Сергій Васильченко працює поліцейським понад 20 років. За його словами, у 2014 році він обороняв будівлю міністерства внутрішніх справ у Луганську, а у 2022 захищав будівлю поліції у Сіверськодонецьку. Також допомагав евакуйовувати людей та розвозити гумдопомогу. Зараз чоловік живе та працює у Дніпрі.
Про своє життя та роботу — Сергій Васильченко розказав в інтерв'ю Суспільному.
Звідки ви та як почалася ваша служба у поліції?
Народився в селі Покровське Троїцького району Луганської області. Потім родина переїхала до Станичного району Луганської області. У 1997 році прийняв для себе рішення вступити до лав тоді ще міліції й поступив на навчання на перший факультет Харківського університету внутрішніх справ за спеціальністю слідчий.
У 2001 році прийшов служити у міліцію і так з того часу продовжую служити в поліції по теперешній час
Працював я у головному управлінні Нацполіції Луганської області з самого початку, направлявся з Луганського райвідділу і службу ніс весь час у Луганській області до 2014 року.
Як ви пам'ятаєте події 2014 року? Де ви тоді були та що робили?
У 2014 році я працював у внутрішній безпеки міліції, яка знаходилась у головному управлінні внутрішніх справ. Під час тих подій я як раз знаходився там, заступав на охорону адмінбудівлі. Спостерігав через вікна як нас оточували чоловіки зі зброєю, після чого захватили Службу безпеки України, ми знаходились ще там. Потім була команда виїхати всім на підконтрольну Україні територію
Переїхав у Сіверськодонецьк і до 2022 року працював у Сіверськодонецьку.
Яким було для вас повномасштабне вторгення армії РФ? Де ви тоді були?
У день повномасштабного вторгнення я був на чергуванні у службовому кабінеті й інформація прийшла вранці. Оголосили тривогу, ми отримали зброю і продовжили нести службу. Після 2014 року шоку і розгубленості не було, ми отримали зброю і виконували вказівки й команди керівництва.
Як ви евакуйовували людей та відвозили гуманітарну допомогу у прифронтові селища:
У Сіверськодонецьку ми заступали на охорону адмінбудівлі своєї й патрулювали вулиці, організовували чергування на заяви громадян. Також доставляли гуманітарну допомогу громадянам, які були в цей час майже всі у підвалах будинків
Нам адреси казали на гуманітарній допомозі, куди волонтери не змогли доставляти, відмовлялися, де було вже небезпечно.
Нас там обстрілювали постійно. В нас декілька раз влучали в приміщення, де ми знаходились, воно частково було зруйновано. Смерті боїшся, коли далеко від неї, а коли ти там, то це все розуміється трохи по-іншому, це наша служба була, ми виконували свій обов’язок
Єдиної безпечної дороги немає, тому ми кожен раз міняємо маршрути — це збільшує шанси вижити й доставити гуманітарну допомогу жителям Луганщини
В Бахмут ми переїхали під кінець 2022 року. Там ми займались доставкою гумдопомоги вже в Лисичанськ. Там в нас знаходився хаб, яким займалася адміністрація військово-цивільна Луганської області. На вантажних автомобілях ми доставляли муку, воду та гумдопомогу. Також займались евакуацією громадян звідти. Коли було небезпечно, то в ДСНС є спецавто броньоване, вони одягали людей в бронежилети, каски й вивозили більш-менш на безпечну територію в район Сіверська. Ми туди під'їжджали автобусами цивільними й забирали людей, а спецавтомобілі поверталися і вивозили інших.
Як ви переїхали до Дніпра?
На теперешній час майже вся територія Луганської області окупована, тому саме на цей час ми вже не їздимо. До цього ми несли службу ротаційну у складів зведених загонів в місті Лиман. Я їздив на територію Луганської області, також доставляв гуманітарну допомогу, вивозили громадян, евакуйовували. А зараз живу у Дніпрі.
Які плани на майбутнє? Про що зараз мрієте?
Є мрія повернутися до мого рідного селища, де я народився це село Покровське Троїцького району Луганської області та в Сіверськодонецьк, де я останні 10 років мешкав.
Автор: Даниїл Ніколаєнко
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
