Про війну, українську журналістику, місце Суспільного і регіональних мовників у медійному просторі – у розмові з телеведучою Яніною Соколовою, яка 23 лютого побувала в Івано-Франківську.
– Ми записуємо це інтерв’ю 23 лютого. Що для вас цей день означає?
– Нічого, окрім того, що я сьогодні в Івано-Франківську. Це чудове місто із чудовими людьми. Більше жодних асоціацій. Якщо ти зараз говориш про День захисника, чи як там було. Ні. Для мене це не українське свято. Воно не має бути українським святом. Більше того, якщо я сьогодні бачила пост у Facebook когось із моїх підписників, то я якраз і почистила своїх друзів. Давно вже варто дійти до того, що ми маємо бути подалі від Москви.
– Якщо порівняти українські і російські ЗМІ, яка між ними різниця?
– Російські ЗМІ працюють за однаковими агітками. Всі канали, навіть «Дождь», якому я довіряла довгі роки, переслідують федеральну цензуру. Переслідують, в сенсі, наслідують її. І коли вони це роблять, то всі говорять майже одне й те саме, але у різних формах. Мало чим відрізняється риторика Соловйова, Кисельова, Катерини Андрєєвої. Різна форма, але зміст один і той самий. Українські ЗМІ – це інша історія. Безумовно, є канали, на яких ми часто чуємо позицію власника через певних журналістів, через певні програми. Але й є вільні журналісти. Тому, якщо порівнювати, то в Україні вільні журналісти є, у Росії – це тільки «Новая газета». Згадаймо історію з Анною Політковською, яка була вбита на порозі свого під’їзду. І це якраз була головна редакторка цього видання. Ну отак справляються із журналістами в Росії.
– Якщо говорити про пропаганду в українських ЗМІ. Чи є вона у нас?
– Її немає. Не знаю, чи можна назвати це пропагандою, але існує політична, партійна пропаганда. Тобто, є ряд телеканалів, які переслідують політичні інтереси власника, і вся їхня робота - від новин до ток-шоу - підпорядковується політиці, яка сформована внаслідок впливу власника.
– Якщо говорити про війну на Сході. Вона вже 5 років триває. Чи навчилися засоби масової інформації висвітлювати цю тему?
– ЗМІ, так само як і українці, як би це сумно зараз не звучало, втомилися від війни. Відповідно, у нас вкрай мало сюжетів на цю тему. Ми маємо знайти новий вектор погляду на війну і на проблеми, які є у наших військових. І намагатися розказати про це суспільству. Тримати в інформаційному полі того, що в Україні триває війна. Якщо зараз приїхати у Київ, наприклад, у вечір п’ятниці, і побачити, як зараз живе нічна столиця, то навіть на думку не спаде, що ми перебуваємо у столиці країни, де йде війна, що в цей момент може хтось гинути. Всі ЗМІ, на даний момент, ненасичені настільки темою війни, як би мені хотілося. Тому сумно. Це так, як, наприклад, не згадувати про Крим. Як тільки він випадає із інформаційного поля, так і випадає із уст європейських політиків.
– Ви сказали, що люди втомилися від війни. Але якщо ми будемо давати ще більше новин про війну?
– Більшість телеканалів працює на основі рейтингу вподобань їхніх глядачів. Є певна кількість людей у країні, яка підписала угоди з компаніями, що складають рейтинги. Є пульт і телевізор в родині. Кожен у певний період переглядає щось своє. Рейтингові компанії аналізують те, хто, що і коли дивився. Тому, якщо ви бачите випуск новин, в якому існує тільки чорна, приречена інформація, а потім оговтуєтеся і думаєте: чому це на центральному телеканалі? Та тому, що канал проаналізував, що саме таке викликає у глядача реакцію. І люди залишаються на цьому каналі, в цій програмі, у цій хвилині, коли існує такий контент. До чого я веду? Якщо ми сліпо слухатимемося глядача, який втомився, то ми будемо втрачати країну. Мені здається, що ми маємо знайти просто нову форму.
– Тобто канали мають орієнтуватися не на глядача, а на контент? А тоді глядач сам прийде?
– Мікс контенту і своєї позиції. Колись, коли «1+1» тільки розвивався, там був мужчина, який зараз у РФ, Олександр Роднянський. Вони тоді поставили собі принципи і цінності, які мають вкладати ведучі. Ведучі – це ті люди, на яких дивляться мільйони. І вони впливають на глядача. Якщо ти маєш вплив, то ти маєш мати і відповідальність за той вплив. Таким чином має формуватися сітка.
– Впродовж інтерв’ю ви кілька разів говорили про недовіру українським телеканалам. Що ви скажете про розвиток Суспільного телебачення?
– Незалежних ЗМІ має ставати все більше. Тільки країна із незалежними ЗМІ, без підпорядкування будь-кому. Тільки така країна є приреченою на успіх. Те, що зараз відбувається в інформаційному просторі, а надто з каналами, які належать проросійським власникам, зараз я про канали Медвечука, - це величезна біда. З цим варто боротися.
– Суспільному мовнику це вдасться?
– Думаю, що вдасться. Якби ще бюджетування було відповідне. Щоб Суспільне могло робити проєкти, які б вражали за своєю формою, бо за змістом і так все в порядку. Я часто дивлюся проєкти Суспільного, наприклад, «Зворотний відлік». Це якісний контент. Але мусить ще бути і піар, і маркетингова складова, і гроші, щоб робити це все якісно.
– Яке у цьому місце займають регіональні мовники?
– Люди за опитуванням на 80% цікавляться навіть у маленьких містах подіями, які там відбуваються. Тому відповідальність на місцевих мовниках велика.
– Якщо говорити про теми на телеканалах: які для вас є найважливішими у ЗМІ?
– Тема цінностей, тема культури. Я б дуже хотіла, щоб українці більше дивилися культурних програм. Українці не мають можливості з телевізора черпати розуміння того, ким вони є. У нас немає фактору національної ідентичності. Тому й розмита позиція. Люди годувалися довгий час «Кварталом». Він теж міг би бути ефективним, спонукачем до розвитку цінностей. Але з такими цінностями, якими вони годували глядача, і виросло покоління. Кварталівці забули, що цей проєкт вони робили 10 останніх років. Вони формували, з ним росло покоління, яке дивилося цей продукт, дивилось про країну-повію, яка позичала гроші. Вони формували порядок денний у голові, а доформувалися до того, що люди їх обрали, бо довіряли. А ми стали для них друзями і родичами. Але цінностей, на жаль, правильних не вклали.
Авторки: Ольга Клим, Ілона Шевченко
