У присілку Маґора, що в селі Гринява Верховинського району, на майже кілометровій висоті, живе сім’я Савчуків — матір Анжела з п’ятьма дітьми. Двійнятам Іванчику й Васильку — по сім, доньці Марічці — дев’ять, синові Дмитрику — 11, Станіславу — 12. Після школи старші допомагають мамі колоти й складати дрова, носити воду й кутати худобу. Але взимку до буденних справ додається головна розвага — спуск із гори на санчатах.
Невеличка хата Савчуків стоїть на горбі, й аби зійти в село до школи чи за продуктами, лише на дорогу потрібна одна година. На тяжче, мішки з борошном чи картоплею, беруть коня, який у верхахГірські села є майже в кожному господарстві.
Як багатодітна сім’я зимує у віддаленому гірському присілку, читайте в репортажі Суспільного.
"Подивишся: такі гори, такі хати, ніби в купу наскладав"
Біля ліцею в селі Гринява нас зустрічає найстарший з малих Савчуків — 12-річний Станіслав. З ним піднімаємося до хати маршрутом, який хлопчик долає майже щодня, подеколи й не раз.
— Не втомлюєшся так ходити?
— Та ні, я вже привик. Там, де ми колись жили, то було 4,5 кілометра до хати. Такі горби, такі леди.
— А машини сюди виїжджають?
— Як нема леду… ЗІЛ учора із сіном ледве виїхав. Машини дуже лихоВажко їдуть, тому переважно — кіньми.
Стас прокинувся о сьомій. До школи не йшов, бо вранці мав допомогти кутатиДоглядати худобу в сусідки.
"Там — корова, телятко, двоє коней, кури та й поросятко. Треба наробитися. А буває, що [тварини] ломлять латкуЧастина огорожі та й д’горіДогори аж на плайСтежка у горах втікають", — говорить Станіслав.
Своєї худоби Савчуки поки не мають — планують придбати навесні. Але роботи коло хати вистачає й без того, каже Стас.
"Дрова складаємо, суччяХмиз або тріски тягаємо, воду носимо, кутатися допомагаємо мамі. Але у стайню з мамою ходимо хіба ввечері, бо зранку — у школу. Ми — у школу, мама — у стайню", — розповідає хлопчик.
Головна й улюблена розвага дітей взимку — санчата.
— Є двоє санів: одні довші, одні коротші. На коротші сідають двоє, на довші — троє. Біля хати є спуск у долину. Деколи виходимо на плай кататися, то аж із плаю до хати приїхаємо.
— А що ліпше: школа чи сани?
— Ай, сани кращі. Якби фізкультура цілий тиждень кожен урок і ще математика, то йо. А решта — ей, пусте.
Стас приїжджав у Івано-Франківськ. У місті, каже, добре, але жити б там не хотів.
"Там усе — машини, так гучно. А тут де машини? Аж у долині. Там — асфальти, а тут, як стаєш, подивишся: такі гори, такі хати, ніби в купу наскладав", — ділиться хлопець.
"У своїй рідній хаті нема нічого тяжкого"
За годину підходимо до хати. Станіслав просить, аби Василько й Іванчик, які щойно вибігли на подвір’я, закликали маму. Розпитуємо Анжелу Савчук про її звичайний розпорядок дня взимку.
"Встаю о пів сьомій, кладу ватру, в хаті гріється, їсти дітям грію до школи. Діти встають о пів восьмій, збираються, миють личко, чистять зуби, снідають, чай п’ють і тоді йдуть до школи. Як повертаються, я палю в хаті, підігріваю їсти, аби було тепле. Діти гамаютьЇдять, і сідаймо уроки писати", — розповідає Анжела Савчук.
Анжела переїхала у батьківську оселю після того, як розійшлася з чоловіком.
Вимкнення світла, говорить жінка, не є проблемою для сім’ї: "Маємо свічки, або телефонами світимо. У своїй рідній хаті нема нічого тяжкого".
Діти допомагають Анжелі поратися по господарству у вільний від школи час.
— Водички наносять, дровець, тримають дрова, коли я пилю, чемшутьРубати скалки, складають — все мені помагають. А як школа, то рано пішли до школи, а я вже собі за той час наношу й води, й дров. Вони йдуть усі п’ятеро до школи разом. Старші дивляться за меншими, та й все добре.
