Фізична терапевтка з Дніпра Дар'я понад чотири роки працює у реабілітаційному центрі, де зараз після тяжких поранень відновлюються цивільні та військові.
Про досвід роботи у відділенні, найтяжчий випадок за кар’єру та де шукає сили — медикиня розповіла в інтерв'ю Суспільному.
Який у вас був найтяжчий пацієнт, з яким доводилося працювати?
У нас був пацієнт із подвійною ампутацією обох нижніх кінцівок, і також у нього була наявна ще колостома. Це нам дуже ускладнювало роботу, але була проблема в тому, що він такий, дуже характерний був. Це офіцер, і там просто залізний характер. Мені було складно, бо приходить до нього якась Даша, і каже що йому щось треба робити.
Коли він нарешті зробив те, що я сказала, це було нереальне відчуття. Він зараз дуже крутий. Він став, можливо чули, МВС організувало такі курси водіїв для людей з інвалідністю, так от він керує цим Дніпровським осередком.
Є моменти коли не може бути реабілітації для людини?
На жаль реабілітація це не завжди панацея. Вона на жаль не для всіх. Не кожна людина може потрапити до нас у відділення — для цього треба мати показники. Людина має витримувати тригодинний навантаження. В ці три години входять не тільки фізичні навантаження, а можуть входити заняття з ерготерапевтом з самообслуговування, когнітивні заняття, заняття з терапевтом мови та мовлення. Це постійна комунікація з іншими людьми, навантаження, і людина має це витримати. Якщо вона цього не витримує, значить для неї потрібні якісь альтернативні методи реабілітації.
Досвід реабілітації у нас в країні важливий?
Ті виклики які зараз стоять перед українськими фахівцями з реабілітації, ніхто не мав з ними справу. Ми зараз дуже багато стажуємось по різних країнах. Я була у 2023 році у США, Британії. У них там дуже високий рівень реабілітації, але коли я розповідала про наші кейси, те з якими травмами ми стикаємось, то вони робили круглі очі й не розуміли, як ми можемо із цим взагалі впоратись.
Війна завжди є таким поштовхом у розвитку реабілітації. В Україні це так само сталося, такий гіркий привід. Зараз багато донорів, які хочуть допомагати й в цілому, держава зробила зараз фокус на реабілітацію.
Взагалі у мене є досвід попередній, я працювала все життя у фітнес-індустрії, потім коли я пішла навчатися на фізичну терапевтку, то я думала що у фітнес просто принесу елементи реабілітації. Але сталося не так, як гадалося, і коли я вже потрапила у цю лікарню на клінічну практику, я зрозуміла що я нікуди звідси не піду. Це перше моє по суті місце роботи. У лютому буде чотири роки як я тут працюю фізичною терапевткою.
Простими словами, що таке реабілітація?
Якщо дуже коротко, це про рух, про безболісний рух. Про його наявність і все що з цього випливає: щоб людина могла ходити, сидіти, рухатись, жити побутовим своїм життям.
Емоції на роботі, що з ними робити? Наскільки тяжко?
Емпатія та людяність має бути присутня у людей, які хочуть працювати у цій сфері. Ми як милиці для пацієнта в певний момент часу. Чи важко це морально? Ми маємо навички роботи з цим.
Є пацієнти звісно дуже складні, я можу вам про комунікацію розповісти на прикладі. У мене є пацієнт, у якого дуже складна травма — ампутація однієї кінцівки нижче коліна. В нього пластини в іншій нозі, і там кістка не зрослась до кінця, тільки 30% з’єднання. В нього травматизація обох кистей, він не може ними повноцінно рухати. В нього немає одного ока, інше око у нього також травмоване, там лише 50% зору. Це дуже важкий для нас виклик. І пацієнт, коли ми почали з ним спілкуватися, він був у дуже пригніченому стані, це м’яко сказано. І зараз наша комунікація, вона стала вже більш продуктивною, і він краще реагує на мої звернення, на мої дотики, тому що наша робота завжди про такі близькі контакти моральні та фізичні.
Ми завжди граємо з вогнем. Якщо можна хоч 1% навантажувати, ми будемо навантажувати. Якщо рухається хоча б сантиметр тіла, ми цей сантиметр знайдемо і будемо його рухати. Тому для нас це завжди виклик і розв'язання задач.
Як зʼявилась ідея залучати собак до реабілітації?
Почалось все з того, що у нас проходила реабілітацію Лариса Борисенко з пошукового загону "Антарес" й вона звичайно привела своїх всіх пухнастиків до нас. Той пацієнт, який був для мене найскладнішим, він взагалі тоді ні з ким не хотів спілкуватися, але коли вона привела лабрадора Ларсона, то він вперше посміхнувся. Тоді ми зрозуміли, що нам це дуже необхідно. Пацієнти дуже круто реагують, тому що це також додає затишку, людяності.
Що вас мотивує?
Коли я бачу які поранення є у хлопців, я думаю, якщо він не здається, якщо він зараз не ниє і робить все через біль, то яке маю право я нити, я маю бути сильною.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
