В Івано-Франківську, у мистецькому просторі "Підземний Перехід "Ваґабундо", експонується пів тисячі картин на виставці "Для Бога я створю найкраще". Їх малювали діти та дорослі з 38 міст України.
Як війна відобразилася у творчості там, де початково про це й не думали, — Суспільному розповіли координатори та співзасновники конкурсу Ярема і Наталя Стецики.
— Що вас мотивувало відкрити виставку в цей час?
Наталія Стецик. Коли ми вирішили, що таки треба зараз, саме в цей час, провести цю виставку, то з нашого боку це був крок, щоби нагадати про кожне місто-учасник. У нас тут — теперішні всі гарячі точки — Ізюм, Харків, Миколаїв, Одеса, місто Зіньків, за 40 км від Охтирки, це — гімназія з-під білоруського кордону на Рівненщині, це — Сєвєродонецьк, Краматорськ, Мар’їнка, Вугледар – все те, від чого у нас терпне серце. Ми маємо цих учасників поіменно, ми хочемо про них всіх знати, хочемо, щоби з ними все було добре. Тут, у нашому тиловому Франківську, ми хочемо про них думати.
— Більшість робіт створювалися ще в мирних містах?
Ярема Стецик. Це не стосується Мар’їнки та інших міст Донбасу. Вони від початку війни малювали й присилали нам роботи. А всі решта — так, це були звичайні мирні міста. Тема сьогоднішня не є на злобу дня, це — планові довготривалі роботи. Але так вийшло, що ці планові довготривалі роботи зараз мають інший сенс, бо географія їхня — складнюча, але й любовна. Наприклад, цього року вперше у нас появився Миколаїв, а він виявився зараз в епіцентрі подій, або, наприклад, прийшла інформація, що школа, в якій займалися діти в Сєвєродонецьку — розбомблена. Тобто зараз воно має інші сенси. Просто ми ці мости будували завжди — і виявляється, що вони зараз дуже дорогі для нас.
— Тобто корабель, який ви хочете розмістити на обкладинці каталогу виставки, – це інший корабель, не той, який має йти відповідним курсом?
Ярема Стецик. Це — інший корабель. Це — корабель спасіння, і втопитися мають вороги наші, а ми маємо спастися. Це — біблійна історія, коли потопав корабель апостолів і вони раптом здогадалися сказати: "Господи, рятуй!".
— Але за кораблем – жовте світло, схоже й на ангела, і на вибух.
Ярема Стецик. Це зараз наша зранена уява так сприймає і ще, напевно, буде так довго сприймати. Насправді – це таке щоденне спасіння. Воно, до речі, нікуди не дівалося, зараз просто загострилися обставини: реальні смерті, реальні вибухи, реальні руйнації. Але ця виставка щодня боролася між добром і злом. У самій виставці не змінилося нічого, обставини ж такі, що ми це під іншим кутом сприймаємо.
— Ось цей корабель зайняв перше місце. А чим характерні ті роботи, які відзначені?
Ярема Стецик. Ми проводили комісію десь до 10 лютого. У нас в журі — не всі професійні художники, там є музиканти, журналісти, вчителі – просто нас цікавить світогляд більше, аніж їхня професійна діяльність.
— У чому сенс? Щоб зафіксувати сприйняття?
Ярема Стецик. Щоб не тільки академічно-мистецьки ми дивилися, бо так можемо зайти в глухий кут. Ми це робимо кожен раз, щоби серцем хтось десь голосував. Молитва важливіша, ніж правильна передача світлотіні. Зміст або те, що торкає зсередини, важливіше, аніж правильно створена композиція. Ці роботи, безумовно, й професійні, але місця, які ми порозкладали, скоріше, широко світоглядні, ніж академічні.
— Чим цінні роботи, що отримали гран-прі?
Ярема Стецик. Такі роботи торкнули більше ніж п'ятьох членів журі. Знизу, за кожною роботою, наліплені голоси-вподобайки. У кожного були такі "медальки", але їхню кількість обмежили. І якщо робота зачепила більш ніж п'ятьох членів журі, то це — надзвичайно, бо вони — дуже стримані, свідомі того, що роблять, їх не збаламутиш і не підкупиш.
