Машиніст блоку Віталій понад 20 років працював на Курахівській теплоелектростанції на Донеччині. На початку повномасштабного вторгнення, чоловік вивіз родину на Дніпропетровщину, а сам – повернувся на роботу. Як розказав Віталій Суспільному, армія РФ щодня гатила по станції артилерією, іноді – КАБами та ракетами С-300.
Детальніше про роботу під час війни — чоловік розказав в інтерв'ю Суспільному.
Як і коли почали працювати на Курахівській ТЕС?
Сам з Курахового. З 2002 року працював на станції, влаштувався слюсарем на димосмок. За три роки перейшов в котельно-турбінне відділення. З 2018 року працюю машиністом блоку.
Чому вирішили продовжувати працювати на початку повномасштабної війни?
Коли почалося повномасштабне вторгнення – вивіз родину і залишився там працювати. Бо вважаю, що я там не був зайвим.
Багато людей, які виїхали, казали нам: "Виїжджайте, обстріли. Нащо ви там сидите? Навіщо ви там?". Але все одно я знав і розумів, що мені потрібно годувати родину, потрібно бути на роботі. Займатися своєю особистою роботою – пусками, зупинками обладнання. Місто має жити, людям потрібно світло та тепло. Від нас це залежало напряму.
З якими новими складнощами в роботі зіштовхнулися з лютого 2022 року?
Складно працювати й знати, що коли ти прийдеш на роботу, якщо почнуть запускати блок – задимить труба й одразу почнеться обстріл. Якщо блок стояв, труба не диміла, більшість відсотків було, що обстрілу не буде. Тільки ми запалили котел, задиміла труба, бувало що пів години проходить і починається обстріл.
Емоційно було дуже складно, звісно. Усвідомлювати, що ти зараз прийдеш і якщо будеш пускати – буде обстріл. І хвилювався ж не тільки за себе, а й за своїх товаришів.
Загибель людей, мабуть, найстрашніше, що є. І поранені були, і загиблі. Я знав цих людей, особисто. Обстріли можна пережити, все це можна пережити. А людей не повернеш.
Як ховалися під час обстрілів?
Станція обстрілювалась дуже часто, дуже часто сідали "на нуль". В основному артилерією били — хаотично, незрозуміло. Були й ракети С-300, були й інші ракети. Авіабомби були.
Після першого прильоту в тебе є, грубо кажучи, як ми рахували, дві-три хвилини, якщо це артилерія. Чи то на перезаряджання, чи то на що. Є ось цей момент, час, аби сховатися просто кудись.
Ракета також. Чутно, що працює реактивний двигун, але це секунди.
На роботі я, як машиніст блоку, був в блоковому щиті. Він розташований в самій будівлі. Тобто, це більш безпечно. Якщо ракета попадає в основну будівлю, я – як в ще одній будівлі. Я захищений. Але все одно було і скло вилітало, і "блокову" трусило.
Чому, попри обстріли, продовжували працювати на станції?
Значущість була велика для міста, аби станція працювала. Бодай один блок. В зимовий період — опалення, світло. Це потрібно було однозначно.
Коли станція зупинилася, в основному після обстрілів, у мене сім градусів у квартирі було. Напруга низька, тобто тепловентилятор вмикаєш – він не наганяє температуру. Максимум я до 15 підіймав.
Чому вирішили виїхати з Курахового?
Місто обстрілювали, доволі таки часто. І в основному це також артилерія. Зараз там звісно вже просто щоденні обстріли КАБами, артилерією, постійно літають ці дрони. Там зараз набагато все складніше. Люди сидять в підвалах.
Страх був завжди. І у ремонтників, і у вахтового персоналу. Тому що все було непередбачувано.
Станцію ми на нуль посадили, усунули дефекти, підняли. Знову обстріл. Тобто станцію ми звісно намагалися всіма силами підіймати, ремонтувати. Робити все, що від всіх нас залежало.
Надія була на те, що зараз може щось налагодиться, щось поліпшиться. Перестануть обстрілювати, родини повернуться додому. Була якась віра до останнього.
Втім наразі з родиною перебуваю в Дніпропетровській області. Разом ми з дружиною працюємо. За два роки нарешті возз’єдналася родина, почали разом жити. Тут тихіше, скажемо так. Плюсів багато. Головне, що живі, здорові та разом.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
