Більш як пів року тому, 19 квітня, з російського полону до рідного Кривого Рогу повернувся нацгвардієць Владислав Кучеров. 24-річний чоловік пробув там понад три роки. Під час реабілітації він переніс кілька операцій: на ногах та носі. Аби покращити моральний стан, військовий пройшов курс антидепресантів. За його словами, перший час після обміну про полон було важко згадувати. Нині він вчить іноземні мови, здобуває фах барбера та хоче звільнитись із лав нацгвардії.
Про роки в російському полоні та реінтеграцію після нього військовий розказав у інтерв'ю Суспільному. Далі — пряма мова.
Потрапив у полон в Маріуполі, звідти перевезли до донецького СІЗО
В лютому 2022 року я виїхав на ротацію поблизу міста Маріуполь, там було селище, в якому ми базувалися і я там пробув пару тижнів. Почалось повномасштабне вторгнення і нам довелось зустрічати ворога в місті Маріуполь.
В ході одного з боїв я відбився від своєї групи, залишився сам, в мене тоді не було з собою рації, телефон був, але зв'язку ніякого не було. Я не міг зв'язатися зі своїми, до того ж я взагалі не мав уявлення, як виглядає Маріуполь, я ніколи там раніше не був. Я там просто загубився і не знав, що мені робити.
Я був в житловому будинку, переодягся в цивільну форму, бо я побачив з вікна, як біля будинку бігають вороги з білими пов'язками на руках й з автоматами. Я розумів, що далі мені нікуди йти і єдине на той момент, що мені спало на думку — переодягнутися і далі діяти за обставинами. Вони зайшли в під'їзд і сказали, що зараз буде типу евакуація цивільних і нас евакуюють до Російської Федерації. І я планував таким чином потрапити в Росію, а потім через Європу повернутися до України.
Мені вдалось їх надурити, я придумав, що я якийсь хлопець, вигадав собі ім'я інше, сказав, що живу в Маріуполі, що в мене після прильоту всі документи згоріли. Словом, наплів їм всіляких нісенітниць і вони повірили, пропустили мене через фільтраційний пункт далі. Але я погано почистив свій телефон, хоча мені здавалося, що я це зробив добре і вони знайшли одну фотографію, яка вказала на те, що я військовослужбовець.
Так я потрапив у полон, мене заарештували й повезли в СІЗО в Донецьку, де я пробув наступні чотири місяці у підвалі в одинарній камері. Там було дуже холодно, кожного дня я їв тільки одну буханку хліба і воду, якої давали скільки хочеш, але вона була максимально поганої якості — або з іржею або якась мильна, пити практично неможливо було, але доводилось.
Якраз у той час, коли потрапив я у полон, потрапили також всі мої побратими з Азовсталі. Я просидів в одинарній камері й ні з ним не перетинався. Десь через пару тижнів до мене в камеру підкинули Шона, він розмовляв тільки англійською. Він сам британець, у 2018 році, якщо я не помиляюсь, переїхав до України, тому що познайомився тут з українкою, на якій потім він одружився. Він приїхав в Маріуполь і з нею там жив і він пішов в армію служити й захищати нашу країну. І коли почалось повномасштабне він разом з іншими військовими зустрічав ворога в Маріуполі так само потрапив у оточення й пізніше в полон.
Потім мене звідти перевезли на Оленівку, де я пробув десь місяць і звідти мене етапували до Росії. Там я пробув до мого звільнення.
Перші роки в полоні, допити та побиття
Перший рік, коли я там був це взагалі безупинно, кожного дня, крім суботи й неділі, іноді й у суботу, приїздили ФСБшники й влаштовували допити. По черзі викликали на індивідуальну співбесіду в кабінет. Тебе в той кабінет вертухай заштовхує і вже ФСБшники в масках зустрічають, або з коліна, або з дубинкою, або хто ще якось. Ти падаєш й тебе починають бити та тільки потім тобі ставлять питання всілякі.
Найбільше їх цікавило, чи вбивав ти в Маріуполі цивільних. Їх навіть не цікавило, що ти там вбивав їхніх військових, це вони знали, розуміли. Як вони казали: “Ми сьогодні приїхали, ти нічого не згадав, ми в наступного разу тебе викличемо, побалакаємо, може ти щось згадаєш”.
Перший час у мене все тіло було чорне. В мене і форма моя була чорного кольору і в мене вона зливалась з кольором моєї шкіри. В мене повність ноги, ребра, руки, обличчя та все було просто чорного й фіолетового кольору, в опіках від шокерів...
Схожі один на інший день, як день бабака. Просто ти прокидаєшся, далі в "сніданок" — дві ложки каші, якийсь шматочок хліба і в принципі все. Потім ранкова перевірка.
Всі переміщення по СІЗО були рачки, руки підняті, як в колоніях суворого режиму. В такій позі ти вибігаєш з камери, вас на виході зустрічають вертухаї, спецпризначенці з дубинками та з шокерами. Б'ють хто, як хоче, потім ви там стаєте "зіркою" до стінки й вас починають знову бити. Це така процедура обшуку.
Перші сім місяців в нас був стоячий режим — були лавки в камері, але сидіти не можна було. Ти просто так стоїш в камері, з 6-ї ранку до 10-ї вечора і тільки можеш присісти на сніданок, обід, або вечерю. Іноді навіть і це не дозволяли. По поверненню у мене всі ноги були у венах, варикоз дуже сильний був. Мені робили операцію, зараз більш-менш нормально все.