Гран-прі є приблизно десять. Але ті, хто програли, нічим не гірші. Це — класні, круті роботи, іноді ми навіть з них робимо окремі виставки. Просто це — така людська історія, і взагалі наш конкурс є людським винаходом. Тому що, почувши слово фестиваль, до мене приходять п'ятеро людей, а почувши конкурс – п’ятсот. Ми користуємося формою конкурсу, бо робота на конкурс робиться ретельно, довго. Це — одна з недосконалих людських форм, але розуміємо, що це поки що єдина можливість зібрати отакі круті роботи.
— Скільки вже відбулося виставок?
Наталія Стецик. Це — сьома виставка конкурсу. Ми розпочали його десять років тому, але в останні роки перейшли на форму бієнале: раз на два роки. У нас є учасники, які з нами з 2012 року.
— Стіни "Ваґабундо" зараз всуціль закриті картинами конкурсу. Скільки це робіт?
Наталія Стецик. Зараз тут — близько 500 робіт-переможців. Учасників було приблизно 800 цього року. А на географію ми зараз по-іншому дивимося: ми маємо представників по кордону України, з кожної області прикордонної.
— Але також і інших?
Наталя Стецик. Є Полтавська область, є Одеська, Миколаївська, Харківська, Львівська, Франківська, Тернопільська, Чернівецька цього року уперше, Київ, Рівне, Вінницька, Хмельницька – багато в нас учасників.
Ярема Стецик. Є 38 міст, але самі міста дуже промовисті, бо вони зараз всі на слуху.
Наталія Стецик. Є Висоцька сільська рада, там є Вербівська гімназія. Поряд – Сарни й кордон з Білоруссю. Тобто ось тут є дитяча школа наших учасників і всюди, вздовж кордону, стоять стягнуті білоруські війська і російські теж. І якщо раптом Лукашенко вирішить, що їхнє військо вступає разом із Росією у війну з нами, то можемо собі тільки уявити, що станеться з оцією школою.
Після 24 лютого ми кілька днів приходили до тями, а потім зловили себе на тому, що маємо не просто список учасників виставки, а список учасників бойових дій. Наприклад, є вчителі, призвані в ЗСУ, які воюють. Щоразу, коли ми пишемо на Facebook-сторінці нашого конкурсу якісь пости, анонси, то дивимося: так, ага, перепостив, отже, живий…
Ярема Стецик. І живий, і має доступ до зв’язку…
Наталя Стецик. І ставиш собі галочку: ок, добре, з вами все гаразд. З Ізюмською художньою школою у нас немає зв’язку від 6 березня.
Власне через те, що ми маємо тепер отакий "список учасників бойових дій", і було моментом розуміння, що треба цю виставку зробити. Тут, де багато людей приїхало з тих самих місць. Щоб вони бачили: це — наша країна, ми були всі разом, ми не ділилися на "ми такі, а ви такі". І зараз ми тут всі разом представлені. Хочемо, щоби ті люди, які там, знали, що ми думаємо про них, ми хочемо, щоб у них було все гаразд.
— Отже, малюнки — не на злобу дня, але все одно співзвучні часові?
Наталя Стецик. Просто з малюванням чи з будь-яким мистецтвом так виходить, що ти не завжди розумієш, провідником чого ти є. Ти малюєш або пишеш, або складаєш пісню, а загальна атмосфера там, де ти живеш, така, що ти щось виловлюєш, навіть не усвідомлюючи. І зараз ми це дуже добре бачимо на прикладі цих робіт. Малювалися вони в умовно мирний час, малювалися із зовсім іншим настроєм та іншим підходом. А зараз, коли ми перебуваємо в стані війни, дуже чітко видно, що через кожну дитячу руку і дитячу голову щось пройшло таке, від чого неможливо було сховатися.
Читайте також
- На Івано-Франківщині дівчата плетуть вервиці для українських військових
- В Івано-Франківську вдруге проведуть "солодкий ярмарок" на підтримку військових
- "Разом до перемоги". Прикарпатка з інвалідністю сплела понад 100 балаклав для українських воїнів
- Прикарпатські енергетики щотижня випікають тисячу пряників для захисників
Читайте нас у Telegram: головні новини Івано-Франківщини
Станьте частиною Суспільного: повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи селища. Надсилайте свої фото, відео та новини й ми опублікуємо їх на діджитал-платформах Суспільного. Пишіть нам на пошту: [email protected]. Користувачі акаунтів Google можуть заповнити форму тут. Ваші історії важливі для нас!
