24-річний захисник Маріуполя з Дніпропетровщини, морпіх 36-ї бригади Михайло Ротар, пробув у російському полоні дев'ять місяців і два дні. Потрапив туди у травні 2022 року під час боїв за “Азовсталь”іль. Спочатку росіяни утримували Михайла на тимчасово окупованих територіях, а згодом перевезли в Росію.
Про бої за Маріуполь, прорив на "Азовсталь", полон в Оленівці, ув’язнення у Волгоградському СІЗО, повернення додому, реабілітацію та про те, якою бачить перемогу, – в інтерв’ю Михайла Ротаря Суспільному .
У російському полоні морпіх схуд на 15 кілограмів, бо полонених катували та погано годували. В ув’язнені Михайла гнітила думка, що він не може зв'язатися з рідними, ба більше – захистити їх, адже його Апостолівську громаду обстрілювали. Про те, що їде на обмін, не знав до останнього.
Михайла звільнили з полону 16 лютого 2023 року, після чого він проходив реабілітацію. Додому повернувся 10 квітня. Нині вже збирається повертатися до побратимів назад у стрій.
Про повернення з полону
– Два місяці минули після повернення з полону. Якими вони для вас були? Як проходили реабілітацію, як цей час пройшов, з користю для Вас?
– Ці два місяці пролетіли так швидко, що не встиг навіть оговтатися, так швидко час пройшов. Курс реабілітації пройшов чудово, знайшли болячки, які показалися після утримання в полоні, а саме після поранень. Знайшли каміння в нирках, потім його видалили. Ннамагаються відновити чутливість нервових закінчень моєї лівої ноги, тому що я не відчуваю ще половину стопи, а так все чудово.
В мене 30 днів відпустки, які закінчуються, і я розумію, що не встиг набутися із рідними. Я повернувся до своєї матусі, бачу її перші зморшки, бачу сиве волосся. Розумію, що це через мене, через стреси. Я не можу повернути час: не можу вже захистити, заспокоїти, коли це було потрібно.
– Понад рік Ви не були вдома, якось змінилося місто, люди?
– Перше моє враження – здивувався, коли приїхав до нашої України, тому що наш народ змінився. Наша нація стала на правильний шлях – вона почала нарешті підтримувати армію. І я просто бачу, як наш народ бореться з ворогом спільно з армією, стільки всього вкладають. Я бачив як люди зустрічають полеглого воїна, я просто здивувався, що місцеве населення стало на коліна перед полеглим воїном і зустрічали його з почестями.
Коли я прийшов до армії у 2017 році, я бачив, що нашому народу не потрібна армія. І ці слова, що війни немає і ви просто за гроші стоїте на своїх лініях, і просто отримуєте заробітну плату за те, що стоїте в полях.
Військовий шлях Михайла та початок повномасштабної війни
– Вам 24 роки. Що спонукало 18-річного хлопця піти до армії?
– Я в армію рвався ще з початку вторгнення російського агресора – це початок 2014 року. Але мене не взяли, бо був ще занадто молодий (на той час Михайлу було 15 років – ред.). Як тільки закінчилося моє навчання в ліцеї, пішов до військкомату і сказав, що якщо ви мене зараз не забираєте, то більше мене ніколи не знайдете. І мені одразу дали пачку документів на руки і сказали: “Заповнюй, ми тебе беремо на контракт”.
– Ваші емоції, коли ви дізналися що ваше рідне місто обстрілювали?
– Я це казав своїй матусі, що я не просто так в армії, що якщо почнеться повномасштабна війна, – я буду перший, хто буде захищати наше місто. Але так вийшло, що я був під Маріуполем, потім потрапив до полону. І там вже по радіо чув як обстрілюють Апостолівську громаду. Я сидів і гриз нігті на руках, дуже переймався за свою родину рідних. Хлопці з мого міста теж йшли в бої, вони гинули, а я був не поруч.
Михайла після підписання контакту на проходження військової служби відправили до тренувального центру “Десна”, де він отримав кваліфікацію навідника БМП-2 та механіка-водія. Потім взяв відношення до лав 36-ої бригади морської піхоти в м. Миколаїв. І одразу після закінчення свого навчання поїхав до Миколаєва. 2 місяці був там, а потім поїхав на Маріуполя: напрямок Новоазовськ-Широкине.
Про прорив на Азовсталь
– Як ви пам’ятаєте прорив на Азовсталь, яким чином ви там опинилися, що це були за бої, оскільки в той час місто щільно обстрілювали, в тому числі крила авіація.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми були під селом Водяне. Ми там несли своє чергування. Ще за тиждень до 24 лютого нас почали обстрілювати артилерією, накривати наші позиції. І пішли перші піші прориви. Ворог намагався прорвати нашу лінію оборони, але йому це не вдавалося – це були контактні бої.
