31-річний Денис — командир роти 128 бригади Територіальної оборони Збройних сил України. Сам чоловік з Харкова та перший місяць залишався у місті. Потім евакуював родину та пішов до війська. З весни 2022 року він був командиром взводу, згодом — роти. Майже рік з побратимами захищав Старомайорське на Донеччині.
Про оборону населеного пункту та шлях від продавця авто до командира роти — Денис розповів в інтерв'ю Суспільному.
Ваша рота тримала оборону Старомайорського. Розкажіть про це
У нас з роти всі виходили поранені, жоден просто так не вийшов. Я вийшов тоді останнім, зі своїм заступником і ще одним бійцем. До цього всі, хто виходили з мого підрозділу, це були по факту поранені, ну або, на жаль, загиблі. Тому, тому ми навіть не відступали.
Майже рік ми в Старомайорську пробули, тримали до останнього. Ми там стрималися, на жаль. Тією кількістю людей, яка у нас була, то просто нас фактично задавили. В будь-якому випадку, навіть після того, як вони зайшли, ми ще тримали оборону. 27 числа майже все Старомайорське було окуповане. А з 5 числа були інтенсивні бої кожного дня.
Це було в травні 2024 року, декілька місяців, а вийшли ми звідти… На початку липня.
Ким ви були в цивільному житті, чим займались?
В цивільному житті я був менеджером з продажів. Ми займалися покупкою автомобілів з Америки, приганяли сюди, ремонтували їх і потім віддавали клієнтам.
Як для вас почалося 24 лютого, де ви були?
24 лютого я, от гарно пам'ятаю цей день, прокинувся десь о 4:00 від вибухів. Почались обстріли Харкова. Я сам з Харкова, тому з перших секунд я зрозумів, що почалась війна.
Зателефонував одразу знайомим з Одеси. Вони сказали, що в них також почались обстріли. Тоді два пазли зійшлись, і було 100% зрозуміло, що наступають противники по всьому фронту від півночі до півдня.
Близько півмісяця, я пробув там (у Харкові — ред.) і потім зміг вивести сім’ю.
Коли приєдналися до 128 бригади ТРО? Одразу стали командиром?
Пішов в ТЦК і став на облік. Там, по моїй професії, я закінчив військову кафедру, не було запитів. Потім мені зателефонували й запропонували пройти курси підвищення кваліфікації або перекваліфікуватися за іншою спеціальністю.
Я прийшов у військкомат, написав рапорт і поїхав до Львівської академії сухопутних військ навчатись. Але, на жаль, там на артилерію місця не знайшлось, скажемо так. І було запропоновано або йти в сапери, або в піхоту. Вибір був очевидним, я пішов навчатись на командира механізованого взводу.
Я потрапив до 128-ї бригади ТРО ще командиром взводу. Десь рік пробув на цій посаді. І потім, у травні 2023 року, мені запропонували цю посаду. Я погодився. І донині я являюсь командиром роти.
Що важливо для командира?
Якщо командир не на позиціях, по-перше, це немає управління ніякого. Якщо командир сидить за 10-15 км і він не відчуває те, що відчувають хлопці. Якщо він поруч зі своїми побратимами, зі своїми підлеглими, то йому краще видно, що їм потрібно. А саме, як треба обладнувати, захищатися, ворога нищити тощо. Тому я майже весь час був на позиціях.
Були дні, коли давали мені змогу вийти відпочити на два-три дні й повернутись назад до хлопців. Якщо брати кількість днів, то, можливо, я був на позиціях у два або в три рази більше, ніж інші. Своїм хлопцям я давав час відпочити, відновитись, у них там було і три-чотири дні. Можливо це допомогло їм краще тримати оборону.
Самі основні населені пункти, де ми брали участь, де ми воювали, це були Макарівка, Старомайорське та Рівнопіль. За останній були запеклі бої, хоча того села, скажемо так, одна вулиця і п'ять хатинок. Втім бої були досить інтенсивні, багато було втрат зі сторони противника, і у нас. Дуже важко було утримувати ті території, які ми відбили, тому що у ворога кількість артилерії набагато більша, снарядів набагато більше. Вони майже 24 на 7 відпрацьовували по позиціях, де ми знаходилися.
Що вас мотивує продовжувати?
По-перше, ми на своїй території, ми знаємо, що ми захищаємо. Ми воюємо за своїх близьких, за свої сім’ї, за нашу державу, а ворог воює за гроші. Тому у нас є сенс, а у них — нема. Вони про просто найманці, які заробляють кошти на крові українців.
Я хочу закінчення війни, перемоги, і ніяких мені підвищень не потрібно. Якщо є така змога відмовитись від посад, від звання, я залюбки це зроблю й повернусь до сім’ї, додому. Але поки немає такої можливості, доводиться завжди самовдосконалюватись, навчатись самому й навчати інших. Якщо є необхідність стати на посаду, то треба нею користуватись для того, щоб в майбутньому вдосконалюватись і всіх нас вести до перемоги.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
