Оксана Костянецька з міста Самар, що на Дніпропетровщині, виховує п’ятьох племінників. Сама ж жінка має дев’ятеро дітей. Її брат загинув на Курщині в кінці січня 2025 року. За її словами, діти разом з батьком проживали в неї протягом шести років.
Про те, як їй вдається долати труднощі у вихованні стількох дітей — Оксана розказала в інтерв'ю Суспільному.
Коли пішов служити ваш брат та як ви дізналися про це?
Мій брат третій рік служив і його під Курськом вбили. Він пішов на війну, сам підписався. Подзвонив і сказав, що його направили на Курськ на гарячі точки. Він нас до відома поставив, з дітьми поговорив про це. Поїхав і звідти нам подзвонили, і сказали, що його вбили 23 січня.
Як ви та діти відреагували на загибель брата?
Я навіть не думала, що це може коли-небудь статися, не уявляла собі такого. Я думала, що, як він піде, так і повернеться.
Дітвору заспокоювали. Я підійшла потихеньку та пояснила, що тата немає. У самої душа боліла, що це рідний брат. І діти якби розуміли. Старші, вони все розуміють. Вони завжди поруч з татом були. Тато в нас жив. Він з ними постійно був, з дітьми. Просто їх ніколи не відпускав.
Чи тяжко вам було, коли брат пішов на війну та залишив вам дітей? Де весь час була їхня мати?
Як сестра, я в будь-який момент могла його прийняти та допомогти, як собі. Я не могла кинути його і його діток. Тяжкувато було, але треба було якось глядіти за ними. Я втомлювалася, щоб все для них було.
Мати їхня вийшла заміж, не жила п’ять років. Ми намагалися її знайти, подавали в розшук. Ми її один раз знайшли. Вона повернулася додому. Потім вона назад пішла і більше назад не повернулася.
Що для вас найважливіше у вихованні дітей?
Найважливіше, щоб вони були у мене ситі, одягнені та навчені. Вони повинні бути навчені, бо їм потрібна робота. Вони повинні закінчити школу, інститут.
Чи допомагає вам чоловік з вихованням стількох дітей?
Чоловік мені допомагає в побуті. Наприклад, з малими: я мию, він витирає їх. У нас все дружньо виходить. Допомагає і з тими, і з нашими дітками. Ми вважаємо, що ми всі одна сім’я. У нас всі вони одинакові.
Я не можу віддати дітвору. Не хочу їх розлучати. Як вони в мене жили, так вони й будуть жити. Я не можу просто їх віддати, я за них стільки боролася і досі буду боротися. Я їх вважаю своїми дітьми.
Авторка: Мирослава Заблуда
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