Потім вже на початку повномасштабної почала сильно працювати артилерія, в хід пішла авіація, тоді вже поїхали і танки. І в цей момент ми вже прийняли непогані бої в полях, завдали ворогу втрат. За наказом командира ми відійшли з полів до Маріуполя і зайняли кругову оборону міста.
Наша оборона тривала три місяці. Ворог поступово вибивав нас з позицій, і ми поступово відступали крок за кроком – назад. І перша лінія оборони наша була – завод Іліча. Там ми тримали кругову оборону. І 12 квітня наш командир бригади дав наказ, що ми будемо намагатися прориватися в бік Запоріжжя або, хто захоче – залишається в Маріуполі, і йде на “Азовсталь”.
Я тоді вже був 300-тий, поранений. Ми виїжджали останніми, і наша машина потрапила у велику вирву біля заводу. І вся колона поїхала, а ми залишилися, бо не могли продовжувати рух. Ми домовилися, що спустимося в підвал, а вночі будемо прориватися на “Азовсталь”. Але через деякий час на нас вийшов по рації радійник медичного взводу і разом з іншим військовим на двох машинах виїхали з “Азовсталі” посеред білого дня на завод Іліча, щоб нас забрати.
– Куди вас було поранено? Ви сказали, що вже були 300-тим.
– Осколкове поранення лівої ноги, в правій нозі в мене і досі уламок чималенький. Під лівим оком ще є уламок, але його видаляти не будуть, залишу собі на пам’ять. І потім було ще одне поранення, коли я вже був у полоні – це був другий теракт в Оленівці, поранило в шию. Осколок я вже витягнув сам.
"Азовсталь була останнім нашим прихистком свободи"
– Яким було життя на Азовсталі?
– Азовсталь була останнім нашим прихистком свободи. Це були кінцеві бої, нас затиснули. Ми чудово розуміли, що в нас немає іншого шляху – що ми будемо боротися до останнього. Нас командири заспокоювали, приходили психолог або самі азовці і розповідали, що наша країна намагається домовитися з ворогом, щоб нас дістати, але все марно. І що Туреччина намагається допомогти. А потім вже прийшло повідомлення, що президент України видав наказ, щоб ми склали зброю та здалися до полону, і що це тактичний хід, щоб зберегти наші життя. Ми здивувалися, набралися хоробрості, бо розуміли, що віддаємося ворогові до рук. І що буде далі – ніхто не знав.
– Росіяни намагалися зв’язатися з вами, з азовцями?
– Так, бували такі випадки. Вони присилали на телефони повідомлення, вони були кумедними. Писали, щоб ми здавалися до полону, обіцяли, що нам нічого не буде. Здайте своїх командирів, зброю тощо. Намагалися психологічно нас задавити. Але в них нічого не вийшло.
Про утримання в Оленівці та Волгоградському СІЗО
– Скільки днів ви провели в полоні?
– Я пробув майже 100 днів, дев'ять місяців та два дні в полоні. В Оленівці п'ять місяців і чотири місяці в Росії в Волгограді в їхньому СІЗО №2. Поки ми були в Оленівці, до нас поверхнево ставилися, не дуже лупцювали, не сильно знущалися, морили голодом. Росіяни намагалися звинуватити нас у тортурах, розстрілах росіян, що начебто в українському полоні над росіянами знущаються тощо.
А потрапивши до Росії, там вже ворог просто знущався з нас всіх. Там вже були тортури, яких ніхто не міг уникнути. Це фізична та моральна розправа. Те, що я запам’ятав, це коли мене двічі по шість годин допитували російські спецслужби. Катували, хотіли вибити з мене інформацію про склади, побратимів, азовців, Правий сектор.
Вони полюбляли включати нам російські пісні. В моїй камері в Росії було 16 людей, і росіяни цілий день могли різні патріотичні їхні пісні, гімн. Вони взагалі зациклені на Другій світовій війні, для них політ у космос був не такий значущий, як перемога у Другій світовій.
– В Оленівці та в СІЗО, ви були зі своїми побратимами?
– В Оленівці в бараці, який розрахований на 200 людей, нас було понад 750. Потім нас відбирали та розвозили людей по інших тюрмах. Там хлопці залишалися з моїх підрозділів, кого я знав, а в Росії вже сидів зі своїми побратимами. Згодом мене перевели до іншої камери, там вже були інші підрозділи, навіть цивільні люди. Росіяни утримували всіх, навіть знущалися так само з цивільних, як і з військових.
