Денис Козачина пішов на фронт добровольцем у квітні 2022 року. Через рік чоловік загинув у Старомайорському на Донеччині, розповіла його мати Галина. Жінка розповідає, переживати загибель сина було важко. Нині вона створила організацію, яка підтримує десятки родин військових.
Що розповідає про сина та допомогу іншим — читайте у матеріалі Суспільного.
Жінка розповідає, у дитинстві син був дуже добрим та чуйним. Мріяв стати поліцейським.
"Щоб наводити порядок, бо в нього дуже розвинуто відчуття справедливості. Навіть коли бачив, що на роботі когось ображають, він ішов і добивався, щоб усе було чесно”, – розповідає жінка.
До повномасштабного вторгнення Денис працював на будівництві. У вільний час грав у футбол, але після травми коліна мрія стати спортсменом не здійснилась, розповідає мати загиблого.
У чоловіка залишились двоє дітей — донька Даніела та син Денис.
"Коли народилася донька, він називав її принцесою. Вона довго думала, що її так і звати. А коли народився син — він його обожнював", — згадує Галина.
Коли почалося повномасштабне вторгнення Денис вирішив іти на фронт. У квітні 2022 року він вступив до 128-ї бригади територіальної оборони. Став помічником гранатометника.
"Два слова, які я почула про нього від побратимів — безстрашний і той, хто завжди прийде на допомогу. Один із хлопців сказав: якби я давав йому позивний, я б назвав його Душа", — розповідає мати військового.
9 серпня 2023 року під час обстрілу у Старомайорському на Донеччині Денис загинув.
"10-го зранку я дзвоню, а мені кажуть: вони не виходять на зв’язок. Серце було не на місці. Я писала командиру, я дзвонила, але мені ніхто не відповідав. Я ходила, я молилася, просила: Господи, вбережи мою дитину", — згадує жінка.
Звістку про смерть сина Галині повідомила донька.
"Я дивлюся, на порозі стоїть донька з зятем. Вона посадила мене на диван і сказала: "Мамо, Дєні немає". Я кричала, що це неправда, що не може такого бути. Я чекала до останнього, що це помилка. Але коли в морзі було підтвердження, я зрозуміла — не помилка", — каже вона.
Діти Дениса нині з мамою у Данії. З невісткою Галина зберегла теплі стосунки.
"Я її вважаю донькою. Ми спілкуємося і надалі, хоча в неї вже інша родина, онуки часто згадують тата", — розповіла жінка.
Поки син воював, Галина возила на фронт допомогу.
"Я приходила до хлопців зі смаколиками, і всі казали: "Мама Галя приїхала". І досі мене так називають”, — згадує Галина.
Тепер жінка не їздить, а передає все поштою: фільтри для води, гроші на машини. Побратими телефонують, приїжджають на могилу Дениса.
З іншими жінками вона долучилась до підтримки матерів загиблих, дружин і рідних військових, шукала можливості допомогти, створити для них простір.
"Тоді ми ще не були громадською організацією, а просто чисто від себе возили жінок на спектаклі, організовували свята, знаходили спонсорів. Дякувати людям і підприємцям, які нам не відмовляли, які допомагали. Запрошували також на ці зустрічі. Може, це і змусило нас уже організуватися", — розповідає Галина.
Спершу Галина долучалася до всеукраїнських зустрічей жінок, які втратили чи мають рідних на війні. Згодом разом з іншими жінками створили власну організацію у місті Самар. Нині вони опікуються 93 сім’ями — родинами загиблих, зниклих безвісти, полонених, діючих військових і ветеранів.
Нині в планах організувати виставку портретів загиблих та безкоштовні медичні обстеження для родин.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
