26 вересня в Івано-Франківську прощалися із полеглими на фронті спецпризначенцями ГУР Романом Веркальцем і Тарасом Шпуком. Віддати шану військовослужбовцям прийшли сотні містян, побратимів та друзів, повідомили кореспонденти Суспільного.
Вранці у місті прощалися з Романом Веркальцем — військовослужбовцем підрозділу Головного управління розвідки. Він загинув 17 вересня — через тиждень після свого 38-ліття. Боронити Україну чоловік пішов добровольцем на початку повномасштабного вторгнення РФ, розповідає його друг Руслан Сенів. З його слів, Роман Веркалець був не лише хоробрим воїном, але й меценатом.
"У Грабівцях ми займаємося незрячими. Це — місія всеукраїнська. І те, що він побачив, що там відбувається, його зачепило. Роман захотів бути дотичним до цього, хотів чимось допомогти. Він домовився і приїхало чимало машин зі щебенем. Він засипав дорогу", — розповів Сенів.
Теща полеглого військового Любов Костурович називає його сином. Жінка каже, що його втрата для всіх рідних є найважчим ударом.
"Він був сильним, мужнім, відповідальним, розумним. Чесно вам скажу, я йому постійно казала: "Ромчику, тобі так важко! Дитино, вже звільняйся". А він відповідав: "Як всі будуть думати так, як ви, України не буде. Я іду до кінця". Таких сильних і мудрих хлопців дуже мало. І ми то горе не переживемо", — говорить Любов Костурович.
Попрощатися з бійцем до архікатедрального і митрополичого собору Воскресіння Христового УГКЦ прийшли сотні людей: рідні, побратими та друзі.
"Ми його любимо. І не можемо, не хочемо, не будемо сприймати, що його вже немає в живих. Ромчик був щирим, відданим своїй сім'ї, родині та нашій Україні", — каже теща Романа Веркальця.
Військовослужбовець був душею класу, завжди позитивним, відкритим та добрим — таким його пригадує однокласниця Анастасія Кенез. Жінка каже, що вони разом навчалися в Івано-Франківській школі № 12.
"Це були тільки веселі спогади. Це була людина-свято нашого класу. Завжди активний і намагався жити на позитиві. Також Роман мав велике, добре серце", — говорить Кенез.
Спецпризначенця Романа Веркальця поховали на міському кладовищі у селі Чукалівка. У воїна залишилися дружина, шестирічний син, батьки та сестра.
Опівдні в Івано-Франківську попрощалися зі ще одним загиблим розвідником ГУР, колишнім працівником і другом фонду "Повернись живим" Тарасом Шпуком.
"Це — людина слова, людина дії, відповідальна. Справжній друг та брат. Людина, яка пройшла Майдан і у 2014-2015 роках повністю перемкнулася на ветеранську справу. Люди мають знати єдине. Про це вам сказали б і ті, хто загинув, і живі: пам'ятати тих, хто віддав своє життя, й підтримувати тих, хто продовжує воювати. А також віддавати якнайбільше себе задля спільної перемоги", — говорить військовослужбовець, друг Тараса Шпука Ігор Чернецький.
У Будинку смутку присутні ділилися спогадами про загиблого воїна.
"У нас із Тарасом завжди було таке. Коли ми зустрічалися, я йому завжди говорив: Тарасе, ти — в "зальоті". Він мені відповідав: "Ой, що знову сталося?" Це наша була така тема, коли ми зустрічалися. А зараз це не можна назвати "зальотом". Тарас віддав життя заради всіх нас, країни, щоб ми жили далі, боролися далі. І я хотів сказати батькам: дякую за такого сина", — сказав друг полеглого і ветеран на псевдо Легкодух.
Далі кортеж із тілом спецпризначенця Тараса Шпука рушив вулицями міста до архікатедрального собору.
Там у пам'ять про воїна виконали скорботні пісні. Опісля — відслужили панахиду.
"Він був таким енергійним хлопцем, зібраним і мав свою думку щодо будь-якого питання. І найголовніше — умів відстоювати власну думку. Тарас уже в четвертому класі прочитав усю програму літератури за п'ятий. У старших класах він був основним політінформатором у класі. Він це все всмоктав з молоком матері, тому що сім'я — українська. Ми мало знали про те, що він зробив для України. Ми дуже вдячні йому і батькам — Галині та Василеві", — розповіла перша вчителька бійця Любов Мелевич.
Матір Тараса Шпука Галина хоче, аби його сина запам'ятали веселим, щирим та добрим.
"Я все казала: Тарасику, ти не рятуй цілий світ, бо не врятуєш. Ти сам-один м*скалів не спиниш. Неможливо було його переговорити. "Мамо, я йду. Таких, як я, мало. Одні загинули, одні — з інвалідністю, одні — в лікарні. Як я ще вмію щось допомогти, то допоможу, поки ще можу", — пригадує Галина Шпук.
З її слів, востаннє Тарас Шпук приїжджав додому наприкінці травня 2025 року.
"Переночував. Казав, що буде їхати пізніше, але вранці зірвався о пів на дев'яту: "Мамо, я вже їду". Останній раз він мені написав у вівторок: "Певно, не буде зв'язку. Як буде — вам напишу, не переживайте". Та і я не переймалася. Знаю, що дитина напише. А тут зателефонували й сказали, що так сталося", — розповідає матір полеглого воїна.
Для мами Тараса Шпука було несподіванкою, що про її сина знали багато людей ще за його життя:
"Він мені нічого не розповідав. Коли я почала читати у коментарях, скільки людей пишуть щирі співчуття. Мені було дивно, що мою дитину пів України чи ціла Україна знає".
Тарас Шпук брав участь у Революції гідності. У 2014 році долучився до війська, боронив Україну у складі одного з добровольчих батальйонів. З 2019 року почав працювати у фонді "Повернись живим", займався розвитком ветеранського руху, а також був тренером на "Іграх нескорених". У листопаді 2023 року Тарас Шпук пішов з фонду у військову розвідку. Воїн прийняв свій останній бій 17 вересня під час бойового завдання у складі групи спецпризначення. Йому було 34 роки.
Підписуйтеся на новини Суспільне Івано-Франківськ у Facebook, Telegram, Viber, WhatsApp, Instagram, TikTok та YouTube
