Чоловік Вікторії Глазунової з осені 2022 року воював у Бахмуті, в січні 2023-го військовий помер від отриманих у бою поранень. Олегу Гасіну було 38 років. У цивільному житті він працював на підприємстві та ніколи не служив в армії. Дружина військового розповіла Суспільному: він розумів, навіщо йде на фронт.
У Бахмуті чоловік брав участь у важких боях, каже жінка. Після поранення Олег лікувався у шпиталі Дніпра, там Вікторії він запропонував обвінчатися. Про те, що чоловік замовив каблучку для неї, вона дізналася лише після його смерті.
Молодшій доньці Вікторія досі не може розповісти, що тата немає. Зараз жінка знаходить підтримку в спільноті, яку створили дружини загиблих військових. У групі вже більше ніж півтори тисячі учасниць. Жінка каже: хоче, аби їхня кількість не збільшувалася.
Про Олега Гасіна та його шлях до фронту
– Розкажіть про свого чоловіка.
– Мій чоловік загинув під час повномасштабного вторгнення від ускладнень поранень, які він отримав в Бахмуті. Він помер в лікарні Дніпра через 72 години від зараження крові.
Він працював машиністом тепловозу на "АрселорМіттал Кривий Ріг". Він не служив в армії. Як тільки прийшла повістка, він пройшов медкомісію і чекав, поки його викличуть.
– Що він вам казав перед тим, як піти на фронт?
– Він вважав, що це його шлях. Він розумів, куди йде та навіщо. Він не розумів, як буде дивитися в очі важкопораненим друзям, родинам загиблим, вже на той момент, тим, що щось втратили. От як? Він був порядною, дуже чесною та справедливою людиною.
– Куди він потрапив?
– Це був листопад, його забрали в 93-тю окрему механізовану бригаду. Гордо надсилав мені фотографії з присяги, з автоматом. Розказував, як вони каталися на БТРі, навчання. Я ж, зі свого боку йому казала, що найголовніше – тактична медицина, амуніція. В нього до автоматизму було доведено накладання турнікету. Він розумів, як він накладається, і це його врятувало. Я не можу зараз вже казати, що врятувало життя, але він загинув не одразу лише завдяки цьому.
Він одразу потрапив в Бахмут. Була позиція перед Бахмутом, там вони кілька днів були. Той Бахмут змінив його назавжди. Важкі бої. Я знаю про всі бої, які він пережив. Це був район М’ясокомбінату, я вже зараз це можу не приховувати. Він бачив, як гинуть люди.
Про Бахмут та поранення
– Як він тримався?
– Мотивація там була єдина те, що він бачив, що вони творять і що вони зробили з Бахмутом. В Бахмуті вже, і в госпіталі він писав невластиві йому повідомлення про те, як він мене кохає та цінує. Я лише зараз розумію чому. І дуже часто їх прочитую. Це такий своєрідний діалог.
Йому дуже пощастило з командиром взводу. Ми тепер з ним спілкуємося. Так сталося, що він тоді ще раз був поранений з Олегом, поранений був після. Я допомогла йому з операцією. Він приїжджав до моїх дітей, в мене є підписаний прапор дітям “Донькам "Далі" від бойового командира "Кеда". Повірте, в моїх дітей підписаний прапор Залужним і для них це рівноцінні та однакові прапори.
– Чому позивний “Далі”?
– Був позивний “Далі”, бо йому подобалися картини Сальвадора Далі. Він мріяв бути художником в свій час. Він дуже гарно малював, залишилися вдома його незакінчені роботи, які вже ніхто не буде закінчувати. Він був неймовірно талановитий.
В мене в чоловіка було довге волосся, маса татуювань, пірсинги, борода з намистинками – тобто, виглядав він, як типовий фашист, нацист, на думку тих, хто живе за поребриком.
– Що він розповідав про Бахмут?
– І я і він розуміли, що виходу звідти немає. З роти чоловіка вийшов один чоловік. За 2,5 тижні зайшло 106 бійців і вийшов один. Всі інші або загиблі або важко поранені, або, на сьогодні, безвісти зниклі. Бо тіла не евакуйовані через штурмові дії. Такою страшною ціною, такими страшними некрологами, такими втратами нам сьогодні дається свобода та можливість жити.
Дружба там інакша. Там люди стають рідними за одну годину. Але, нажаль, дізнатися наскільки він був рідними зі своїми хлопцями, я не можу. Всі з його позиції загинули, окрім командира взвода. Я знала їхні позивні. Я з’ясувала все покроково, що з ними та як, вже після того, що сталося.
Я спілкуюся з багатьма дружинами. У мене є мрія фантастична: встановити тих 106 людей, які туди пішли, і написати книгу пам’яті. Не лише тому, що це рота мого чоловіка, мені хотілося, щоб взагалі так було.
– Як отримав поранення?
– Його витяг командир взводу, будучи сам поранений. Я знаю обставини, як взагалі вони там вижили. Бо в якийсь момент, коли вони вже вдвох були поранені, їх затягують під приватний будинок, там якийсь навіс для автомобілів. І туди прилітає 120-й снаряд. І всі по рації кажуть, що там всі 200-ті. Під’їжджає капсула на евакуацію. В той момент хлопці піднімають чоловіка і між ними пролітає снаряд і влучає в ворота. В нього були не важкі поранення, в нього були мінометні уламки і пневмотораксПневмоторакс — скупчення газу (найчастіше, повітря) у плевральній порожнині з одночасним підвищенням тиску в ній, внаслідок чого відбувається поступовий колапс легені.. Для Бахмута це навіть легко. Я встигла з ним пробути в госпіталі і розпочався гострий сепсис.
Про лікування та пропозицію обвінчатися
– Як він себе почував в шпиталі?
