Перейти до основного змісту
Чотири роки повномасштабної війни з РФ: що відчувають харківці та як змінилося їхнє життя

Чотири роки повномасштабної війни з РФ: що відчувають харківці та як змінилося їхнє життя

Ексклюзивно

24 лютого 2026 року минає четвертий рік повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Суспільне запитало в харківців, як змінилося їхнє життя протягом великої війни та що вони відчувають у цей день.

Харківки Тетяна Георгієва та Лариса Мікляєва розповідають — у четверту річницю початку великої війни відчувають смуток і згадують перші дні вторгнення РФ.

Дуже ненавиджу рашистів, цих "ватників". Зараз тільки біль відчуваю. Більше нічого немає. Згадуємо, як це було, як це… Тяжко. Дуже тяжко. Слів немає. Наплакалась. Дуже сумно. Боляче.
Тетяна Георгієважителька Харкова

Мені сьогодні зранку хочеться плакати. Дякую нашим захисникам, що ми ще живі. Тримаємося просто тому, що потрібно вижити, якось зберегти це відчуття, що ми обов’язково переможемо. В душі ми вже перемогли, але треба, щоб ця перемога була наяву.
Лариса Мікляєважителька Харкова

Житель Докучаєвського Олександр Статівка розказує — виїжджав із родиною з Харківщини двічі: вперше через 10 днів після початку повномасштабного вторгнення, вдруге — наприкінці весни 2022 року.

"Ми спочатку залишилися. Десь ми днів 10 протрималися, поки не почалися бомбардування з повітря й бомби лягали просто біля хати. Ми на другий день сіли й виїхали. Сумували дуже сильно. Перший раз повернулися у травні, коли вперше відігнали (росіян, — ред.) від Харкова, але надовго не затрималися. Наступного разу повернулися у червні 2023 року", — каже Олександр Статівка.

Зранку були трошки спантеличені: чи їхати, чи не їхати, бо день такий, що все може трапитися у Харкові. Більше переживаємо за дітей. Дуже довго воно вже. Втомилися всі, тому — скорішої перемоги. Ми працювали весь цей час. Город саджали, як всі.
Олександр Статівкажитель Докучаєвського

Іванна Белевцова — вчителька із Харкова. Вона розповідає, що від початку повномасштабної війни з РФ її душевний стан зміцнився.

Незламність відчуваємо. Життя триває. Продовжуємо жити й радіти. Все одно ми переможемо, правда? Як вчителька, навчаю дітей так само, тому нас не зламати. Душевний стан став міцнішим. Ми багато всього пережили, це загартувало нас.
Іванна Белевцоважителька Харкова

82-річна Катерина Гончар живе на Північній Салтівці. Жінка розповідає, що повернулася до Харкова пʼять місяців тому — на початку повномасштабного вторгнення вона виїхала до Хмельницького, а згодом перейшла пішки кордон із Румунією й полетіла до Канади.

Немає слів. Йдеш — і тільки плачеш. Більше нічого. Пройшла ось зараз — усі будинки розбиті. Людей немає нікого. Я років 70 живу тут. Ми поїхали, тому що у сина в дім влучив снаряд — між кухнею й кімнатою. У Канаді побула — і ось п’ятий місяць тут.
Катерина Гончаржителька Харкова

Харківець Олександр Захарченко каже, що зустрів початок великої війни на Північній Салтівці, де живе 22 роки.

Було тяжко. І зараз тяжко. Сподіваюсь, це вже скоро закінчиться. Я дуже змінився з початку (повномасштабної — ред.) війни. Треба жити далі. Просто жити далі — і все, не зациклюватися.
Олександр ЗахарченкоОлександр Захарченко

Лідія Олексіюк приїхала до Харкова наприкінці 2023 року. Жінка розказує — вона родом із Хмельницької області й жила там на початку повномасштабної війни з РФ.

Хочеться, щоб був мир, щоб онуки були поряд: вони працюють десь там, у західних областях. Син із фронту прийшов. Я у кінці 2023 року приїхала — і помаленьку шкрябаюсь. Останні роки доживаємо — хочеться у мирі онуків побачити.
Лідія Олексіюкжителька Харкова

Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube

Топ дня
Вибір редакції
На початок