–На татуювання перевіряли?
– Так, перевіряли. В мене багато тату по тілу, але немає жодної патріотичної. Проте є черепи. Так ось за них мене лупцювали, наче це знак причетності до нацистів, що я фашист і вбивав їхніх людей.
– Що вас тримало в полоні, підтримувало?
– Коли потрапив в полон, зрозумів, що все одно стовідсотково я повернуся додому. І навіть в ув’язненні в Росії, після всіх знущань та катувань, мене й тримало те, що я надавав стільки обіцянок, і що маю їх виконати: що ти чоловік, пообіцяв, маєш дотриматися свого слова, тягни цю лямку, не здавайся та йди до останнього!
– Теракт в Оленівці, ви були в іншому бараці. Як ви пам'ятаєте цей день?
– Це росіяни зробили навмисно. На Оленівці були склади, вони їх готували: зачистили та зробили спальні місця, пояснюючи, що вже немає місць в бараках, а вони начебто чекали нових полонених. Згодом в один момент туди завели азовців, а за два дні в ночі ми почули декілька голосних вибухів. Вранці росіяни прийшли до нас і кажуть: хто хоче попрацювати, треба тіла ваших хлопців дістати, і я зрозумів, що щось не те. Я погодився, бо це ж наші, і коли ми підійшли до місця, побачили кров на асфальті: надавали першу медичну допомогу. Побачив перші чотири тіла, які лежали під парканом, вони були накриті білим простирадлом. Коли ми потрапили всередину, то я просто побачив згарище. Ми дістали 40 чи 42 тіла наших хлопців, це навіть були не тіла, а вуголь. Ми намагалися їх взяти, а вони просто розсипалися.
В Оленівці ще був один обстріл, під який я потрапив. Ми були на вулиці, над нами починає щось летіти, вибухати. Все навколо нас посипалося, біля хлопців впало. Одразу було п'ять поранених. Двоє – загинули. Це теж Росія обстріляла Оленівку, бо напередодні наші хлопці обстріляли і знищили військову колону армії РФ.
Про повернення до України, погрози росіян та перемогу
– Як ви дізналися, що повертаєтеся на Батьківщину?
– Я про це не знав до останнього, поки не почув нашу мову. 15 лютого 2023 року о другій ночі нас підняли, трьох в камері, і сказали вийти в коридор. Далі нас завели в кімнату, забрати наші речі, при цьому били. Потім на вулиці виводили людей маленькими групками. Згодом посадили в автозак і повезли кудись. Ми їхали годин шість. Весь цей час росіяни промивали нам мізки: розповідали, що начебто вони вже під Дніпром, що і Київ скоро їх буде.
В один момент зайшов російський полковник і почав розповідати, що от якщо вас поміняють, то змінюйте свою професію, беріть свої родини і виїжджайте з України, бо Росія все одно переможе, якщо ви ще раз потрапите в полон, то ми просто вас розстріляємо. Згодом нам замотали скотчем обличчя, зв’язали руки. Я думав, що мене перевозять в іншу тюрму, бо після двох допитів та детектора правди, в чомусь звинуватять.
Згодом нас пересадили в автобуси і ми їхали ще якийсь час. Зупиняємося, нам кажуть підняти руки вгору, розв'язали руки. Заходить чоловік і починає звертатися до нас українською: “Хлопці, піднімайте голови, не бійтеся”. Ми не повірили одразу, наче знущаються. Ми побачили у нього на бронежилеті прапор України, а у вікні я побачив, як росіяни йдуть повз нас, і я зрозумів, що це обмін. Нас пересадили в інші автобуси, і ми їдемо, бачу великий бігборд з написом “Ласкаво просимо до України”. І все, я розумію, що ми на території України.
– Існує думка, що війна з нас вже ніколи не вийде.
– Ця історія написана кров’ю, яку будуть пам’ятати всі. І це наша перемога, що така маленька країна дала відсіч грізному ворогу: 15-та армія світу перемогла другу. Це буде закарбовано у всіх наших поколіннях. Ми будемо пам'ятати це до кожного останнього загиблого, кожну справу, кожне розбомблене місто.
– Якою ви бачите нашу перемогу?
– Я вже бачу, як майорить український прапор на наших старих кордонах: під Луганськом, Донецьком, в Криму. Бачу, як хлопці повертаються до своїх домівок, їх зустрічають рідні. Перемога буде, і вона буде тільки за нами.
Читайте також
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
