З села Богданівка на Дніпропетровщині, що за 14 кілометрів від лінії фронту, дедалі більше людей виїжджає через російські обстріли. За словами місцевих жителів, після однієї з нещодавніх атак по сусідній Межовій у селі не було світла майже два місяці. Також є перебої зі звʼязком та водою.
Як живуть у Богданівці ті, хто залишається, та чи збираються вони евакуюватися — дізналися кореспонденти Суспільного.
"Кожну ложечку шкода, не тільки будинок — і те, що в будинку". Місцева Ніна розповіла, як армія РФ знищує Богданівку
Де вибухи — чути: земля дрижить, і аж ліжко дрижить, вікна дрижать. Полопалися стіни у кутах, і верх полопався. Полопалося багато. Кожну ложечку шкода, не тільки будинок і те, що в будинку. Все жалко, бо все наживали своїми руками.
У нас прильот був у дім дочки, FPV. Дах пробило, 12 шиферин, двері й вікна.
Страшно, звісно. Страшно, а їхати нікуди в нас немає. Рідні немає на цьому боці ніде, щоб допомогли нам. Квартири дорогі дуже. В Першотравенську (Шахтарське, — ред.) одна внучка знімає — 8000, друга — 10 000, а третя — 15 000. Плюс комуналка. Де їх брати такі гроші?
Був магазин у селі, було два: господарський і продуктовий. Коли обстріли почалися, вони виїхали десь. Повантажили свої магазини. У нас людей майже не залишилося своїх тут. Повиїжджали.
Картопля своя є, цибулька є, помідори, перець садили, капуста є. Он у погребі — не пройдеш. І ми разом з ними, ховаємося.
Кури є, качки є, гуси ще є. Коза в нас є, козеня є одне, кури, гуси, качки, собачки є два. Котів немає.
Втрьох ми живемо в домі: чоловік, чоловіка брат на 19 років старший від нього і я.
У літню кухню, дві кімнати і веранда, переїхали в минулім році переселенці до нас. Дочка їхня приїхала, плаче, просить, каже: "У нас обстріли сильні, ракети прилітають, ніде батьків поселити. Будь ласка, можна?" Ну, вони тимчасово хотіли — так і залишилися у нас тут, рік живуть. Ми з них плату не беремо. Розуміємо, залишились без нічого люди. Вони нам допомагають, ми їм допомагаємо чим можемо. Вони з села Сухі Яли на Донеччині. Вже там окупували їх.
"Вони мені, як батьки. Все разом робимо". Переселенка Людмила про переїзд у Богданівку
Я коли в селі була, і в нас були такі обстріли, а ми ж ще з 14-го року все це бачили, — я вдома не боялася. А тут я боюся.
Чому вирішили переїхати: того дня, це було 28 жовтня, у нас дві ракети — одна полетіла в садок, де військові стояли, а друга прилетіла в будинок хлопця одного, 38 чи 37 років йому було. І там страх господній був.
А дочці хтось подзвонив, вона в Межовій тут, виїхала, бо дитина маленька, 11 років. І вона приїхала нас забрала. А брат у мене там залишився з родиною (на Донеччині, — ред.). Я просила його: Сашо, якщо раптом тобі прийдеться туди приїхати, сфотографуй, будь ласка, мій будинок, щоб я вже заспокоїлася. І він зняв вулицю — вулиці немає.
Добре тут живимо, дружно. Ціле літо гусей пасли. Разом їмо. Вони мені, як батьки. Щоправда, вік у нас — 12 років різниці. Все одно. Все разом робимо. Дякую їм. Таких людей дуже мало.
"Доведеться бомжувати по Україні, бо ми ніде нікому не потрібні" — місцевий Петро
Дрони, "шахеди" — по вишці, по хатах бувають. Дуже сильно чути, і страшно. І з боку Іванівки, Гаврилівки, звідтіля, і з Межової було дуже сильно чутно, було — припинилось. А чути в основному з того боку, Донецьк — Запоріжжя, де траса.
Прилетіло було в енергозбут, взяли розбили. І у нас не було по Синельниківській громаді півтора, до двох місяців світла. Холодильник не працював. А на пічці зварити неможливо було, бо електроенергії не було. КабичкуНадвірна піч зробили — варили на кабичці.
В Демурине їжджу до електрички, бо треба їздити скупитися. Магазин приватний був — він зачинився. Оце, як військовий комендантЛюдина, яка допомагає з гуманітаркою і стежить за порядком у селі з’явився, то хоч хліб почали людям записувати, а на другий день привозять. Ну як військовий комендант став, то й гуманітарку краще почали давати.
В основному багатенько виїхало. Ну якби було з чим і куди — і я виїхав би, а так — дуже дороге житло. Доведеться бомжувати по Україні, бо ми ніде нікому не потрібні. І родичі в мене в Рівному, але я їм не потрібен, у них своя сім’я, свої діти, свої онуки — все своє. Спілкуємося телефоном — не кличуть вони.
Якщо доведеться їхати, візьму речі і документи. І може якась дуже мала копійка, щоб хоч десь на квиток якийсь. Фотографії є, мамин альбом. І все.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
