Артем — сапер 128 бригади тероборони "Дике поле". До війни він був екологом, працював на Одещині. Але 28 лютого 2022 року добровільно став до лав ЗСУ. Спочатку піхотинцем захищав Сіверськодонецьк, за 45 днів — дістав поранення. Після реабілітації — став сапером та приєднався до дніпровської бригади.
"Все робимо для знищення ворога"
"Мені справді подобається те, чим я зараз займаюся. Також важливу роль відіграє новий колектив, друзі, побратими й родина, яка завжди за спиною. Потрібно якнайкраще і якнайефективніше стримувати ворога, щоб він не зміг просунутися далі, й максимально ускладнити його рух по фронту. Я сам родом з Одеської області. Якщо, не дай боже, фронт прорветься — завтра ворог може бути вже в Одесі. Тому краще стримати його тут. Потрібно знищувати ворога зараз, виснажувати його, щоб він зрештою капітулював", — сказав Артем.
За словами чоловіка, до служби в нього не було жодного військового досвіду. Спочатку бійця розподілили до щойно сформованої 115 окремої механізованої бригади. Вже 14 квітня його підрозділ зайшов у Сіверськодонецьк — для його оборони.
"Ми замінили одну штурмову бригаду. Наша бригада була новою, і близько 80% особового складу не мали військового досвіду. Всі були добровольцями — різного віку, з різних професій і життєвим досвідом. Я потрапив до піхоти, став помічником гранатометника. Через 45 днів отримав подвійне поранення від "Граду", — пригадав військовий.
Десь через два місяці після реабілітації, додав він, повернувся до своєї бригади, але вже на іншу посаду — сапера. Тоді військові зайшли в район Донецького аеропорту. До цього, зазначив Артем, узагалі нічого не знав про саперну справу. За словами чоловіка, як піхотинець, добре пам’ятав — усі мін боялися. Артем розповів: уже наступного дня вийшов на перше завдання. Спочатку, спостерігав, як потрібно мінувати, але дуже швидко довелося вчитись — просто щоб вижити, додав він.
"В основному замінування за "нулем" — під'їзні дороги, щоб техніка не прорвалась. У нас ті люди, які пішли добровольцями, то спочатку в нас дуже високий патріотизм був. У нас не стояло там "вмію, не вмію". Треба. От і все. Тому що я сам у піхоті був і знав, що робити замінування передніх позицій потрібно, щоб більша виживаність піхоти була. Ми розуміли, чому ми прийшли, що нам робити і один одного прикривали постійно", — зазначив він.
Згодом за сімейними обставинами, додав Артем, довелося на декілька місяців перевестися в тил. А вже на початку листопада 2023-го він потрапив у 128 бригаду ТрО "Дике поле".
"Знайшов тут гідний, класний колектив. Робимо те, що вміємо робити. Ну і все робимо для знищення ворога. І зараз працюємо для всіх типів дронів, стараємося зробити побільше всяких боєприпасів, щоб люди не ходили вручну ставити. Убезпечити трохи, скажімо так, роботу сапера. І це доволі ефективно", — сказав військовий.
"Вона більше в Польщу не повернулась"
Після поранення у травні 2022-го Артема направили на лікування в Рівненську область, розповів він.
"І тоді, якщо ви пам'ятаєте, на початку війни дуже проблеми були купити на заправках пальне. І сестра мені зателефонувала, каже: "Ми приїдемо до тебе з батьками". А їхати з Одеської області — 1000 з чимсь кілометрів. Кажу: "Не потрібно так ризикувати. Мене повинні відпустити після поранення додому на реабілітацію. Тому що пальне закінчиться, а заправки пусті всі". Ну і сестра вирішила зробити нам з хлопцями, хто в палаті, приємне. І в місцевому пабліку зробила публікацію: "шукаю жінку, щоб приготувала домашні страви", — пригадав чоловік.
На пост сестри, розказав Артем, відгукнулася жителька сусіднього села. Вона приносила хлопцям домашні страви, які ті просили.
"А сестра оцієї жіночки була в Польщі на заробітках. І вона з нею по відеозв'язку говорила якось поруч. І біля її сестри в Польщі ще сиділа одна дівчинка. Ну, і розговорилися ми з тою дівчинкою, обмінялися контактами. І я кажу: "Якщо мене відпустять на місяць на реабілітацію, ти приїдеш з Польщі — познайомимось". Дали мені реабілітацію і десь через тиждень вона з Польщі їде в Київ. І я оце ж перебинтований теж поїхав у Київ. Познайомились, поспілкувались. Того ж вечора поїхали до неї додому в Вінницьку область. Ну і вона більше в Польщу не повернулась", — розповів Артем.
Зараз, каже військовий, має найкращу жінку на світі. Рік тому у пари народився син.
"І знаєте, мене запитують: "Не шкодуєш ти, що пішов на війну?" Я кажу: "Ну, подивись на мого синочка, на мою жінку. Звичайно, не шкодую". Війна не тільки горе робить, а і щастя. То аж радує, що люди не тільки втрачають, а й знаходять на війні. Звичайно, хотілось, щоб це в мирний час було. Ну, маємо, що маємо", — зазначив він.
"Хочу викорінити всі корупційні схеми з екології"
До початку повномасштабного вторгнення Артем працював екологом. Був начальником відділення в національному парку, головним спеціалістом в обласній державній екологічній інспекції.
"Я завжди був, скажімо так, за розвиток. За три роки я закрив два УОРА (Українське товариство мисливців і рибалок — ред.) по полюванню і зарибив найбільше озеро в Україні — Ялпуг. Саме тією кількістю риби, яка потрібна, а не просто, як знаєте, роблять зазвичай на зарибленнях. Приїхали всі, з'їхались всі структури, журналісти. А я добився того, щоб там півтора мільйона, як має бути, навіть із запасом скинув", — розповів чоловік.
Після закінчення війни Артем планує повернутися до роботи. Чоловік зазначив, що його вже навіть кликали назад.
"Звичайно, хочу змін, хочу повернутися, хочу викорінити оці всі корупційні схеми з екології, щоб наші діти, внуки, правнуки ходили, знаєте, по національних парках, на вудочку ловили рибу, яку ми ще зараз бачимо. Не бачили їх по телевізору чи National Geographic. Звичайно, будемо розвивати і далі країну. Але ж поки війна йде, захищаємо, а потім будемо вже приймати рішення", — сказав сапер.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
