Оксана Чорна брала участь в Революції гідності, з 2014-го волонтерила на фронті та допомагала вивозити поранених військових, а у 2015-му мобілізувалася та стала водієм-санітаром. Наприкінці 2016-го жінка повернулася до цивільного життя і поїхала працювати професоркою економіки в один із університетів ОманаДержава у Південно-Західній Азії.
Та після початку повномасштабної війни разом з чоловіком, який раніше був військовим, повернулися до України. Оксана одразу мобілізувалася до 57-ї бригади. Жінка вивозила поранених на Донецькому та Херсонському напрямках. Згодом — перейшла на посаду пресофіцерки 53-ї ОМБр. Зараз її фотографії з фронту беруть участь у виставках та виграють конкурси по всьому світу. Про свій шлях у війську Оксана розповіла Суспільному.
Волонтерство та служба в АТО
Оксана Чорна — кандидат економічних наук, доцент, викладач. У 2011 році жінка переїхала в Київ і пішла працювати до Академії наук. А коли почався Майдан — долучилася до активістів. ЇЇ друзі, які брали участь у протестах, мобілізувалися в березні 2014 року, розповіла військова. Тож Оксана вирішила волонтерити.
"Десь літо 2014-го — перші поїздки як волонтер. Хоча тоді нікого волонтерами не називали. Просто хтось кудись їздив, нічого незрозуміло — як довго, чим закінчиться. Я тоді побачила, що армія взагалі ні чим не забезпечена. Я приїхала в якісь декорації Другої світової, де військові в трусах, джинсах, спортивках. Єдине, що нагадувало про війну, — автомат, який їм видали, і дуже стара та дивна техніка, яку я лише бачила на постаментах. Ні бронежилетів, ні касок, ні форми — взагалі нічого. І коли вони заступали на чергування на блокпостах, в них було чотири бронежилети на роту, і вони їх передавали один одному", — пригадала жінка.
Оксана розповіла: спочатку почала допомагати своєму другові — не хотіла, щоб той загинув. За словами військової, тоді вона брала участь у гонитві за вживаними німецькими касками, які незаконно ввозили в Україну. Пізніше — взялася за тепловізори, а восени пригнала бійцям декілька броньованих машин.
Улітку 2015-го жінка почала вивозити з Красногорівки до Курахового поранених.
"Якщо ми порівнюємо тоді, то там було достатньо небезпечно. Це не просто траса, в мене була евакуація з поля бою. Я під’їжджала максимально до позицій, вони завантажували хлопців просто з окопів, і вже до стабпункту, і далі до Курахового, там кілометрів 30. Ділянка фронту була достатньо активна. Багато було загиблих, в порівнянні на той час з іншими ділянками", — пояснила вона.
Пізніше, розповіла Оксана, вирішила мобілізуватися. Найстрашнішим, за її словами, було передати права на своє життя в руки інших. Те, що має вищу освіту, жінка приховала, адже не хотіла, щоб її призначили на офіцерську посаду. Волонтерка пішла служити водієм-санітаром.
"Тоді жінок взагалі не було. Це було нетипово. Були медики жінки в медроті, начмеди. Але в батальйоні взагалі не було жінок, я їх взагалі не бачила. Вже пізніше була ротація на Щастя, Станицю Луганську, і остання ротація, яку я застала, це була Волноваха і Гранітне", — сказала жінка.
Повернення у військо
Наприкінці 2016 року Оксана вирішила повернутися до цивільного життя. Жінка поїхала за кордон — в Оман працювати професоркою економіки в університеті. Там вона проживала до початку повномасштабної війни.
"Воно було зрозуміло, що повномасштабне вторгнення буде, ще на початку 14-го року. Ми з чоловіком домовилися, він теж військовий, але він тоді звільнився з армії, якщо почнеться — ми повертаємося. Точніше, коли почнеться. Ми поверталися через Німеччину, Польщу, літаки до України вже не летіли, це був кінець лютого. Я вирішила, що мені треба купити автівку, "швидку", щоб їздити", — розповіла військова.
Оксана каже: одразу написала про повернення у соцмережі й відкрила збір на авто.
