Євген — бойовий медик 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике поле». На фронті військовий з перших днів повномасштабного вторгнення. Армієць розповів: майже два роки пробув на Донеччині, згодом його перевели на Запорізький напрямок. Близько 22 місяці він провів у окопах.
Про бойову роботу та чи змінилася евакуація поранених за часи війни – Євген розповів Суспільному. Далі — пряма мова.
«Була остання крапля, коли влучили в школу в Харкові». Про рішення піти на фронт
Доєднався до війська я у лютому 2022 року. Якщо точніше, це було 27 лютого, як зараз пам'ятаю. Це якраз була остання крапля, коли орки влучили в школу в Харкові. І тоді вже я пішов до військкомату, записався.
Оскільки «срочку» я не служив, то відразу пішов у медики. Мені було байдуже: санітаром, медбратом — що скажуть, я робив. Тому що це хоча б трошки мені ближче, я це трошки розумію. Думав, що я буду чимось корисним у цій сфері. Відразу так воно пішло, і до сьогодні — виконуємо.
Основні напрямки — це Донбас. Ми були під Вугледаром. Там ми провели майже 22 місяці. Ну і потім уже на Запорізькому напрямку — понад рік.
«Бойовий медик, який ходить на чергування». В чому полягає робота
Тут (Запорізький напрямок, — ред.) більше я виконую кейсевакШвидка евакуація поранених військових з найнебезпечніших зон лінії фронту за допомогою переобладнаних позашляховиків або пікапів. На Донеччині я був бойовим медиком, який ходить на чергування, який з хлопцями ходить на завдання. Я ж вам кажу, майже 22 місяці я пробував в окопах. За цей час виходив, мабуть, один раз у відпустку на 10 днів і раз у два місяці на добу в баню. Все, а так ти завжди там. Я перший, хто стикається з пораненнями хлопцями в червоній зоні, і потім передаю їх на кейсевак.
«Каска була, як ґудзик. Він загинув». Про перший тяжкий випадок
Завжди, мабуть, запам'ятовується — це перші пораненні і 200-ті, загиблі побратими. І, мабуть, такі важкі випадки — це коли відразу масово. Це коли три або чотири поранених і різного ступеня тяжкості.
Перший тяжкий випадок, який карбувався у пам'яті, — зима, початок 23-го. Нам на КСПКомандно-спостережний пункт, це на Донеччині було, прилетіла «вісімдесятка» (снаряд, — ред.). Дуже невдало вона попала: в деревину, рикошет був, і осколками трьох моїх побратимів поранило. Перший, я не зразу зрозумів, у нього були травми несумісні з життям. Каску подивилися, а вона, як ґудзик: три дірки — він загинув. У другого було поранення по дотичній, так би мовити, в череп, і в руку. І в третього був перелом гомілки.
Тоді ще евакуацію було проводити легше, не так, як зараз. Не було такої кількості дронів, FPV. Вони тільки-тільки починалися. Ми швиденько вдало їх вивезли.
«Евакуація зараз стала дуже важкою»
З розвитком дронів оця, так би мовити, кілзона розширилась. Якщо раніше це була, в основному, лінія зіткнення і там від неї пару кілометрів, умовно до п'яти, були небезпечними, то зараз ця зона може розтягатися майже до 20 кілометрів. І раніше ми могли кинути на якийсь пікап, навіть без РЕБів, і, скажімо, швиденько вивезти хлопців.
Зараз уже так не вийде. Треба, щоб машина була броньована, з гарним подавленням дронів. І логістика, і сама евакуація зараз дуже стали важкими. Ну, і специфіка отримання поранень змінюється. Якщо раніше було більше поранень, скажімо так, коли хлопці виконували завдання і були на позиціях, то зараз — при ротаціях. Найчастіше це «мавіки», які літають, вони бачать, контролюють так само як і ми. Так що основна, скажімо так, проблема — це сама евакуація стала. Порівняно, ну, скажімо так, з 2022-го і до середини навіть 2024 року.
Поранення, мабуть, залишилися більш-менш такі самі. Більше додалося FPV з їхніми зарядами.
Було декілька прикладів, коли ми двічі на броньовій машині не могли доїхати. Нас «ждун» (дрон, — ред.) підловив, і бах-бах — нам довелося відходити, потім чекати моменти, потім, слава Богу, погіршилася погода трошки, включили подавлення, і зрештою ми хлопців вивезли. Тут немає такої прям якоїсь закономірності. Будь-який етап ротації і евакуації, майже доки ти до стабпункту не заїдеш, він завжди складний.
Медики, офіцерський склад — це основна пріоритетна ціль була завжди. Зараз ще додалося, що дуже сильно полюють одне на одного пілоти FPV, «мавіків». Завжди артилерія, як дізнаються, де сидять пілоти — до них туди вже летить все, що є.
«Найскладніше — коли виходить людину витягти, а потім вона помирає»
Морально найважче — коли, робиш усе, що можеш, але ти бачиш, що в нього травми, як то кажуть медики, трошки несумісні з життям. Ми боремося до останнього, не нам вирішувати, хто має жити. Тільки буває, якщо їх одразу троє, то тут пріоритети розставляти треба. Якщо ти бачиш, кому швидше можна надати допомогу, щоб ми не згаяли час. Але найскладніше — коли виходить людину витягти, а потім вона вже дорогою в кареті швидкої, або через тиждень-два в шпиталі помирає.
«Просто настав слушний момент». Чому пішов воювати
Буває, запитують: «А як ви зробили такий вибір, а чому так?» А який вибір? Немає ніякого вибору. Ти в себе вдома, ти свідомий громадянин своєї держави. А до тебе вривається ґвалтівник, вбивця, кат. Ну, який тут вибір? Тут тільки треба щось робити і все. Немає варіантів. Усе було виважено, обдумано, і дуже швидко. Воно просто, я так вважаю, настав слушний момент.
«Вистояти — це не мрія, це ціль»
Мабуть, багато хто із хлопців, і я так само, ми усвідомили, що до війни ми мало знали свою країну. Ми були там у Києві, в Дніпрі, у Львові, у Запоріжжі, Харків, десь там Ужгород. Десь третину тільки своєї держави знаємо. Тому, я дивлюся, мої побратими теж багато, перші там два-три місяці (після закінчення війни, — ред.) рюкзачок — і по тих місцях, які будуть не заміновані, де буде можна пройти, я думаю, трошки треба поподорожувати країною нашою. Це такі плани. Тим паче вже багато чого є для польової кухні, для всього обладнання. Тут навіть докуповувати не треба.
Зараз мрії на паузі. Я не зовсім люблю слово «мрія». Я ставлю цілі. Зараз я ставлю ціль бути максимально корисним, щоб ми швидше перемогли нашого противника. Тому і вся ціль нашої країни — наша перемога, нам вистояти. Це не мрія, це ціль, до якої ми поступово, хоч і повільно, але впевнено рухаємося.
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», що є частиною програми Voices of Ukraine, що входить до програми SAFE, яку координує European Centre for Press and Media Freedom. Проєкт Voices of Ukraine реалізується в межах Hannah Arendt Initiative. Проєкт не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить винятково погляди та інформацію, отриману редакцією
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
