Пережив Голодомор, окупацію та примусові роботи в Німеччині. Житель Самара Степан Прутенко 24 серпня відзначив свій 100-річний день народження. Зараз, розповідають його доньки, Степан майже не чує та не говорить. Події свого життя чоловік описував у щоденнику.
Як зараз живе ювіляр та чи має секрет довголіття — читайте у матеріалі Суспільного.
73-річна дочка Степана Прутенка Раїса Витрикуш розповідає: батько пережив Голодомор, окупацію та примусові роботи в Німеччині. Наприкінці Другої світової воював у саперній роті, будував мости для наступу на Берлін. Додає: останні роки тато майже не чує та не говорить. Всі події життя він описав у своєму щоденнику.
"Він так і підписав: "Біографія мого життя". І він записав всі ці свої спогади у щоденник", — каже жінка.
Раїса розповідає: батько народився у селі Ясинуватка на Кіровоградщині у 1925 році. Каже: коли йому було сім років, у селі почався голод. Від нього померли молодша сестра та мати. Степан з батьком залишилися удвох.
"Батько працював трактористом, їм видавали якесь там зерно, і за рахунок цього вони вижили. Як він розказував: і ховрахів ловили в степу, але вижили", — згадує донька чоловіка.
У 1941 році 16-річний Степан залишився сам, бо його батька призвали на фронт, — розповідає Раїса. Коли село окупували, хлопця вивезли у Німеччину на примусові роботи.
"До господаря. Цей господар мав корів, загалом батько займався господарством. Він орав, сіяв, косив і корів доїв. Все-все він по господарству робив", — каже жінка.
У 1944 році, розповідає Раїса, Степана визволили солдати радянської армії. Після цього він пішов служити у саперну роту.
"І вони почали будувати мости. Тоді ж уже був наступ на Берлін", — розповідає жінка.
Жінка каже: у складі радянської армії її батько зайшов у Берлін. Після завершення Другої світової Степан був один з тих, хто у столиці Німеччини споруджував пам’ятник полеглим воїнам.
"Ось як він пише: за Бранденбурзькими воротами там є пам’ятник загиблим нашим воїнам. Він брав участь, він був у майстерні, де робили скульптури до пам’ятника з гіпсу, а потім відливали у бронзі", — каже Раїса.
Раїса розповідає: батько служив в армії до 1949 року, потім повернувся до рідного села. Там працював трактористом, а за два роки долучився до Придніпровської геофізичної експедиції. Під час експедицій чоловік відвідав різні міста та села СРСР, — каже Раїса. Згадує: коли їй було 4 роки, родина оселилась у Самарі, де Степан живе і зараз.
"В шістдесятому році народилася моя сестра Таня, цю ділянку купили наші батьки, побудували будинок", — згадує жінка.
У Придніпровській геофізичній експедиції чоловік працював до 1985 року. На пенсії, — каже Раїса, — Степан займався рибалкою та полюванням, проте найбільше її батько любив бджолярство.
"Кожного року мали свій мед, який любила вся сім’я. Він сідав отам на стільчику і сидить, слухає, як бджоли гудуть", — каже дочка Степана Тетяна.
Раїса каже: у свої 100 років батько самостійно веде побут та доглядає за будинком. Діти навідують його щодня. Ділиться: секрет його довголіття — дисципліна та чітке дотримання розкладу дня.
"І по сьогоднішній день, як по закону, у нього в 6 — підйом, сніданок обовʼязково в один і той самий час. І, звісно, мед — мед у нього завжди, без меду він у нас не живе", — розповіла дочка чоловіка.
Раїса розповідає: життєвих сил батькові додає велика родина — має двох доньок, трьох онуків та п’ятьох правнуків.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
