — з усіма. Це як другі очі, працюю. Мене вже поставили у зміну другим номером, але я все ще не все до кінця розумію, орієнтирів багато вивчити треба. Хлопці тут усі свої, ставлення гарне, що не попросиш — ідуть на поступки, немає такого, що затягли тебе і усе. Та мені бригада подобається», — каже «Террі».
«У мене життя ще краще стало, ніж коли у мене було дві ноги»
Уже на протезі «Террі» навчився керувати автівкою. У вільний від служби час він виривається додому, де на нього чекають син та донька. «Террі» каже, що у відпустку хоче повезти дітей за кордон.
«Я думаю, що все в голові. Мені хотілося відновитися максимально швидко. Я хотів поїхати додому, до дітей. Я робив усе, що мені казали: всі заняття, всі процедури. Робив усе для того, щоб скоріше приїхати додому. Мабуть, мене ще мотивувало, що діти телефонували: "Тато, ти коли приїдеш? А на річку?". Мені хотілось дуже сильно стати на протез, щоб я таким же став, як і раніше був», — згадує військовослужбовець.
Я такий, як і був, такий і залишився, все так само. У мене ще один протез є, я з ним ходжу, з хлопцями граю у футбол. Все так само. Це моя нога. Я її вдягаю зранку: прокинувся — одягнув.
У мене життя ще краще стало, ніж коли у мене було дві ноги. Старайся, навчайся — мені було цікаво. Я отримав спортивний протез. Хлопці бігають, у футбол грають, а я стою і дивлюсь, а потім думаю: а чому я не можу, у мене є нога. Так, залізна, але це нога. Пішов, відбігав на воротах — і стрибав, і хлопці били, але ну й шо? Я зараз краще почуваюся, ніж коли у мене було дві ноги. Я ні про що не жалкую. Не треба шкодувати, треба рухатись, розвиватись, життя йде, воно не зупиняється.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube, Google
