До Дніпра приїхав театр «Маланка» з Києва, створений переселенцем з Луганська, автором і режисером Гіо (Георгієм) Пачкорією. Вистава «Украдене щастя» за класиком української літератури Іваном Франком відбулася в академічному молодіжному театрі. Усі ролі в ній, включно з чоловічими, грають жінки. Таке бачення цієї драми представив глядачеві режисер.
Гіо Пачкорія називає себе «українським грузином». Позаду у 28-річного чоловіка навчання на актора й режисера в Луганську та Києві, життя в окупації, гра на сцені, викладацька робота й зрештою – створення власного камерного театру.
Про все це, а також про те, де бере енергію жити й творити, – режисер розповів в ексклюзивному інтерв’ю Суспільному Дніпро.
Грузинська родина й не перша війна
Гіо Пачкорія народився й виріс у Луганську – в грузинській родині. Його батьки переїхали в Україну на початку 90-их, тікаючи від війни в Абхазії. У дитинстві, згадує Гіо, він не знав ні російської, ні української мов – вдома говорили лише по-мегрельськи.
За своє життя Гіо пережив вже не одну війну. 2008-го року, коли Росія напала на Грузію, він якраз був на своїй історичній батьківщині, бачив розпач родичів, які думали – виїздити чи ні. А 2014-го в Луганську, каже, все – ніби повторилося.
«У Луганську я вчився на актора в академії культури та мистецтв. Батьки, звичайно, цього не хотіли: «грузинська сім’я, який актор, у нас в родині не було акторів». Але я почав вчитися і вчився успішно – студент року, президентська стипендія, староста групи... І ось другий курс, 5 червня, урок з акторської майстерності. Подзвонили нашому керівникові: всіх розпустити. І вже 7-го числа нас з братом відправили в евакуацію – у Грузію до родичів», – каже режисер.
Про роботу в окупації: «А чи легко залишати свій дім?»
У жовтні 2014 року Гіо з братом повернулися до Луганська. Він був окупований «лнрівцями». Режисер каже: приїхав назад, бо дуже хотілося продовжувати навчання в академії. Тоді ж йому запропонували працювати в Луганському драмтеатрі, у тій частині трупи, що залишилася в захопленому місті. Водночас інша частина театру евакуювалася на підконтрольну Україні територію і відновила роботу в Сєвєродонецьку.
Гіо не приховує: в окупації він прожив і пропрацював чотири роки. Вистави відбувалися українською мовою.
«Можу говорити тільки про ті часи, коли я там був: в театрі ми все ставили українською. Не було такого тиску – говорити російською мовою. На той момент – не було. З жовтня 2014-го по квітень 2015-го року наша зарплата в театрі була – нуль. Але ми горіли, ми творили. Наш театр – це було місце, де завжди було світло. Але саме місто – воно було… Ніколи не думав, що у міста може бути колір, – але це був сірий Луганськ», – говорить Гіо.
На запитання, чи вважали його зрадником знайомі та колеги, які виїхали, відповідає так:
«Коли ти залишився в окупації, тебе легко обізвати зрадником. Але все не так просто. Це був знайомий сценарій для нашої сім’ї – війна, окупація… Коли мені кажуть: «Патріотично було б – виїхати», я говорю: «А чи не патріотично залишатися в окупованому місті й грати вистави українською мовою?». Інший аспект – а чи легко залишати свій дім, бізнес? Важко. Як би ми не говорили, що фізичне – неважливо. Багато хто там залишився не тому, що підтримує «ЛНР», а тому що в них там і квартири, і родичі…».
Атмосфера самого міста – тиснула, каже Гіо, і 2018-го року він вирішив виїхати на підконтрольну Україні територію. Оселився в Києві, вчився в магістратурі, став викладачем у школі акторської майстерності SPLASH.
«Ми вчили акторської майстерності людей – для життя й для сцени. Різні курси, майстер-класи. Люди приходили з різних сфер, було по 15-20 осіб у групі. За весь час через нас пройшло близько чотирьох тисяч людей. Це було місце енергії. Цей період, справді, був золотим – на відчуття щастя», – розповів він
Початок повномасштабної війни
24 лютого 2022 року Гіо був у Києві. Прокинувся від дзвінка батьків, які жили в Сєвєродонецьку. «Війна почалася, ми виїжджаємо», – сказала мама. Зовсім швидко мати з батьком приїхали до сина.
«Батьки приїхали в Київ того ж дня. У Києві ми пробули десять днів, а потім поїхали до Мукачева, до родичів. Там я працював, проводив онлайн-заняття. А в травні – повернувся. Потім повернулися і брат, і батьки», – розказав він.
Як з’явився театр і чому назвався «Маланкою»
Ідея створення театру з’явилися вже під час війни, влітку, каже Гіо. Назва спала на думку випадково.
«У червні 2022 року о четвертій ранку з моєю дівчиною ми спілкувалися. І я кажу: хочеться щось своє й українське робити. Мені це подобається – ставити українське. Щось таке булькнув: «Я б створив свій театр і назвав би його – Франко». Дівчина каже: «Та ні, може, інакше?». Згадалося слово «фіранка». А тоді – «Маланка». «Маланка» – це про те, що ми залишаємо старе й починаємо нове, це щось карнавальне, це про різні образи, це взагалі дуже театральне слово. І з того моменту ми почали працювати», – каже Гіо.
Перша вистава – феміністична
У новоствореного театру немає приміщення й фінансування: поки працюють на камерній сцені одного зі столичних театрів, існують за донати та власні кошти.
У репертуарі зараз одна вистава – «Украдене щастя» за п’єсою Івана Франка. Вона – феміністична. Усі ролі, навіть чоловічі, грають жінки.
«Я подумав: не хочеться робити класичну історію – про стереотипні речі, про любовні трикутники, про страждання. Наше завдання як режисерів – відкривати щось сучасне. Народилася ідея – розказати про жінку. І такий жанр з’явився – містична драма-колаж. А як це вийшло – побачить глядач», – розказав режисер.
Опісля Дніпра в планах театру «Маланка» – показ вистави в Миколаєві, Одесі та Львові, а потім, можливо, і закордоном. Загалом за рік колектив Гіо Пачкорія хоче створити ще шість спектаклів.
«У театр люди ходять, тому що їм потрібні почуття. Я кажу: коронавірус показав нам, що людям потрібна комунікація, а війна показала, що людям потрібна емпатія і комунікація», – говорить Гіо.
Де брати ресурс і "моменти посмішки"
Не вигоряти під час війни, говорить режисер, йому допомагають дві «банальні речі».
«Перша – коли я бачу, що люди посміхаються. Друга – коли я бачу, що люди щасливі. Навіть іду вулицею й бачу, що хтось зустрівся, поцілувався, хтось отримав подарунок, хтось вийшов із магазину щасливий... Дуже радію, як мала дитина. Усім би бажав би – ловити моменти посмішки. Коли ми кажемо – жити тут і зараз, треба не просто це казати, треба – жити тут і зараз», – сказав він.
Читайте також
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
