Коли у 2023 році росіяни вдарили "Іскандером" по селу Грозі на Харківщині, серед загиблих була одна дитина: 8-річний Іван Козир, але ще десятеро залишилися сиротами. Їхні батьки були серед 59 загиблих.
Нині у селі живе половина осиротілих дітей, інші роз’їхалися, розповіла місцева староста Діна Носова.
Валентина Козир принесла іграшку, сік та цукерки та могилу свого восьмирічного онука Івана. Того дня крім онука Валентина втратила ще трьох найближчих людей. Іван похований поруч зі своїм батьком, 18-річною тіткою та дідусем.
Над старшим онуком, Владиславом, який лишився сиротою, жінка оформила опіку. Нині він виїхав із села до Луцька.
"В Луцьку набагато безпечніше. Бо де ми жили в Грозі, там лінія фронту — 30 кілометрів. Я кожен ранок йому пишу: "Добрий ранок! Гарного дня! Красунчик, любенький, любий мій, моє ти сонечко". Мені боляче, що я сама. Я розумію. Але я розумію, що я дитині тут нічого не дам. Хочеться з ним там бути. Тут ні на кого покинути поки. Це вже виїжджати, якщо вже прийдеться примусово", — говорить Валентина.
Раніше по селу часто гуляли діти, а нині рідко кого відпускають погуляти, розказує 12-річна Анастасія Пантелеєва.
"До цієї трагедії всі тут гуляли. Було дуже багато дітей. Зараз всі повиїжджали кудись, й дуже стало мало дітей. Мало хто сюди когось відпускають. Страшно", — каже Настя.
Дівчинка разом з сестрою та братом стали сиротами: у дітей загинули обоє батьків.
"Дуже не вистачає (батьків — ред.), прямо дуже. Мені не віриться, що їх немає. Мені здається, що вони кудись далеко поїхали, й скоро приїдуть. Тяжко було спочатку. зараз ми вже зблизилися із бабусею і дідусем. Ми всі живемо мирно, дружньо. Я хотіла б переїхати жити у Харків, або у місто якесь: Львів, Одеса. Тут дуже нудно. Тут мало людей, мало дітей. Я б хотіла переїхати, але хотіла б залишитися у цій школі, де зараз вчуся", — розказує дитина.
Настею, 18-річною Дариною та 17-річним Дмитром опікується їхній дідусь Валерій Козир з дружиною.
"Якби не діти, у мене б дах поїхав, або б серце не витримало. А так, як то щось згори, сам навіваю собі: "Тримайся. Якщо тебе не стане, то діти ж круглі повністю (сироти — ред.)" Ми ж по крові рідні. Більше немає в них нікого. Діти мене тримають на цьому світі", — каже дідусь трьох онуків.
Хочеться, щоб діти були одягнені, взуті добре, щоб телефон був гарний, щоб відпочили, щоб раділи життю. Я не заміню їм батьків, але, щоб йшли по життю, і їм було легше.
Козирі лишились у селі, але стежать за ситуацією на фронті: останній рік лінія боєзіткнення на Куп’янському напрямку рухається в їхній бік.
"Аби були ми з бабусею, удвох, евакуюватися чи ще кудись виїжджати. А як ще їх трійко. А п’ять людей — це… Ну, будемо сподіватися, що встоять наші хлопці", — говорить Валерій.
Таке положення зараз. Вони налаштовані тут, а я хочу, щоб вони десь в цивілізації. Може, село відновиться, дай Боже. Наведеться лад, заїдуть люди, буде робота.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