Кожну п'ятницю давали читати книжки. Це була всяка фігня, типу про радянський союз, про колгоспи. Від нього просто нудить вже. Коли тобі кожну п'ятницю одне й те ж саме дають, ти не то що читати його не хочеш, а й просто бачити.
Перший рік чи півтора одночасно були й найважчими, тому що це був пік побиттів, знущань, допитів, катувань і цього всього. Втім через те, що це був тільки початок, була більша надія, що скоро це все закінчиться, тебе поміняють, ти повернешся додому і все. А потім воно все навпаки стало, останні рік-півтора, я навіть не можу сказати, коли було важче: на початку чи в кінці. В кінці ти втрачаєш будь-яку надію, ти вже тупо не віриш в те, що тебе поміняють. Саме страшне, це те, що ти не знаєш, коли це закінчиться, ти просто сидиш і чекаєш якийсь там день.
Я знав і був впевнений, що на мене чекає мама і сестра, мої рідні, друзі й тому я тримався. Якби не мама з сестрою, я б скоріш за все вже покінчив там з собою.
Про вірші, які писав у полоні
Перший вірш я написав якраз той, який я розказував по поверненню на камеру в автобусі, коли нас міняли. Я їх придумав й запам'ятав, тому що записати я їх ніде не міг. У мене єдиний варіант був: запам'ятати й по поверненню вийти та записати їх на папері, щоб вони збереглися. Деякі вірші були патріотичні, один я присвячував мамі, один про дівчину.
День обміну
18 квітня все було як зазвичай, я прокинувся в себе в камері, розпочався сніданок. Ми ж почали слухати, що там робиться в коридорі. А там називали чиїсь прізвища й казали “з речами на вихід”. Потім ми чуємо, як кроки вертухаї наближаються до нашої камери, відчиняється камера і називають прізвище моє і ще одного хлопця, з яким я, мабуть, найбільше в полоні просидів, Ростик звати.
Нас ведуть на другий поверх, в той кабінет, де проводились всі допити. Доходить черга до мене, мене заводять туди, я заходжу, мені кажуть вирівнятись. Я ж зі своєї похідної пози вирівнявся й мені сказали відкрити очі, а потім кажуть: "Ти наче хлопець адекватний, я тобі по секрету скажу, що ти їдеш в сторону дому”. В кабінеті лежала купа одягу різного: ЗСУшне, нацгвардійське — наша форма. Це було для мене дико. Вперше за три роки я побачив нашу форму... Такі дивні емоції — і радість, і хвилювання, щось незрозуміле таке. Показали мені це і кажуть "Вибирай що хочеш".
Нас всіх, хто на обмін їхали, я вже не пам'ятаю, десь чоловік 10-12 було. Хтось казав, що це етап стовідсотково, а хтось стверджував що це обмін. Після трьох років у тюрмі ти просто вже не можеш в це адекватно вірити, в тебе такий мандраж і ти боїшся, що зараз щось піде не так.
Наступив наступний день, 19 квітня. Нас привезли й ми чуємо, що поблизу нас десь звуки літаків, але знайомі, бо коли нас везли в Росію, також везли літаком. Нас заводять в якийсь ангар, ми заходимо і чую як там хтось розмовляє. На секунду голову підійняв і з-під пов'язки бачу, що там сидить багато військовополонених інших: 300-ті без ніг, навіть жінок бачив. І тоді я вже на 100% зрозумів, що це обмін.
Нас тоді повели, посадили в літак. Летіли ми десь години дві по відчуттях. Тоді я зняв пов'язку, повернув голову і бачу відчинений трап літака. На горизонті видно, як машини їздять і я бачу прямо навпроти літака припарковано багато карет швидкої допомоги. Я зрозумів, що скоріш за все ми зараз прилетіли в Білорусь на обмін.
Ми зайшли в ті автобуси й в кожного на місці був сухпайок. Я взяв звичайний шматочок хліба, який був в цьому сухпайку, він для мене на смак здавався наче якесь тістечко, такий смачний був...
Ми приїхали десь о 9 чи 10-й ранку до кордону. Ми побачили карети швидкої з українськими номерами, мені тоді хотілось плакати, якщо чесно. Ми їхали й бачили, як там на дорогу виходять люди з нашими прапорами, махали нам, було дуже приємно. Це просто місцеві зустрічали тих, хто повертається з полону.
Я в якоїсь медсестри чи журналістки попросив телефон і подзвонив мамі. Я їй сказав: "Мам, алло". Вона одразу впізнала мій голос, почала плакати казала, що дуже рада мене чути, я відповідав те саме. Казала, що всі мене чекають, що Шон мене дуже чекає, його обміняли наприкінці 2022 року і він коли вийшов ще написав книжку, про те, як він воював, як пройшов полон і я там один з героїв цієї книги.
Нове життя після полону
Багато чого вдалося переосмислити, змінити світогляд. Тепер, наприклад, я більше займаюсь спортом, кинув курити, не п'ю алкоголь. На багато моментів в житті я дивлюсь інакше. В тебе змінюються взагалі цінності, поняття про життя.
Зараз я ще попив курс антидепресантів, морально стало набагато краще. Коли більш-менш відновився, я навчився грати на барабанах. Зараз я навчаюся на барбера, хочу опанувати цю справу і спробувати попрацювати в цій сфері. Вивчаю зараз також англійську й чеську онлайн. Я планую звільнитися і далі навчатися працювати.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