"І люди почали кидати: друзі, незнайомі. Я коли вилітала, в аеропорт приїжджали українці, які там живуть, і яких я ніколи не бачила, вони привозили мені готівку. Просто перед вильотом передавали тисячі доларів", — пригадала вона.
На зібрані кошти Оксана з чоловіком придбали аж три автівки, а ще велику кількість спорядження.
"Дуже багато людей привозили якісь речі й довантажували буси. На кордоні я ж ніколи не переганяла автівки. Виявляється, там треба їх якось оформлювати. Я думала, нас просто випустять, я ж їду на війну — що ви хочете, я ж все одно загину, а машини будуть зірвані", — розповіла жінка.
Військова зазначила: вони їхали в один бік. Головною ідеєю їхнього повернення було якомога довше протриматися і більше забрати з собою ворогів.
"Я навіть, коли їхала з Оману, покинула там свої речі і сказала, щоб моя подруга, коли я загину, все це продала і гроші передала мамі", — додала Оксана.
Пресофіцерка розповіла, що її побратим тоді був командиром батальйону, який базувався у Лисичанську на Луганщині. До його лав Оксана і доєдналася — 34 батальйон 57 бригади.
"Ми тоді стояли в Боровському, Тошківці, Новотошківці — це перед Лисичанськом. Ти їдеш і не знаєш, де є свої, чи захоплено ворогом — там уже немає зв’язку. Я вивозила поранених з Лисичанська, і треба було вивозити хлопців у Тошківку. Ти їдеш і не можеш зв’язатися з побратимами, чи вони ще там, чи вони відступили, чи їх вбили. А ти їдеш у той бік. Дорогою жодної своєї техніки. Щось там гримить та горить, сонце, дорога, а тобі страшно так, неначе тебе на обстріл виводили. Ти не знаєш, чого очікувати. Це найстрашніше", — пригадала військова.
За словами Оксани, вона також брала участь у контрнаступі на Херсонщині та в обороні Бахмута.
"На Херсонщині ми наступали, робилися переправи через річку, і їх постійно обстрілювали. Потрібно було проїхати в дуже вузькому місці. Також евакуація поранених через ці вузькі місця проходила. І це дуже перешкоджає роботі. Так само в Бахмуті. Коли ми зайшли, наші позиції були на тому боці Бахмутки. Міст уже було підірвано, були понтонні переправи, і дамба. І вони постійно були під обстрілами. Ти постійно вирішуєш, де переїжджати. Наявність цих водних перешкод дуже змінює тактику війни", — пояснила вона.
Чому вирішила стати пресофіцеркою
Як розповіла Оксана, зараз ситуація на фронті дуже змінилася. Вивозити поранених стало набагато складніше — тепер це на "100% чоловіча" робота, тому що травмованого треба витягнути й донести до автівки.
Тому жінка вирішила, що буде кориснішою в ролі фотографки. Вона перейшла в 53-тю бригаду на посаду офіцера зі зв’язків з громадськістю.
"Я можу про бригаду розповісти. Постійно каталася і знімала хлопців на позиціях. Зробила календар для 53-ї бригади. Я зробила цей календар, щоб 12 місяців — 12 підрозділів, аби нікому не було образливо", — розповіла військова.
Свої світлини Оксана подавала на конкурси і отримувала за них відзнаки й нагороди. Зараз її фотографії з фронту показують на виставках по всьому світу. Для однієї з таких, про жінок на війні, розповіла пресофіцерка, потрібно було знайти 20 героїнь.
"У нас у бригаді служать дві дівчинки, які були, коли повномасштабна війна почалася. Вони потрапили в полон, їх катували, потім обміняли. Зараз вони продовжують служити. Люда (одна з дівчат, які були в полоні, — ред.) розказувала, що в неї є тату тризуба під серцем. За нього її дуже били, і змушували здерти каменем. І вона це розповіла. На виставці не просто фотографія, а ще історії цих дівчат", — додала військова.
Що планує робити після перемоги
Після перемоги Оксана з чоловіком хочуть продовжити справу, яку вона розпочала ще до 2014 року, — побувати у всіх країнах. Тоді жінка встигла відвідати 41 державу із 200 запланованих. Крім цього, пресофіцерка планує знімати в Омані фільми про свої подорожі і випускати альбоми.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
