Жителька Дніпропетровщини Юлія Римаренко — сержантка 93-ї окремої механізованої бригади "Холодний Яр". За сім років служби вона пройшла ротації на "гарячі напрямки", захищала Сумщину під час повномасштабного вторгнення та вижила після підриву на російській міні.
Про службу на "нулі", про найстрашніші дні обстрілів та поранення — читайте в матеріалі Суспільного.
В цивільному житті Юлія 10 років займалася обліком та аудитом, але після декрету вирішила долучитися до ЗСУ. На той час її доньці було півтора року. На початку повномасштабної війни жінка була на Сумщині біля кордону з РФ. В Охтирці, розповіла військова, її підрозділ зупиняв російські війська. Потім звільняли інші населені пункти, зокрема і Тростянець.
В червні 2022 автівка, в якій їхала Юлія, підірвалася на російській міні. Жінка пережила понад 10 операцій, ліва нога зараз коротша на чотири сантиметри від іншої. Також вона немає п’ятки.
Як Юлія долучилася до ЗСУ
— Військова я вже майже сім років. Пішла служити в 2017-му році. Тоді моїй дитині лише виповнилося півтора року. Я вийшла з декрету та пішла служити.
Моя цивільна професія — це бухоблік та аудит. Я 10 років пропрацювала по професії. Я хотіла себе реалізувати, не хотіла сидіти на місці.
З самого початку я планувала йти як фінансист, але тоді була заборона йти в армію не на бойові посади. Я поїхала вчитися на зв’язківця в “учєбку”, щоб потрапити в армію. Мені сподобалося і я вирішила не змінювати та стати зв’язківцем.
Який шлях пройшла в армії за сім років служби
— Починала я з посади простого зв'язківця, потім була командиром відділення зв’язку. В 2019 році я потрапила в піхоту і була командиром відділення в піхотній роті, потім повернулася до зв’язку, але в іншому підрозділі. І зараз я командир відділення.
Кожен рік була ротація. В мене чотири ротації були на Донецький та Луганський напрямки, всі вони були на “нулі”. Я не хотіла штабної роботи.
Найтяжчі ротації
— Найтяжчий напрямок, я вважаю, була Авдіївська промка. Саме тоді в нас були людські втрати. До того я не стикалася з таким. В нас не було людських ротацій за дві ротації до того.
Там відстані були набагато менші, ніж всюди. Там, де я була, це було 700 метрів до російських військових. Хлопці були ще ближче, 40 метрів на тому напрямку. Були постійні обстріли. Ми жили на промці в закинутому автопідприємстві, там був закритий двір і туди постійно прилітало.
Де зустріла повномасштабну війну і як підрозділ Юлії стримував армію РФ
— Повномасштабне вторгнення я зустріла в Сумській області під Охтиркою. 23-го лютого мій підрозділ виїхав на кордон Сумщини. Ми мали зайняти оборону, бо ситуація була не стабільна. Але ми трохи не доїхали до кордону. І перші в Охтирці колони військ РФ зустрічав саме мій підрозділ.
Наш психолог підійшов до мене та попросив, щоб я підійшла до хлопців та сказала якісь мотивуючі слова. Бо від дівчини це звучить трохи інакше. Мої хлопці знають мене, мій характер. Я тоді підійшла та сказала: "Чого ви намотали соплі на кулак? Зібралися!".
Заходила перша — їхня розвідка. Бо перший полонений, якого я везла, він був з документами розвідника.
На жаль, ми спалили першу машину, яка повністю була забита російською технікою та документацією. Вона просто згоріла вщент.
Той полонений, який був в нас, він такий був синенький, руки трусилися. Коли ми розбили колону, саме в його машину прилетіло, командир загинув, а його викинуло з автівки. Він два дні блукав навколо Охтирки. Він був такий замерзший, трусився, казав: "Можна мамі зателефонувати? Я нічого не знав, нам сказали, що ми просто їдемо". І вони всі так казали спочатку.
Які завдання виконувала під час боїв на Сумщині
— Потім ми переїхали в Велику Писарівку, це прям на кордоні з Росією. Зараз її рівняють з землею. Ми там простояли два тижні. Я на той момент була операторкою коптера. Доводилося літати прям над кордоном, бо ми дивилися, чи не заходять ще колони зі сторони Росії.
Ми залишилися в Сумській області, але нас перекинули і ми відбивали Тростянець. У перший тиждень ми відбили маленьке село Смородине. В Тростянці стояла перша танкова кантемирівська дивізія і ми відбивали Тростянець.
Я в армії спробувала дуже багато професій. Наприкінці 2021 року мені запропонували вивчитися на оператора дрона і я скористалася цією можливістю. Коли я повернулася, з дронами було важко. В мене не було коптера, але я вміла керувати.
Під час повномасштабної мені зателефонували друзі. 26 лютого вони передали коптер. Вони скинулися, купили, привезли сюди в частину, з частини привезли на Сумщину і я літали вже своїм коптером.