– Він жартував, ми сміялися, ми щось одне одному казали. Він мені в госпіталі запропонував обвінчатися. Я себе завжди буду сварити за те, що я не сказала тверде так. Кажу: "В тебе ж не контузія, про що ти? Давай ти спочатку одужаєш і потім поговоримо".
Обручку я отримала після його смерті, яку він мені замовив. А сережки, які йдуть до неї, одну з них я загубила в госпіталі і він помер з нею в руках.
– Як дізналися про обручку?
– Я зайшла в Інстаграм та побачила переписку з комерційним акаунтом. Був лише 15-й і 16-й розмір. І він попросив надіслати за цією адресою, він її сплатив. І обручку я отримала після (його смерті – ред.). Відверто, такі собі почуття від подарунків з того світу. Дуже часто чую, що я маю її зняти, бо я вже не дружина.
– У вас є діти?
– У нас двоє дівчаток. Молодшій 2,9 рочки, а старшій ось було 18. Старша донька в мене від першого шлюбу і чоловік завжди мені казав, можеш мені не вірити, але я вважаю її своєю.
Я досі не знайшла відповіді на питання де тато. Я кажу, що тато на роботі. Ну, поки. Вона ще не розуміє в такому віці, що таке життя, а що таке смерть. Я кажу, тато поїхав, тато десь, тато по роботі, тато по справах. Вона все рідше питає.
"Єдине, що хочеться чути: “роби так, як тобі легше”
– Як заспокоюєте себе?
– В мене була подарована лялька вуду з трофейної форми снайпера, який працював в тому секторі. Я знаю, за яких обставин та істота загинула, якою смертю. В нього була додаткова форма в рюкзаці. Там в комплекті петля, набір голочок. Нам вдалося встановити його рідних і я сподіваюся, що колись я доведу їх до істерики. І я маю на це право.
В якийсь момент я зрозуміла, що я просто не справляюся. Бо мені всі казали, що мене розуміють, а насправді не розумів ніхто. Бо мене може запраз зрозуміти лише та дружина, яка теж це переживає.
Зараз не згадаю, як я дізналася про спільноту дружин “Ми разом”. Та токсична підтримка іноді зводила мене з розуму. Спільнота закрита. Ми бережемо самі себе від шахраїв, від людей, які знають все та кому, що робити. Я написала одній із адміністраторів. Таня зі мною говорила. Таня і Оксана, це дві дружини, які створили цю спільноту. Ми багато тоді говорили про мого чоловіка. Мені вкрай було важко говорити.
Це було в лютому місяці, коли я доєдналася і вже через певний час, створили криворізький осередок. Де є не тільки спілкування, а є обмін досвідом. Це те місце, де ти можеш спитати пораду, в нас є там різноманітні види допомоги. Ми зустрічаємося.
Запрошуючи в цю спільноту двох різних дівчат, потім з часом виявилося, що їхні чоловіки загинули в Кремінній в один день. Вони були з різних штурмових бригад. Кремінна – це три кілометри квадратних. Це був, скоріш за все, один бій.
– Про що там спілкуєтеся?
– Іноді говоримо про дітей, говоримо про те, як кого накрило і про якісь відкати. Завжди є з ким поговорити під час довгих повітряних тривог, атак шахедів. Мене там ніхто не знецінює, мені там ніхто не каже, що герої не вмирають, бо, пробачте, вони вмирають і ми це бачимо. Мені ніхто там не каже триматися та жити далі, жити заради дітей, "ти молода і ти скоро собі когось знайдеш". Мені не дають всіх цих порад.
Єдине, що хочеться чути: “роби так, як тобі легше”. От цей вислів я чула від свого друга і під час організації похованні і під час самого поховання. "Вік, ні на кого не дивися, роби так, як легше". І це я кажу іншим. Бо кожна з нас різна.
– Як себе почуваєте?
– Я зараз з вами сиджу така спокійна, розмовляю, а через годину в мене там щось відбудеться і я буду ледь дихати. Плачу іноді. Якби я не трималася, щоб я там не говорила, ніхто не знає, що відбувається по ночах. Я не знаю, чи можна впоратися з тим, що ти з його літніми батьками, з молодшою донькою на кладовище. Чи можливо взагалі дожити до того, коли це буде сприйматися якось, не буде боліти, не буде щемити. Іноді просто спустошена, не розмовляю і добу лежу, дивлюся в стелю. По-різному.
Під час поховання, коли перед тобою стоїть труна з коханою людиною і тобі кажуть, що герої не вмирають. Хочеться запитати: “а це що?”. Бо вислів вирваний з контексту. Там "герої не вмирають, вони повертаються на небо”.
Я просто не можу відпустити, я не готова його віддати вічності, я ще не усвідомлюю. В нього була відкрита труна, але я продовжую чекати, як би абсурдно це зараз не звучало. Я не розумію, що я більше його ніколи не побачу. Десь в мене є надія, що я тут побуду, одна поживу, щось зроблю, а він потім з’явиться, і все буде як раніше. Я не готова віддати його, усвідомити, що так буде завжди.
Як припинити кохати людину? Для того, щоб кохати, не обов’язково, щоб людина була жива, як виявляється.
– Яка у вас зараз мрія?
– Дуже хочу дожити до того дня, коли кількість учасниць цієї спільноти буде сталою. Коли настане велика перемога і просто вони перестануть додаватися. Це не дівчата, які в якомусь пабліку. За кожною з нею стоїть така сама історія. Історія шаленого кохання, історія батьківства, історія життя, і в кожної один фінал. Зараз нас півтори тисячі й від деяких історій пробирає до кісток. Ми маємо триматися за повітря. Ми маємо прожити життя гідне їх смерті. Якщо десь там хтось платить життям, то вже тут ми маємо бути гідними цього.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