— А скільки треба наварити їсти на п’ятьох дітей?
— Семилітрову каструлю я варю. В долині, у центрі села, магазини є, продукти, все, що треба. Пакет чи два пакети — в руки, та й ми пішли. А як міх муки чи бараболюКартопля, то коня беремо.
"Хованки — о, це найкраща гра"
Доки мама готує обідній борщ, а малий Іванчик гріється в хаті, Станіслав з братом Васильком проводять нам екскурсію обійстям.
Найперше знайомлять зі сторожовою собакою Пандою. Поміж тим розповідають про улюблені ігри: латкиГра у лови, заморозкиДитяча гра, під час якої дитина торкається іншої і ніби "заморожує" її й хованки.
"Хованки — о, це найкраща гра. Можна й на стайню залізти, й на підГорище. Один жмурить, решта ховаються. Кого найпершого знайшов, той далі буде хованка”, — каже Станіслав.
Біля хліва поскладані дрова — бук і береза. Стас уміє відрізнити їх на колір: "Бук темніший, береза світліша. Та й за тим, що бук є бук, він тяжкий, а береза легонька. Береза бігом згоріла, та й всьо, а бук довго горить, як накласти його".
Вище хати Савчуків є криниця, але носити повні відра звідти важко, тому від неї до подвір’я прокладений шанецьРівець, яким біжить вода. Правда, у сильні холоди місце для відерця замерзає, тож треба розбивати лід сокирою, говорить Станіслав.
Від джерельця піднімаємося на гірку — хлопці хочуть з’їхати на санчатах. Першим сідає Стас, Василько — позаду, обхопивши братову спину руками й ногами.
"Ми аж звідти з горба летіли на саму стайню", — каже Стас перед спуском, показуючи рукою на якийсь далекий горб.
Після четвертого з’їзду мама кличе дітей їсти.
"Я колись тут виросла, в мене умов не було"
Анжела Савчук готує обід на печі. Сьогодні — борщ, макарони й смажена ковбаса. Доки страви холонуть у тарілках, малі збиткуються на ліжку.
Раніше семирічні Василько й Іванчик зізналися нам, що у школі їм подобаються математика, англійська й музика. Допитуємося й тепер.
— А на якому музичному інструменті грає ваш учитель?
— На баяні.
— І що, ви хочете бути музикантами?
— Йо.
— А на якому інструменті хочете грати?
— Я — на гітарі.
— Я — на барабанах.
Щоправда, ні першого, ні другого інструментів у ліцеї немає.
Доки діти їдять, говоримо з Анжелою. Останніми місяцями до сім’ї Савчуків навідувалися соціальні служби із сусідніх сіл Пробійна й Устеріки.
"Кажуть, що "тісно тут дітям, нема умов у хаті". А я відповідаю: я колись тут виросла, в мене умов не було. Ади, так само, як тепер є. Але ліжка залізні були, а не як зараз — меблеві. Соцпрацівниця каже, що то "замало їсти було". Але вже кожен тиждень ходить жінка із соціальної служби й бачить: і мука, і бараболя, і продукти, закруток пів шафи й коло печі в тій кімнаті, тут — ящик макаронів, гречка, рис, горох, у тій кімнаті теж є", — розповідає Анжела Савчук.
Після того, як наймолодшим дітям виповнилося три роки, жодних соціальних виплат жінка не отримувала.
"Діти записані на мене. Вже з 2021 року мені припинили виплачувати гроші. Немає такого закону — ні "мати-одиначка", ні "малозабезпечена", — каже жінка.
17 жовтня 2025 року брат Анжели Савчук зник безвісти на війні.
"Він пробув сім місяців. Ніби ДНК здавала… Чекаємо, що вже скажуть. Він служив на Донеччині, на передовій аж. Нам сказали, що там були два "прильоти", — розповідає Анжела.
"Станіславе, у тебе є мрія?"
Після обіду виходимо зі Станіславом на останню перед від’їздом прогулянку.
— Станіславе, у тебе є мрія?
— Є. Щоб закінчилася війна.
— А ким хоч стати, коли виростеш?
— Я ще не знаю. Може, пожежником. Як вуйко був.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