Під Тростянцем основною задачею було — дивитися, чи виїжджає російський танк в нашу сторону. Треба було дивитися, куди виїжджає, коли виїжджає, коли працює. Плюс ми шукали коптером, в них посеред міста стояли чотири "Мсти"Самохідні гаубиці, і вони з них обстрілювали наші позиції. Ми виявили їх біля вокзалу, наша арта тоді добре відпрацювала.
Про страх під час війни
— Найстрашніше, що я відчула, це авіація. Вперше це було в Охтирці, тоді її сильно обстрілювала авіація. Ми були біля нафтобази, сиділа в будинку, тоді вперше побачила, як згинаються стіни. Влучили в нафтобазу, це десь метрів 500 було, і я бачила, як будинок зжався та розжався.
Для нас, під час ротацій, було страшно, коли 120-й міномет стріляв. Бо то було прям ого. Але коли авіація лягає, коли відчуваєш це фізично, трошки так пробирає.
Підрив на російській міні, десятки операцій та реабілітація
— Отримала поранення в червні 2022 року. Їхали дорогою, якою їздили завжди, і наїхали на протитанкову міну. Точніше, це була протитанкова міна, яка спрацьовує від зміни магнітного поля. Ми над нею проїхали й вона вибухнула в мене під ногами. Це була міна, яка закидується з РСЗВ в тил.
Ми не знали, що це була протитанкова міна, бо вони лише почали це використовувати. Ми по цій дорозі їздила кілька разів на день і вона була не замінована.
Мене витягли з палаючої автівки, я була єдина, хто отримав такі тяжки травми. Мене майже одразу звідти евакуювали. Мій водій побіг, ми були на передніх позиціях і там був кілометр, він побіг до хлопців, а я чекала його в посадці біля цієї дороги.
Загалом я пройшла вісім шпиталів. Зараз, в мене немає п’ятки, немає таранної кістки, замість них стоїть титановий штифт майже від коліна до п’ятки.
Мені пощастило, що мені врятували ногу. Спілкувалася з тими, хто має такі ж поранення, як в мене, у них всіх була ампутація. Ми довго шукали лікаря, який погодиться зібрати мою ногу. В Європі одразу сказали, що ампутація, а в Києві, в Інституті та ортопедії мені зібрали ногу.
В мене була на правій нозі одна операція, а на лівій було 10 операцій. Після операції в Києві, мені ще робили пластичну. Не вистачало трохи шкіри, на п'яті була просто дірка з якої стирчала кістка. Довелося пересаджувати з ікри шкіру.
Я дуже відповідально поставилася до своєї травми. Я цікавилася всім, що мені роблять, збирала всі документи. Я розумію, що мені жити з цією травмою.
Наразі, ліва нога коротша на чотири сантиметри, від цього в мене кульгавість.
До свого реабілітолога я прийшла на милицях не ступаючи на ліву ногу. За три місяці я ходила вже з однією милицею ступаючи на обидві ноги. Я не можу сказати, що буду повністю мобільна, бо в мене зафіксована стопа ліва, вона ніколи не буде рухатися повноцінно.
Про жінок в армії, побут та як створювала собі затишок на передовій
— Я в цілому вважаю, що в армії служать лише два типи людей — психи або дуже позитивні люди. Я поки прираховую себе до дуже позитивних людей. Мене не змінила ніяк ні армія, ні повномасштабне вторгнення.
В нас зараз є дуже багато класних дівчат, які воюють, виконують обов’язки на рівні з чоловіками, можливо, навіть десь більше.
В плані побуту, я завжди любила комфорт. В армії я ставилася до цього філософські, я оточувала себе тим комфортом, який був.
Я на ротації возила з собою кавомашину. Я знала, що сиджу десь на териконі біля Волновахи і якщо в мене не буде кави гарної, то я везла кавомашину. В мене були сиропи, цукор. До мене приїжджали хлопці попити кави на терикон.
Мені 35 років і в мене вже є трохи сивина, але хочеться мати гарний вигляд. Під час ротація я купувала фарбу і мені мої хлопці фарбували волосся. Плюс під час повномасштабного вторгнення я вже нарощувала собі вії в Лозовій.
Ти грієш літрову чашку води, розбавляєш її в пляшці з водою, десь півтора літра і обмитися ти завжди можеш. Не дивлячись, що це березень і на Сумщині лежить сніг по коліно.
У цивільних неправильне сприйняття військових. Вони вважають, що ми 24/7 лише щось робимо. Я, наприклад, замість сну сиділа та пиляла собі нігті. Ти завжди можеш сам зробити вибір.
Як переживає поранення
— В мене неповнолітня дитина, я можу написати рапорт і за два тижні мене звільняють. Це повністю мій вибір бути там. Тут є момент, що я сама по собі сильна характером людина. Я стресостійка. Тут треба прийняти, що це вже трапилося. Якщо я буду страждати, від цього нічого не зміниться.
Я просто звикаю до цих реалій. Далі буде видно. Я сподіваюся, що лише буде в кращу сторону змінюватися.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
